На тій самій Поштовій вулиці окрім Будинку дитячої творчості та патронного заводу є будівля філії Київського інституту бізнесу та технологій (КІБІТ), доволі популярного серед тутешньої молоді до війни. Одні й ті самі викладачі в ньому та місцевих вишах, але закінчення КІБІТу давало київський диплом і можливість вчитися на заочці працюючи. Кілька років тому навіть здійнявся гучний скандал, коли до рук ректора одного з місцевих університетів потрапила агітка КІБІТу із заохочувальною рекламою — прізвищами провідних професорів та доцентів його вищого навчального закладу, які вдало підробляли і там, і тут. Хоча я не про це. Коли почалася війна, вікна Київського інституту на Поштовій забарикадували стосами охайно перев’язаних книжок та нікому зараз не потрібних дипломних робіт випускників і покинули його.
За два роки будівля помітно постаріла. Маючи кокетливо вбраний фасад, стала водночас якоюсь самотньою і занадто красивою як для покинутої. Кілька разів на тиждень я читала назви книжок, якими заклали скляні двері та вікна першого поверху, але останнім часом стало здаватися, що там хтось є. Нічого начебто не змінилося, просто таке враження, ніби хтось ходить будівлею. Раніше вхід був ретельно забарикадований стосами книжок, зараз вони лежать на підлозі в безладі, пачки розірвані. Хтось явно прокладав собі шлях, не надто дбаючи про порядок. Висновки очевидні: якби це були власники, вони ставилися б до свого майна набагато дбайливіше. За весняними, зокрема травневими, радощами й святами історія кокетливої будівлі турбувала не дуже. Але сьогодні ми наткнулися на відчинене вікно першого поверху. Не побачити, що всередині, було просто неможливо: заправлене двоспальне ліжко або розкладений диван, вочевидь, посеред методичного кабінету або колишньої викладацької.
Читайте також: Куди піти в Луганську
Та навіть не це впало у вічі першим. А малюнки на стінах, зроблені ніби дитиною, криво та зухвало: солдат, російський триколор, Таллінн. Хоча роздивлятися інтер’єр «готелю» можливості не було: зсередини на нас дивилися військові: молода жінка у формі й чоловіки. «Вам чего?» — «Хотіли подивитися, вибачте». Мій син підсумував, коли відійшли: «Нас вигнали». Мабуть, так і було. Напевне, там живуть. Напевне, щось охороняють. Але дивне відчуття: чиї покинуті приміщення та взагалі кому зараз належить місто, чиє воно зараз? Мені подумалося, що, мабуть, саме такий вигляд мали приміщення, коли в них увійшли військові далекого сімнадцятого року минулого сторіччя. Коли приватна власність умить стала державною, у ній теж спали, їли, сушили білизну, курили й малювали на стінах, як діти в літньому таборі, поки ніхто не бачить, а сліди на зіпсованих речах від гострого ножа потім на все життя. Така сама психологія зараз: залишити свою відмітку в історії, у приміщенні вражого вишу, на стінах, бо не твоє. Чи псувала б освічена людина чужі речі просто задля того, щоб залишити слід по собі? Навряд чи. Взагалі чи креслила б доросла людина щось на шпалерах, аби лишити згадку про себе?
Місто порожнє. Це дивне відчуття. На мітинги зганяють купу людей за списками у відповідь на телефонограму, а потім вони втікають, ніби відкрили шлюзи. Через короткий час на тому самому місці ані душі. Подруга запитала мене: «Ти навмисне фотографуєш порожні вулиці?». Ні, так і є. Люди є на зупинках і в транспорті, але загалом відчуття порожнього міста. Хоча коли живеш у цьому, то звикаєш.
Читайте також: Дрібні радощі
Надіслала подрузі з Росії світлини з відкриття пам’ятника «Вони звільняли Донбас». Та перепитала: «Це за мотивами ваших подій?». Мотиви… Як етнічні мотиви чи щось на зразок того. Хто не пережив, ніколи не зрозуміє та не відчує всього. І поговорити про це можна лише з тими, хто, як і ти, провів літо 2014-го в підвалах без води, на підлозі, накриваючи собою дитину. Ніхто ззовні ніколи не збагне й не відчує всього. Для цілого світу то лише «мотиви» подій із минулого.
У місті немає роботи для чоловіків робітничих спеціальностей. Усі їдуть геть — будувати корівники в Росії за 25 тис. руб. за місяць без вихідних, до Магадана та Сочі. Туди, де житимуть у вагончиках і матимуть ілюзію заробітку. У відпустку — додому. Побачити дітей, провідати дружину. Дивне життя. Хтось входить у порожні будинки як у свої, лишаючи слід на шпалерах у вигляді карикатурних військових, а хтось у пошуках кращої долі кидає найдорожче — родину, щоб ті, хто залишився вдома, могли мріяти про краще життя, мандруючи порожніми вулицями рідного міста.