Гори чекають горя

Минув майже рік, а руйнування, завдані повінню у Західній Україні, ще не ліквідовано. Постраждалим виплатили відшкодування, проте воно навряд чи захистить їх від нової стихії. Спостерігаючи за циклоном, що вирує останніми днями у Центральній Європі, мешканці українських гір чекають на повінь, що може початися будь-якої миті.

 

 

Один із найбільших об’єктів в Івано-Франківській області, що постраждав від повені 2008 року, – 40‑метровий міст у Ворохті. Вартість відновлення моста і підпірних стінок – близько 7 млн грн. Підпірними стінками потрібно укріпити береги, без них міст не переживе наступного паводка. Відбудову ще не завершено: опори та перекриття зведено, проте не зроблено укріплення. Техніка нерухомо стоїть на мосту – в очікуванні грошей.

 

У такому самому стані перебуває значна кількість недобудованих об’єктів у постраждалих від повені регіонах. Проте довести почате до кінця заважає брак фінансування. У бюджеті-2009 вже не передбачено коштів на відбудову зруйнованої повінню інфраструктури, лише на часткове фінансування протипаводкових програм. У травні уряд виділив Державному комітету з водного господарства 208 млн грн на будівництво водозахисних споруд, проте для цілковитого відновлення інфраструктури потрібно близько 3,5 млрд грн. Хоча стихія не чекатиме, доки надійдуть державні гроші: якщо вчасно не завершити укріплення, наступна велика вода пошкодить розпочате.

 

Населення Прикарпаття намагається контролювати ведення робіт. «Люди звинувачують нас у тому, що роботи не закінчено, – каже перший заступник міського голови Яремчого Микола Шегрин. – Є надзвичайно багато звернень від місцевих мешканців: вони бачать, що одну дорогу відновлено, а іншу ще ні. Звісно, це створює певне напруження. Люди переживають за берегоукріплення – навчені гіркою бідою». По телевізору повідомили, що кошти на відновлювальні роботи виділено, а деталі надходження державних трансферів людей не дуже цікавлять.

 

«На території, підлеглій Яремчому, виконано величезну кількість робіт: відновлено дороги і берегоукріплення, – розповідає Микола Онуфрійович. – На перших порах ми не чекали державних коштів. Уся приватна техніка була задіяна на розчищення шляхів і відновлення проїзду». В результаті частина виконаних робіт до сьогодні залишається не оплаченою. Держава заборгувала Яремчому 8,5 млн грн, а Франківщині загалом – 119 млн грн. 

 

 

 

 

Дістатися до обійстя Марії Джурак у селі Криворівня Верховинського району нелегко – від дороги потрібно підніматися на гору. Але мала вона будинок значно вище. Його й досі видно, проте жити там не можна. Зараз зсув, який зігнав Марію Юріївну з місця, на якому вона прожила 50 років, поріс травою, проте жовті глиняні смуги, що розрізають зелену поверхню гори, і досі можна помітити. «Яка була у мене господарка (господарство. – Прим. авт.)! – бідкається Марія. – І літню кухню, і стайню знесло. Принесло тонни глини».

 

Бабця Марія з дідом отримали земельну ділянку за селом, але будуватися на ній не наважилися – за компенсацію купили садибу в селі й виділили на ній ще й місце для сусідів. Ті зараз закладають фундамент і перевозять хату, адже дерев’яні карпатські хатки можна розібрати і заново скласти, як картковий будинок. «Її ще мої батьки шліфували, – згадує Параска Якіб’юк, – тож ми її складемо. Дали нам і лісу, і грошей, ми маємо можливість будуватися».

 

«Наше село постраждало в районі не найбільше, але відчутно, – розповідає сільський голова Криворівні Василь Зеленчук. – Річка Чорний Черемош зробила свою справу, також чималих збитків завдали стрімкі гірські потоки і зсуви ґрунту». Цілковито був відрізаний від села присілок Заріччя на 78 хат. Перші дні закидали каменем шнур через зруйнований міст і передавали продукти». Пошкоджені об’єкти переважно відновлено, зокрема присілкові дороги, на деяких робота триває до сьогодні. Не переживши стихії, уявити її важко, каже Зеленчук: «Річка обминула дамбу і текла прямо по дорозі», – показує на дорогу, що йде повз музей Франка.

 

У Криворівні п’ять сімей втратили будинки: «Якщо десь основних руйнувань завдала вода, то для нас справжньою бідою стали зсуви ґрунту – поруйнували хати, – скаржиться сільський голова. – Я говорив зі старожилами – очевидцями стихії 1927 і 1969 років. За їхніми словами, зсуви під час таких великих повеней завжди проходять у тих самих місцях».

Стихія в Карпатах має різні обличчя. У долинних районах нікуди подітися від води, яка прибуває зазвичай уночі. У горах же не знаєш, чого очікувати від будь-якого схилу, він набирає води і щохвилини може поїхати разом із деревами й хатами. «Зсуви тривають до сьогодні, – каже Микола Шегрин, – адже деякі схили гір набрали дуже багато води. Цієї весни у нас було два таких випадки. Ми їх фіксуємо, а що далі з ними робити, не знаємо, адже коштів на зсуви ніхто не виділяє».

