В минулому у нас відняли майбутнє.
В майбутньому нам віддадуть минуле.
А де ж наше життя сьогочасне?
Ліна Костенко
Маростіка – невеличке містечко біля підніжжя Альп в італійській провінції Венето. Місто шахів і черешень. Майорить Помаранчевий Прапор, яким італійський Touring Club відзначає кращі туристичні міста. Кожні два роки у вересні в центрі міста – на Площі Шахів – відбувається славетна у всьому світі шахова партія. Шахові фігури – гігантські, в людський зріст. Пішаки і король з королевою– це й справді постаті людей, що рухаються клітинами з червоного й білого мармуру. Білі й чорні коні гарцюють кожен у своїй клітинці гри. Площа в тісному багатоярусному кільці глядачів – звідусіль до Маростіки з’їжджаються туристи, аби взяти участь у цьому святковому дійстві часів Ренесансу.
Дійство народилось у середині ХV століття. Тоді, 1454 року двоє юних аристократів, Рінальдо а’Анґарано та В’єрі да Валлонара, закохались у красуню Ліонору, дочку каштеляна Маростіки Таддео Парізіо. Каштелян заборонив хлопцям змагатися збройно і запросив зіграти в шахи. Хто виграє – одружиться з Ліонорою, а хто програє – отримає сестру Орланду.
Як і в тому далекому 1454-му, і нині у вересневу Маростіку мчить вершник на чорному коні, кидає до брами перчатку на знак поєдинку між двома кавалерами. Назустріч йому виходить каштелян з дочками, посли Венеційської Республіки та інших міст Венето. Гаральд оголошує початок партії…
Видавши дочок заміж, каштелян, радий, що так мирно і з користю для всіх закінчилось змагання, залишив заповіт: аби через півтисячі років була відновлена традиція вирішення суперечок у шляхетній грі… Заповіт було виконано, і 1954 року традиція була відновлена. Так, завдяки каштелянові Таддео місто Маростіка стало славним у світі, а також багатим – зокрема і від напливу туристів. Кожні два роки професори і таксисти Маростіки, пекарі і муніципальні працівники, журналісти й перукарі – більше півтисячі людей! – знову стають лицарями і ковтачами вогню, дамами і кавалерами ренесансної Італії. В замку кравчині шиють весільні сукні, розлиті пахощі старовинних страв, сторожа з алебардами забезпечує порядок…
Красиво жити, коли думаєш, що твоє місто знане у світі чаром своїх неповторних традицій і смаком особливих черешень. Коли півтисячоліття тому каштелян твого міста подбав про твою самоповагу і добре ім’я. Та й про добробут, чому ні? Головне ж – каштелян вірив, що й через 500 років житиме його місто і що населятимуть його добрі громадяни, які вдячно пам’ятатимуть своє минуле.
Це – модель Європейського Часу. Континуум побудови. Людина– перехрестя традиції та інновації. Успадкувала цінності від минулих поколінь, тому й бачить перспективу свого життя – і свого міста й країни – на багато століть уперед. Смертна людина, а не вмирає: вона поважала своїх предків і дбала про нащадків – тож і нащадки озвуться з іншого часу з вдячністю за успадкований смак життя, доброго вина, роботи і свята.
Площі диктаторів – модель Євразійського Часу
От і в нас є Минуле. Тільки існує воно не для вдячної пам’яті. Воно існує для того, щоб кинутись на спину Майбутньому і випити з нього кров. А Теперішнього просто немає. Теперішнє – це дожити до вечора. Це неможливість побачити горизонт завтрашнього дня. У людей в минулому стільки разів відбирали життя, що сьогодні вони його віддають добровільно.
Проминуло три перші місяці 2011 року – а скільки подій. Над українськими містами здіймаються червоні прапори. У розпалі – лови на письменників і полювання на опозицію. За руйнацію кам’яного боввана Сталіна – живих молодих людей вкидають до в’язниці.
За шматок гранітного одоробла з вусамиможуть посадити на 10 років. А за знищених ним десятки мільйонів людей – не посадили нікого. Влада стоїть на захисті зотлілої трупної матерії історії. Неосталінізм на марші.
Хтось написав на форумі: «Це вже не початок кінця. Це повний кінець».
Метиковані астрологи віщують, що 2011 буде роком політичних убивств. Відсидок то вже точно. Напередодні Нового року в Москві похапали опозиціонерів. Нємцов провів Новий рік за ґратами.Україна геть не відстала від Росії, запхавши до тюрем колишніх високопосадовців.
Ми звикли до того, що це факти. Насправді ж це – культурна парадигма. Євразійський Час – континуум руйнації. «Сон розуму»затягнувся. Чим довше не прокидатись, тим зловісніші будуть породжені ним чудовиська.
