Усі наші цикли прийнято вміщати від виборів до виборів так, немов кожен президент — це деміург, який поринає в хаос, щоб перетворити його на космос, але чи то кисню, чи то ще чогось йому бракує, і творчість таки завмирає. Утім, попри всю комічність такого світосприйняття, ми є. І вже майже 30 років де-юре в статусі незалежної держави. Комусь, можливо, вистачить юродства заперечувати і цей факт, але залишимо в спокої любителів «альтернативної правди». За п’ять років, що минули від Революції гідності, ми стали на ноги й знаємо, куди йти. Чи легко похитнути цю віру, побачимо вже невдовзі, під час виборів.
Однак прийдешні президентські й парламентські перегони не мають навівати сон та апатію. «Ємєля-дурак» не наш герой. Діяти можна тут і зараз, і годі шукати відповіді в передвиборчих програмах. Потрібно розбудовувати національну державу. Досі історія позбавляла нас такої можливості. Нині вона є. Так, в умовах гібридної війни та постколоніальної ломки, втрати частини території та під загрозою нового повномасштабного вторгнення. Але коли було легко? Ми живемо в цікавий час, нині питання ідентичності стає однаково актуальним як для поневолених народів, що тільки-но здобувають своє місце під сонцем, так і для ситих так званих країн першого світу, які остаточно заплуталися в тенетах мультикультуралізму. І те, що в нас на порядку денному сьогодні на чільному місці мова, історичний наратив, культурна спроможність, релігійна свобода, — зовсім не ознака відсталості. Навпаки, ми в тренді. І тричі помиляється той, хто гадає, що з виборами питання деколонізації та гуманітарної безпеки мають відійти кудись на маргінес. Якщо так станеться, то повернення до болота «стабільності» й «головне — рівень життя» неминуче. А чого нам коштувало з нього вибратися? Здається, ще не забули.
Ще з часів горбачовської перебудови ми слухаємо про нечуваний потенціал нашої країни: ані тутешні політики, ані закордонні гості не жаліють компліментів, коли ллють мед і патоку про неймовірні перспективи України. На ділі ж доношуємо діряву шинель сталінської індустріалізації: вогнедишний дракон металургії не одне десятиліття годував місцеву олігархію, але далі так тривати не може. По-перше, валютні надходження від продажу сировини ніколи не дадуть країні сталого зростання. По-друге, хоч би якою була кон’юнктура світового ринку металу, ситуація з бідністю в Україні від того істотно не зміниться. Олігархічно-люмпенська модель — це вирок і постколоніальне тавро. Позбутися його можна тільки в один спосіб: пробудити дух підприємництва, наростити питому вагу малого бізнесу, перевести середній клас із розряду міфічних істот до реальної опори державності. Бо патріотизм без захищеної приватної власності — химера. І горе всім тим політикам, що сором’язливо або, навпаки, пафосно, із соціалістичною риторикою щороку продовжують мораторій на продаж сільськогосподарської землі. Цим вони розписуються у власній неспроможності, штучно обмежують горизонт планування. Бо кожен економічний прогноз впирається в міркування «ну якщо мораторій продовжать» чи «а раптом мораторій скасують». А за цими припущеннями — мільйони доларів й останній нерозподілений ресурс, який сакралізують політичні спекулянти в інтересах агробаронів.
Читайте також: Програма виживання
Планувати й прогнозувати в умовах, коли найрейтинговішим кандидатом у президенти є автор фрази про те, що «жоден танк не повинен вийти з казарми» під час кримської кризи, звісно, ризиковано. Але хоч би хто врешті переміг у змаганнях за президентське крісло, безпека — перший і головний лакмус профпридатності. Не має значення прізвище людини, яка не схибить із євроатлантичного курсу, триматиме фронт зовні й нищитиме п’яту колону всередині країни, шукатиме відповіді на непопулярні запитання: де наш військовий флот, авіація, модернізована система протиповітряної оборони, сучасні засоби радіоелектронної боротьби, кібервійська? Яка не накидатиметься «шматками землі» й не шукатиме мир ціною поразки. У такого політика є горизонт планування. В іншому разі плани затверджуватиме Москва й годі прагнути проводити в Києві якісь пафосні презентації бачення власного майбутнього.
Горизонт планування залежить і від інформаційної гігієни кожного читача (виборця). Від того, обиратиме він «фастфуд» масового ТБ, конспірологію із соцмереж, завуальовану пропаганду замаскованих ворожих ЗМІ чи контент незалежних медіа (вони є, не треба скепсису), також не останньою чергою залежатиме порядок денний на наступні п’ять років.