 

 

 

Рахівський район у Закарпатській області постраждав від повені найбільше. Людям виплатили всі компенсації, проте ситуація з інфраструктурою значно гірша, ніж на Франківщині. У районі розпочато відновлення лише 10%(!) пошкоджених об’єктів. «Тут держава суттєво не додала, – скаржиться Михайло Фірка, в.о. голови Рахівської райдержадміністрації. – У 2008 році ми отримали на відбудову 9 млн 644 тис. грн замість потрібних 57 млн». Ситуацію ускладнює політична нестабільність: два роки тому президент звільнив голову Рахівської райдержадміністрації, й відтоді в ­районі відбувається ротація голів, які не проходять погодження у Кабміні.

 

У районі споруджено 19 будинків для постраждалих, відновлено більш ніж 6 км центральної дороги, а ось сільські дороги подекуди ще в жахливому стані, якщо вони взагалі є. «У селі Костелівка дуже високий берег, близько 20 м, – пояснює Сергій Тимощук, начальник відділу з питань надзвичайних ситуацій Рахівської райдержадміністрації. – Тому вартість відновлення звичайної сільської дороги становить 7 млн грн – майже стільки, скільки виділено на весь район. Дорога до близько 40 будинків зруйнована, перейти її можна тільки пішки. Але у Костелівці одна проблемна ділянка, а в Ясіні, Лазещині та Чорній Тисі відриви берега і зруйновані сільські дороги всюди. Зазвичай дорога йде вздовж берега, тож коли річка його рве, унеможливлюється проїзд. А якщо висота обриву метрів десять, потрібні мільйони. Цих мільйонів ніхто не дає, а за маленьку суму там нічого не зробиш. Ми підгортаємо каміння з річки і робимо тимчасові укріплення. Але наступна повінь їх забере».

 

 

 

Приїжджаємо у присілок Стебний селища Ясіня. На людей із камерою місцеве населення реагує миттєво – вже за п’ять хвилин навколо нас збирається люд, кожен кличе подивитися на свою біду. Єва Білоус втратила близько 20 м городу на березі, а отримала 150 грн компенсації за три сотки ріпи. Якщо берег, по якому проходить комунальна дорога, ще хоч якось укріплюється, то за протилежний, з людськими городами, ніхто не братиметься – надто високі схили і надто багато коштів на це потрібно. Олена Мельничук проїжджає повз нас на велосипеді й гукає подивитися на відновлену після повені дорогу, яка з весняними водами знову зруйнувалася – майже два метри асфальту просіло. Зібране у сітку каміння підсилює берег, проте це не надовго – якщо велика вода нестиме дерева звивистими потоками, вони зачепляться за сітку і порвуть її.   

До ще одного присілка Лопушанка вздовж потоку веде ґрунтова дорога. Її відновили лише до сільського магазину. Будівництво берегоукріплення, за яким простягається ще з півкілометра зруйнованої дороги, обійшлося у 2,5 млн грн. Проїхати туди не можна, а відтак і відновити мости вздовж потоку. Люди сваряться і лають владу. Розчищати русло річки районні служби теж не встигають: посеред каміння, стовбурів дерев і залишків парканів у річищі лежать величезні бетонні глиби, що колись служили берегоукріпленнями і були зруйновані водою.

 

Сергій Тимощук звертає нашу увагу на будинок, що стоїть на самому краєчку берега і будь-якої хвилини може поповзти. Його фотографії обійшли всі місцеві газети. Насправді господарі отримали компенсацію під час повені у 1998-му, проте гроші витратили, тож намагаються повторити операцію під час кожної наступної повені – їх було вже дві. Поки Сергій відбивається від претензій селян до місцевої влади, до нас підходять чоловік і жінка й просять допомоги, показуючи на той самий уже «оплачений» у 1998-му аварійний будинок. Влада наполягає на тому, щоб аварійні будинки після відселення розбиралися, встановлює терміни. Але переробити людську природу важко. Говорять, що й деякі з нових будинків, зведених для постраждалих унаслідок торішньої повені у центрі Ясіні, господарі збираються продати.

 

 

 

 

«Люди подекуди самі створюють проблему, – вважає голова села Лазещина Рахівського району Іван Пранничук. – Кажуть: нам потрібен місток. Я даю матеріали, а вони не будують. Вважають, що для них це має робити держава».

 

Щоб зменшити споживацьке ставлення до державних коштів, Мінрегіонбуд запропонував проект Закону «Про розвиток гірських територій в Україні», що передбачав поступове скасування «гірських» 20%-х надбавок до виплат бюджетникам, студентам і пенсіонерам, які проживають у гірських населених пунктах. Через активний спротив цьому законопроектові на місцевому рівні його повернуто на доопрацювання.

 

У міністерстві ставлять під сумнів можливість претендувати на матеріальну допомогу від держави за важкі умови життя. «У нас з’явився проект закону, ініційований людьми, які живуть на Поліссі, – каже заступник міністра регіонального розвитку та будівництва Анатолій Ткачук. – Мовляв, давайте нам статус мешканців поліської території з відповідними виплатами. Надійшла заява з півдня України – уздовж моря там є солончакова зона з постійними вітрами. Це також уже претензія до держави: давайте нам додаткові виплати, бо ми живемо в особливих умовах. Відкривається ящик, у якому немає дна. Держава повинна знайти інструментарій, щоб компенсувати негаразди на таких територіях не штучним утриманням людей якимись виплатами, а створенням умов для заробляння грошей і комфортного життя. Тому що вільні люди вільні вибирати місце проживання».

Щоправда, відсутність сільськогосподарських угідь, суворий клімат і постійна загроза стихії все ж не примушують горян покидати обжиті місця. У Рахові хваляться: лише одна родина після повені переїхала до родичів у межах району. Запрошеннями від інших регіонів, що готові були прийняти постраждалих, ніхто скористатися не захотів.