Нещодавно спілкувався з розумним чоловіком, якого знаю і поважаю багато років. Він має репутацію одного з найкращих вітчизняних експертів-економістів і зветься Олександр Пасхавер. Що мене ще приваблює в ньому: як аналітик він уникає різких оцінювальних суджень, віддаючи перевагу беземоційним аргументам. Розмовляли ми, звісно, про перебіг економічних реформ в Україні й, незалежно від різниці в кінцевому прогнозі (я вважаю, що нічого доброго з того не вийде, а пан Олександр каже: «Подивимося»), дійшли одного спільного висновку: нинішня владна команда підходить до перетворень як до суто господарського проекту. Ну так. Вони господарники, бізнесмени, для них єдина переконлива мова – це мова грошових показників. Той вимір, який зазвичай використовують для розуміння процесів у масштабах країни, – соціальний, себто людський, – їм неприступний і… нецікавий.
Ми навмисне навіть не торкалися супутніх обставин на кшталт того, що внаслідок «оптимізації» економічного механізму найбільш ласі активи опиняються під контролем обмеженої групи власників: вочевидь, це збіг. Ми так само не зачіпали випадків (поза сумнівом, поодиноких і нетипових), коли в найвищих владних кабінетах прохачам малюють цифри відкатів (Мельниченка на них немає!). Ішлося лише про легальну складову процесів.
Податкова, пенсійна, судова, адміністративна, земельна, житлово-комунальна – що там іще в нас на часі? Тільки на цей рік оголошено аж 21 реформу, серед них є навіть… дорожньо-транспортна! Мій комп’ютер застрайкував, коли я зробив спробу скачати їх повний перелік з офіційного президентського сайта. Навіщо все це? Щоби сподобатися Міжнародному валютному фонду й отримати черговий кредит? Щоб дебет бодай наблизився до кредиту? Чи тільки заради напускання туману довкола справжнього перерозподілу влади й власності? Мій vis-à-vis як людина академічна не розглядає такого цинічного сценарію, а я, що дозволяв себе дурити багато разів, схиляюся саме до цього пояснення. Водночас деякі функціонери можуть щиро вірити в державницький характер своїх дій – на загальний зміст «перетворень» це відчутного впливу не матиме.
Моя недовіра ґрунтується не лише на особистому несприйнятті фігурантів – це питання не смаку, а життєвого досвіду. Не можу себе змусити повірити, що ці спритні хлопці (й дівчата) з розумними очима здатні перейматися життєвими проблемами пересічного українця. Та навіть не в якійсь там спочутливості річ – спочутливі йдуть у лікарі, соціальні працівники, а не в адміністратори. Просто ігнорування одіозного «людського фактора» згубно позначається на виробничих результатах, це знали навіть червоні директори сталінського гарту. І якщо вже нехтуєш особистим інтересом «маленької людини», але плануєш залишитися при владі, як компенсацію мусиш підготувати запас колючого дроту для концтаборів. У всі часи дилема мала саме такий вигляд: або інтерес, або примус, себто тюрма з вівчарками. Та навіть вона повинна триматися на особистому інтересі – бодай тих самих вівчарок, а ви поцікавтеся платнею сержанта патрульної постової служби або прапорщика внутрішніх військ.
Простенький приклад: київська влада оголосила війну так званим МАФам (малим архітектурним формам, кажучи людською мовою, кіоскам). Біля мого будинку їх було кільканадцять – в одну ніч зрили всі. Там продавали молоко (може, не бездоганне із санітарного погляду), хліб, овочі й навіть непогане печиво, сам куштував. Для мешканців сусідніх будинків мало значення те, що це істотно ближче й дешевше, ніж у маркеті, для самих працівників вуличної торгівлі – можливість заробити на життя. Вчора я зустрів одну з тих продавчинь. Вигляд у неї був осиротілий. Каже, поїде до рідних у село. В Києві, де вона, до речі, народилася, варіантів немає.
Я не збираюся пробивати читача на сльозу або звинувачувати владу в нових звірствах (тим більше що навіть не знаю, яка з її гілочок повстала проти архітектурного неподобства). Я суто про економічний ефект: раніше ця тітонька платила в бюджет нехай 200 грн, але щомісяця, а тепер вимагатиме в нього 500 – і матиме рацію!