У всіх криза, але чомусь кожному своє. ВУкраїні проблеми з гречкою, борошном, цукром, а в Німеччині – рекордне економічне зростання. В Україні котиться ціновий вал, а Естонія першою з пострадянських європейських країн перейшла на євро. І стала першою країною у світі, де виборці зможуть голосувати на виборах за допомогою мобільного телефону. Це якби в Україні так, то за Партію Реґіонів проголосувало б 220 % населення. З півсотні мобільників.
У дні арешту активістів підприємницького Майдану і нескінченних допитів Юлії Тимошенко колишній президент України Леонід Кравчук поважно пояснював, що «культура нації вимірюється серед іншого й тим, як люди ставляться до безпритульних тварин». Безперечно. Але також і тим, як влада ставиться до людей. Вони теж сьогодні безпритульні.
Той самий екс-президент з приємністю послався на енцикліку Папи Римського, в якій проголошено, що собаки мають душу. Шкода, що Папа не видав енцикліку поіменно для всіх чотирьох президентів України, які нещодавно зустрілись у промовистій злагоді: енцикліку про те, що люди теж, як не дивно, мають душу. Була б вражаюча для керівників країни новина.
Кожна категорія населення переживає свій шок. Крива цін і тарифів росте виключно на користь кількох олігархічно-мафіозних кланів, що тримають у залізному кулаці всю напівзадушену країну. Феодальні кодекси – Податковий, Житловий і Трудовий, псевдо-реформи в енергетичній, освітній, пенсійній сферах, у ЖКГ– це все форми системного витіснення людей з життя.
Внутрішня стратегія?Куди подітись молоді, якщо у міжнародних рейтингах кращі університети країни не входять у перші півтори тисячі?! Пострадянська освіта – українською мовою чи російською вона провадиться, – не просто на марґінесах освіти у цивілізованому світі: там її не існує взагалі. Природно, що 90% молоді – саме фахівців з високих технологій! – прагне виїхати за кордон, натомість влада будує мега-стадіони – для порожніх жерстянок з-під пива. Табачник – так, гробар, але його хазяйни в Кремлі – куратори безкрайого цвинтаря освіти на пострадянському просторі.
Про яке майбутнє може думати пересічний громадянин робочого віку, якщо ціни навколо – європейські, а зарплата (коли платять!) – африканська? А люди старші? Якщо пенсійний вік збільшується майже до рівня середньої тривалості життя, то що це, як не програма витіснення з життя пенсіонерів?! Вчора приречені на виживання, сьогодні – на животіння. У Маріуполі натяк влади зрозуміли: старі люди добровільно залишають квартири і переселяються до хоспіса. Бо їм обіцяний справжній подарунок долі: за віддані квартири – безкоштовний похорон.
А загалом – навіщо освіта в країні, де прем’єр вважає державною мовою свій сюрреальний гіпер-суржик, де віце-президент Нацтелекомпанії немає вищої освіти, а у самого Президента було важке дитинство і ще важча юність?! Де, зрештою, університетський диплом можна купити, як водійські права і місце в парламенті?
Зовнішня стратегія? Стосунки з демократичним світом зведені до загрібання кредитів. Доки дають. Основна дипломатична фігура України на міжнародній сцені – це по-жебрацьки зігнута спина і простягнута рука. Одне око підморгує Москві, друге Брюсселю, третє Пекіну, четверте Вашинґтону – у Сірка в запасі їх багато. На Батьківщині це обертається мільйонними і мільярдними статками урядовців – та зростаючим відсотком населення, що живе за межею бідності. За умов збереження такої динаміки єдиною перспективою вітчизняної економіки стане дефолт. «Кровосісі» скотять ногою Україну в прірву братнього російського феодалізму, а самі звалять за кордон.
Цене питання економічне чи фінансове. І зарплати окремих людей, і бюджет держави – це моральне питання, це питання цінностей. Сьогодні це не шлях до (чи від) Європи, до (чи від) Росії. Це вже просто – шлях в нікуди. Тобто системно будується перспектива безперспективності.
Здається, суспільство втратило здатність розуміти причинно-наслідковий зв’язок подій. Бачити, що діється, не в масштабі виключно власної кухні і сьогоднішнього вечора. «Оставьте будущее нам и нашим детям!»– пишуть вчорашні виборці Януковича на плакатах під Верховною Радою. Але «будущее»не дають і не беруть. Майбутнє будують. Зрештою, це вони чи їхні родичі сиділи у виборчих комісіях. До них підходили й питали – цитую з документальної оповіді: «Нужна стіральная машина? Завтра будєт». Пральна машина є, а життя – нема. А «будущего»– тим більше. Населення цієї країни дозволило мафіозі всіх калібрів покласти в кишеню країну. Тобто дозволило приватизацію майбутнього.
