“Господня воля”

 

До середини ХІХ ст. в Ірландії селяни-католики (ірландці), які жили і господарювали на землях панів-протестантів (англійців), сплачували лендлордам ренту зерном. Останні ж продавали дороге товарне зерно до Британії і, відповідно, збагачувалися. Самі ж ірландці жили, споживаючи переважно картоплю – поживу злидарів. Це тривало до 1845 року, коли шкідливий грибок, так звана картопляна гниль, не дав визріти картоплі. І так повторилося ще 5 років поспіль.

 

Країна почала голодувати. Першого року пошесті єпископ Дублінський молився, аби Бог змилостивився над людьми, проте наступного, 1846 року усе повторилося. Британський уряд на чолі з сером Робертом Пілом зі співчуттям поставився до негараздів Ірландії і, навіть зі значними клопотами, скасував закони, що роками штучно тримали високою ціну на хліб. Це було співчутливим кроком, проте в ірландців усе одно не було грошей на хліб, навіть дешевший. Щирий християнин Роберт Піл не зупинився на цьому і замовив в Америці «індіанське зерно» (кукурудзу) для голодних та намагався впровадити схеми для створення нових робочих місць в Ірландії, аби місцевим жителям було чим платити за їжу.

 

Проте справжні негаразди настали тоді, коли британський уряд доручив виконання своїх допомогових програм нижчим посадовцям на місцях – в самій Ірландії. Їхній очільник, чиновник-протестант Чарльз Тревельян вважав голод Божою волею, спрямованою аби припинити збільшення католицького населення. А хіба ж варто сперечатися з «Його волею»? Тому десятки тисяч людей конали тоді, коли зачинені державні склади були заповнені американською кукурудзою. Інші «економічні інтереси» також зіграли свою роль: продавати ірландську худобу до Англії було вигідніше, аніж забивати на місці та годувати голодних. Ірландське зерно тисячами тон відправлялося до тієї ж Англії, поки чекали на американську кукурудзу.

 

Тисячі нужденних намагалися пробитися до міст, але їх відганяла армія, інші тисячі кидалися до кораблів, які пливли до Америки – і тисячами тонули, або помирали дорогою. На кораблях загинуло майже стільки ірландців, скільки негрів-рабів, яких до тієї ж Америки везли з Африки. 1850 року чверть населення провідних міст східного узбережжя США та Канади становили саме ірландці. До 1849 року голод послабився, але його природнім наслідком (імунітет людей погіршився) була епідемія холери. Населення 8-мільйонної Ірландії зменшилося на 2,5 млн, з яких 1,5 млн осіб емігрували, а 1 млн – померли від голоду.

 

Страшна трагедія збурила сумління і почуття гідності багатьох ірландців, незалежно від їхньої конфесії. У 1848 році, коли Європою ширилася революційна «весна народів», у серпні розпочалося й місцеве повстання, швидко придушене владою. Саме тоді з’явився відомий нині ірландський національний прапор-триколор. Розпочалася ірландська політична еміграція. Патріотичний рух міцнішав, не зважаючи на репресії. Земляки, які виїхали до Америки і зберегли страшні спогади 1845–1849 років, були надійною зовнішньою підтримкою ірландським самостійникам. 1858 року в день Святого Патрика було засновано таємне Ірландське республіканське братство, що об’єднувало і католиків, і протестантів, члени якого присягалися «на вірність Ірландській республіці, що зараз фактично створюється…», закінчуючи: «То ж Боже помагай. Амінь». Свободи довелося чекати довго – ще 70 років, але тепер ніхто не заперечить той факт, що Великий ірландський голод започаткував ірландську незалежність.

 

 

Для сучасних ірландських істориків 1845–1849 роки стали «вододілом національної історії», поділивши шлях країни на добу «до голоду» та добу «після голоду». Звісно, що до Другої світової війни поняття «геноцид» не було поширене і, відповідно, не застосовувалося до цих трагічних подій. Та й причиною голоду спочатку був грибок-шкідник, та й британський уряд вживав певних заходів для покращення ситуації – тобто навряд чи англійці ставилися до ірландців, як Гітлер до євреїв. Начебто нічого сумнівного… Питання в іншому: чи були благодійні урядові дії адекватними, чи усвідомлював лондонський уряд справжні масштаби лиха? І чи не заважало «адекватності заходів» те, що голод міг самотужки «розв’язати» ті національно-конфесійні проблеми, які століттями накопичувалися на ірландському ґрунті?

