Тут у двох хатках живе кілька десятків переважно літніх людей. Не тимчасово перебуває чи лікується, як у державних будинках для літніх людей, а саме живе однією великою родиною. «Гостюють», як каже Євген, господар імпровізованого госпісу, що прийняв перших постояльців у березні цього року: «Спочатку ми купили один будинок, потім ще один, навпроти, і придивляємося до третього. Бо потреба дуже велика! Зараз, наскільки я знаю, навіть у державні заклади черга від 10 тис. до 20 тис. осіб по всій країні. Чому «від»? Бо багато хто помирає, так і не дочекавшись місця, де про нього подбали б. Ми знаємо про цю проблему вже багато років: займалися літніми людьми і від протестантської церкви, і особисто, навідували їх, допомагали вирішувати проблеми. Але зараз найгостріше питання постало в так званих сірих і червоних зонах, куди щодня не набігаєшся. І завдяки увазі до конфлікту світової спільноти та розвитку волонтерського руху в самій Україні фінансові можливості все ж таки зросли: нам допомагають різноманітні фонди, організації, приватні особи. Тому все це об’єдналося: фінанси, потреби, людські ресурси. Хтось назвав би це Божою волею, хтось збігом. Але для всіх нас головне — що склалося».
Часів Яр зручний для облаштування домашнього госпісу: з одного боку, місто недалеко від фронту, де багато хто потребує допомоги, а з другого — тут немає бойових дій, тихо й відносно недорого. Першими гостями закладу стали саме мешканці прифронтових селищ — самотні старі, у яких було зруйновано житло і які жили просто в підвалі. Без сторонньої допомоги вони там загинули б, а держава, на жаль, або не могла допомогти, або, швидше за все, навіть не намагалася. Тому цих людей у будинки з чистою білизною й теплими обідами повезли волонтери. За місяць тут оселилося вже 12 осіб. Серед них двоє чоловіків, які не тільки постраждали від бойових дій, а й лишилися без документів. Одного волонтери вивезли з Дебальцевого ще в 2015 році, дістали з-під завалів власного будинку. Він був контужений, зробити документи так і не вдалося, тож він, як невідомий, два роки жив у міській лікарні. Тепер чоловік у госпісі, як і його товариш по нещастю, якого привезли під час загострення під Авдіївкою без документів та з ураженням органів слуху внаслідок вибухів. Юристи ходять по замкненому колу: немає документів — немає соціальних виплат — неможливо оформити в соціальний заклад. Ідеш по документи від цієї людини — вимагають довіреність.
Читайте також: Госпіс. Коли нема за чим сховатись
А її не можна зробити, бо в людини немає документів. Мабуть, ці «неіснуючі» старі тут і доживатимуть…
«На жаль, маємо вже й привід для смутку. Наша перша ювілярка баба Маша, яка відсвяткувала тут своє 80-річчя, померла від інфаркту за два дні до того, як їй нарешті почали виплачувати пенсію, на яку вона чекала півроку. Не дочекалася… — із сумом розповідає Євген. — Добре, що хоч останні місяці життя провела в теплі, нагодована, з медичним обслуговуванням. І це при тому, що в неї та її чоловіка, якого волонтери винесли на руках із підвалу будинку, що стояв на самій лінії фронту, були всі документи. І вивозили їх із контрольованої Україною території, справою займалися юристи гуманітарного штабу. Що вже казати про звичайних пенсіонерів, які намагаються щось отримати самотужки, ледве діставшись із віддаленого села… Як їм подолати ці пенсійні фонди, ощадбанки, перевірки. Хто їх у ці моменти має годувати, де і як вони повинні жити? Я патріот своєї країни. Але коли дивлюся на такі історії, то мені здається, що не може країна так ненавидіти своїх людей. Не повинна. Хоча, звичайно, у нас це вікова «традиція» — вбивати старше покоління в різний спосіб, щоб позбутися свідків державних звірств і скинути баласт… Нам ще дуже довго треба еволюціонувати до рівня гідної допомоги літнім людям, щоб з’явилися не тільки якісні державні послуги, а й приватні, не за всі гроші світу. Величезне питання — кадри. Можна знайти найкращі приміщення, їжу, але люди, які обслуговують старих, повинні вміти й хотіти це робити без роздратування, без злості. Поговорити, а не тільки помити. Їм зараз у нас дуже важко, бо це хоч і золота, але клітка. Бо чужі одне одному люди змушені поселитися в чужому приміщенні, а не там, де вони все життя існували, тому психологічної допомоги потребують не менше, ніж фізичної турботи. Це завдання для країни на довгі роки, яких у багатьох зі стареньких вже просто немає».
Багато людей відгукується на цю ідею: несуть овочі, консерви, солодощі. Завдяки участі в різних проектах у госпісі зробили ремонт, завезли меблі та побутову техніку, створили комфортні умови для життя. Незважаючи на велику допомогу релігійних та благодійних організацій, волонтери госпісу впевнені: необхідно вибудовувати самостійне життя. Кажуть, не треба робити з України країну третього сорту, що неспроможна існувати самотужки. Вона має великий потенціал, і починати треба кожному на своєму місці. Тому розбили за будинками маленькі городи, а в дворі бігають домашні тварини. Євген за освітою ветеринар. Вважає, що піклування про тварин багатьом літнім людям дає
Читайте також: Де і як лікувалися селяни півтора століття тому
стимул для активнішого та насиченішого життя. Навіть наводить статистику: старі, які контактують із тваринами, живуть на п’ять років довше. Окрім котів і цуциків завели тут ще й кролів, птахів, свиней, навіть корову.
«Від сьогодні почали балувати постояльців перепелиними яйцями. І це завдяки місцевому підприємцю, який подарував нам кілька десятків перепілок і трьох кролів! А ще порадійте з нами: у госпісі з’явився ще один мешканець. Точніше, мешканка. Її звати Мальвіна. Вона пообіцяла забезпечити наших мешканців молокопродуктами. А якщо не впорається, то забезпечить… яловичиною! У неї є вибір», — із гумором розповідає про своє господарство Євген Ткачов на сторінках у соцмережах.
Майже 90% людей, які зараз перебувають у госпісі, привезли з гарячих точок: беруть сюди за рекомендацією волонтерів, місцевої влади, у якої на лінії зіткнення дуже мало можливостей допомагати людям. Везуть і просто з лікарень, адже хворих часто просто нікуди виписувати. Для всіх цих людей державні соціальні заклади зачинені: у когось десь (найчастіше на окупованій території чи в Росії) є родичі, тому допомагати їм — поза законом. Звичайно, інколи й волонтерам госпісу доводиться перевіряти, чи не намагаються горе-родичі таким чином позбутися своїх старих, щоб, наприклад, звільнити житлову площу. А інколи, навпаки, рятуємо пенсіонерів від сім’ї, яка використовує їхню пенсію, змушуючи старих голодувати. Буває, що в госпіс потрапляють і незвичні гості. Якось кілька днів жила жінка з трьома дітьми, у якої розірвало будинок, що стояв між двома позиціями. Ще одна родина чекала на підтвердження інвалідності від поранень, бо повертатися назад, де на них постійно полював снайпер, жінки не могли. Але головне, чим відрізняється ініціатива Євгена та його друзів, — це добра воля, з якою вони намагаються зберегти гідність людей, що змушені доживати свої дні на самоті та в небезпечних умовах. Бо для них важливіші не папірець та законні підстави для допомоги, а сама людина, що опинилася в скруті.