В демократичному світі Історія набула раціональних координат: трагедії описані й вивчені, суспільство сприйняло уроки цих трагедій. Лишаються традиції – щоби згадувати їх і зігріватися ними, щоб вивчати їх критично або й з гордістю. В нас же Минуле наступає нерозв’язаністю своїх проблем, трагізмом невизнаних втрат, досі не осмисленою історією, нерозумінням, де були й куди йдемо. Постійно обіцяне «щасливе майбутнє»– міражі над кривавим болотом. Не можемо вступити до Європи через низькі стандарти життя, натомість зможемо – не вступити, а вже провалитися в Росію, – коли ці стандарти добіжать нуля. Але стабільно плюс-мінус третина населення прагне саме цього. І то для чого? Як максимум – для донорства вмираючого вампіра. Пив кров, пив – і народи навколишні загубив, і сам прямує до краху.
Суспільство, як і будь-яка Система, не може жити без Проекту. Проект держави – це багатокомпонентна інтелектуальна структура, яка включає в себе і окремі людські життя, і горизонт майбутнього. Польща почувала себе Європою вже п’ять століть тому, боролася за свою приналежність до Європи впродовж ХІХ і ХХ століть, працювала 14 років над інтеґрацією до ЄС, а нині ще крок – і у своєму розвитку наздожене західні демократії.
Україна ж в черговий раз – у тій самій пастці і з тими самими дійовими особами. «Уряд Януковича: Товариство Шанувальників Канібаліссімуса», попереджав правозахисник Євген Захаров. Персонажі пострадянського бестіарію «Шльопери», «Балкантаври» і «Кровосісі» танцюють навколо Канібаліссімуса свій макабричний ритуальний танець.
Шах і мат
У глобальному світі – глобальні ризики. Японія і Лівія означають, що невдовзі Заходу буде не до Східної Європи. Дзвякне замок на новій залізній брамі.
За роки радянської влади і справді створено «новую общность – советский народ».
Це люди з атрофованим почуттям Батьківщини. Вони її не люблять і не поважають – але дивуються, що їх теж ніде не поважають і не люблять. Якщо так піде й далі, то чи збережеться в цій країні українська мова, а чи почне домінувати російська, великої різниці не буде. Бо це були, є і будуть «советскоговорящие», як називає їх Валерія Новодворська. Люди з цілковитою відсутністю будь-якого громадянського почуття. Одні – наділені лише паразитарним споживацьким інстинктом. Другі – невиліковною звичкою до виживання.
Згідно з соціологічнимидосліженнями, Україна –одна з найнещасливіших націй у світі.Топ-десятку щасливих націй відкриває Норвегія, а закриває Америка.І що найцікавіше: чим більшу довіру нація відчуває до своїх керівників, тим більше вірить у свої сили і тим щасливішою вона почувається. Тобто знову ж таки, не гроші й ресурси, а цінності визначають собою і політику й економіку. Довіра до своєї влади – це той так званий «соціальний ресурс», який дозволяє перспективу розвитку. В Норвегії три чверті громадян довіряють владі та одне одному. І в Норвегії, і в Америці за 90% перевалює число тих, хто вірить у справедливе винагородження своєї сумлінної праці.
Напередодні Нового 2011 року історик Ярослав Грицак побажав країні – щоб вона перестала «не вмирати», а почала, нарешті, жити. Політолог Віктор Небоженкозичив країні «прийти до тями»після шоку 2010 року. А письменник Андрухович фаталістично додав: «У нас немає іншого виходу, окрім віри в краще майбутнє».
Слушно. А головне – перспективно. Двадцятиліття Незалежності збігається, по суті, з дев’яностоліттям радянської окупації.
Даремно комуністи хвилюються, що досі не стоїть пам’ятник Сталіну на Європейській площі. Головний мотор комунізму знову запрацював: дефіцит. Гречки, борошна, цукру, хліба. Професійності і порядності. Дефіцит безпеки. Дефіцит сенсу. Дефіцит майбутнього.Кривавий «Канібаліссімус»ще намертво «живее всех живых»у затьмареній міфами і алкоголем свідомості кожного раба і кожного люмпена. Реальність доводить, що таких ще чимало.
Тож який заповіт наші «каштеляни»змогли б залишити нащадкам на 2511 рік? Адже працюють вони не для того, щоб Україна була квітучою державою через півтисячоліття, а для того, щоб вона припинила існування за п’ятирічку цього шабашу.
Народ коментує на блогах: «Время революций для Украины и не начиналось.Народ созревает. Главное, чтобы не успели улететь». Недарма вони запасаються літаками й гелікоптерами, втричі дорожчими, як у президента Америки. Ціна виправдана. Бо Обамі на своєму дешевому гелікоптері таки ж не доведеться тікати з країни. Але цього не скажеш про українських політиків.
Різниця між Європою і НЕ-Європою в тому й полягає, що на неозорих просторах НЕ-Європи невидимі гравці грають людьми, як у шахи. А зігравши партію, зсипають їх як непотріб. І виставляють на шахівниці нові безживні фігурки. Криючи їх і шахом, і матом.
А в Європі навіть маленька Маростіка, оточена міцним муром міського валу, стає шахівницею, на якій свою складну інтелектуальну партію грають самі люди – громадяни і свого міста, і своєї країни. А головне – громадяни Майбутнього Часу.