 

Сучасний історик Крістина Кінелі стверджує, що уряд використав голод як можливість «полегшити» стан справ у Ірландії, а тому, хоч і дійсно допомагав, проте очевидно мало. Професор права Ф. Бойл жорсткіше сформулював свої юридичні висновки для громадянського Комітету голоду-геноциду ірландців (Нью-Йорк): «Очевидно, що протягом 1845–1850 років. Британський уряд застосовував стратегію масового голоду в Ірландії, щоб знищити національну, етнічну та расову групу, відому як «ірландський народ». Такі дії, на думку правознавця, «були фактом здійснення геноциду ірландського народу згідно зі статею 2 Гаазької міжнародної конвенції про геноцид 1948 року». Така позиція поширена серед американських ірландців: у школах Нью-Йорку учні вивчають Великий голод як «цілеспрямоване позбавлення британцями ірландців їжі, потрібної для виживання». Відомий англійський історик А. Дж. Тейлор наголошував, що «англійська система управління працювала вхолосту», а те, що реальних жертв не стало ще більше, то лише тому, що «для цього не робилося спроб». Натомість ірландський історик Кормак О’Ґрада заперечує факт геноциду, спираючись на два аргументи. По-перше, геноцид передбачає доказовий свідомий намір убивства людей, чого не було; по-друге, більшість британських урядовців сподівалися на «покращення ситуації в Ірландії», – і не в сенсі вимирання ірландців, просто безпорадно чекаючи, коли усе саме виправиться. Тому, на думку О’Ґради, набагато більше підстав говорити не про геноцид, а про системне ігнорування лиха, про зневагу, недбалість і нехтування «на центральному, локальному, громадському та приватному рівнях». Від себе додамо, що проблема «зневаги» чи взагалі «ставлення» когось до чогось вкрай важко піддається правовим визначенням, які оперують фактами вчинених дій.

 

Отже, більшість дослідників сходяться на тому, що неможливо на підставі документів довести факт «свідомого і цілеспрямованого геноциду» – того, що голод сплановано або свідомо підтримувано англійцями з метою знищення ірландської спільноти.

 

 

Відчуваю, що українським читачам, більшість з яких навіть ніколи не чули про Великий ірландський голод, усі ці суперечки на протилежному кінці Європи зрозумілі. За умов підкореного існування ірландці почали вмирати, бо проти них була економічна доцільність. Зерно вигідніше було продати на експорт, а тим, хто голодує варто було почекати – може «бич Божий» цією карою просто позбавить англійську владу і місцевих можновладців клопотів із тубільцями-ірландцями? Бо ж надто це бидло було бунтівне… Так і у нас. Адже ніхто ж із кремлівських вождів не написав буквально: «Знищити під корінь усіх хохлів». Лише «економічна доцільність»: індустріалізація, експорт зерна за валюту. А тишком думали: ну помирають (може навіть думали, що це «нєхорошо»), але це може заспокоїть ненадійну «окраїну» – запанує порядок і соціальний оптимізм.

 

Ірландцям було «легше». По-перше: свій «продподаток» зерном вони також здавали, але решту у них не відбирали. Не було такої «задачі». По-друге: попри усю свою «зверхність» і «нехтування», англійська держава хоч якусь часточку нужденних підгодувала і цим порятувала. Але це була буржуазна і часом християнська Британія, а не справжня народна Радянська Країна, для якої інтереси більшості завжди вищі за інтереси кількох мільйонів меншості, – «демократичний централізм», дорогі товариші. По-третє: вони могли втекти до Америки, звідки ті, хто доїхав, за кілька років почали допомагати землякам, і не лише грошима, але й зброєю. Що було спільним і найсумнішим? Найбільше безпосередньої шкоди завдали не «вожді» з Лондона чи Москви, а свої, «місцеві»: вони ж напевне знали, де, у кого і що є, і хто був «хороший», і хто був «поганий». Кому допомогти, а кого полишити помирати на долівці власної хати. По-четверте, чим ірландці від нас суттєво відрізнялися: після Голоду незалежність Ірландії для них стала лише питанням часу. [155]