Про себе і своє минуле
Я сам із Горлівки. Працював у шахті, 17 років під землею. Купив квартиру в кредит, робив ремонт, облаштовував її. Нормальне життя було…
Проблема небажання
Дитина моя з першого класу навчається в українській школі, бо я переконаний, що, хоч розмовляємо ми російською, свою мову повинні знати. Абсолютно не розумію людей, які кричать, ніби нам її насаджують. Вважаю, чим більшою кількістю мов володієш, тим ти цивілізованіший. Хлопчик мій учить російську, українську, дві іноземні. У нас із першого класу викладають англійську, із п’ятого – французьку.
Коли всі ці події вже розгорталися, синові у школі видали українські книжки. Ми їх поклеїли, підготували, він приходить у перший день на уроки, а там кажуть, що місцева влада вимагає, аби всі підручники були російськомовні. Навчання українською не буде. Забрали ті книжки й видали такі самі російські. У нас раніше як було: клас російський і клас український. Яку мову обрали батьки, такою дитина й навчається. Ніякого примусу. Ти вільна людина. Роби як хочеш. Я, наприклад, навчався в Радянському Союзі в російській школі, але було викладання української мови та літератури. Книжки читав обома мовами. Коли говорю, то, звичайно, помітно, що я російською спілкуюся, слова з’являються різні. Але якщо потрапляю до україномовного середовища, то абсолютно спокійно почуваюся. Це не проблема. Проблемою може бути лише вперте небажання. Ніхто ж нікого не примушує. Це, як кажуть, хочеш зробити синій ящик чи жовтий? А я не хочу взагалі ящика робити. Будь ласка, розмовляй, роби, проявляй ініціативу, все це залежить від тебе. А якщо людина нічого не хоче, про що з нею говорити?
«Людина, яка думає головою, чітко знає, що добре для неї та її родини»
Сепаратистські заворушення в Горлівці підтримав багато хто. Здебільшого це представники старшого покоління зі спогадами про СРСР, які думали, що прийде Росія, буде Радянський Союз, велика пенсія і всі розкошуватимуть. Або ті люди, які мало чого досягли в житті. Їм сказали, хто їхній ворог, – і все. У нас не дуже боялися сепаратистів, більше – місцевої міліції, бо думали, що вона «під Ахметовим». Так воно і справді було.
Читайте також: Шахтарські протести: життя в очікуванні бунту
Я багато кого на шахті питав: «Що принесе вам ця Росія?» У Ростовській області такі самі виробки, як у нас, – усе закрито. Коли працюєш, то маєш майбутнє, можеш забезпечувати своїх дітей, розвиватись, реалізовувати якісь плани, прагнути до чогось. Людина, яка думає головою, чітко знає, що добре для неї та її родини. Я казав бабусям: «Подивіться на молодь, люди трудяться й отримують зарплату. Рівень пенсії у вас порівняно високий. Вам із квартирою допомагають. Ви живете в державі, котра про вас хоч якось піклується. Прийде «оця влада» але чи зможете ви назвати її державою?»
Зараз там мертва територія, ані роботи, ані життя. Єдина робота – автомат. Знаю хлопців, які до останнього не хотіли за нього братись, але ситуація змушує. Ось, наприклад, в одного знайомого (йому 30 років) там старі батьки, і він не може їх вивезти. Мусив залишитись, поки що тримається, каже, не може ні поїхати, ні працювати.
Мене хлопці запитували, чому не пішов у «ополчення». А я просто не готовий убивати людей за якусь незрозумілу мені ідею.
«В Україну»
Ми приїхали сюди в лютому. Коли все починалося, ходили на роботу, але після серйозних обстрілів, приблизно наприкінці липня – на початку серпня, перебралися до родичів у село. Жили під Червоноармійськом, допомагали по господарству, збирали картоплю, кукурудзу. У вересні було укладено перемир’я і ми приїхали додому. Шахта затоплена – довелося ремонтувати. Нам зразу сказали, що грошей не платитимуть, але ж комусь треба її відновлювати. До нового року впоралися: відкачали воду, побілили склад, полагодили обладнання (багато його знищила вода). У мене взагалі цікава професія, за фахом я майстер-підривник, і в нас багато електроприладів для перевірки устаткування. Усе перевірили, усе зробили. Зарплати нам, звісно, не давали, однак була надія, може, щось зміниться. А потім знову обстріли…
Воювати за «ДНР» не схотів. Забрав сім’ю, сказав: «Поїхали в Україну». Якщо призвуть, краще піду в бій за свою державу. Хоч знатиму за що.
Краматорськ
Привіз родину сюди. Тут у гуртожитку вже два місяці. За цей час – третя кімната. Ми приїхали, нас розмістили. Прожили два тижні – кажуть, що потрібно переїжджати. Нас переселили до іншого крила, а потім до цього. Тут, звичайно, не дуже гарно, і я не знаю, можливо, завтра прийдуть і доведеться кудись перебиратися знову, але що вдієш? Вікно відмили, двері я пропонував дружині обдерти й пофарбувати в білий колір, але вона віджартовується: «Ти ще залізь і стелю підший». Інструмента жодного немає, навіть викрутки. Аби завіси полагодити, у хлопців її просив. Але живемо якось, у відчай не впадаємо. Головне, є дах над головою і робота, не голодні, навіть змогли дитині щось із літніх речей сьогодні придбати, бо теплішає. Коли з дому їхали, мало що взяли, тим паче лютий був, іще холодно. Подяка велика небайдужим людям. Допомагають дуже багато, хто чим може. Фонд «Карітас», зі Слов’янська – фонд «Нова церква».
Читайте також: «Голос Донбасу»: п’ять тисяч «почутих» жертв
Робота
Коли приїхав, узявся шукати роботу. За освітою я ще водій і токар, але не токарював 20 років. Мені радили спробувати працевлаштуватись офіційно, через центр зайнятості. Я обійшов усе місто, зустрів добрих людей, які сказали, що допоможуть, одна літня жінка, колишній технолог, навіть телефонувала за своїми старими зв’язками в різні місця, питала, чи немає вакансій, але без результату. То кажуть: «У нас зарплата маленька, а тобі потрібно орендувати помешкання, як ти витримаєш?», то немовби шукають універсального фахівця і, вже якщо не знайдуть, обіцяють подзвонити. А хтось і прямо казав: «У нас для місцевих роботи немає, а тут іще ви приїхали». В результаті знайшов роботу вантажника у фірмі, що постачає харчові продукти.
Шукаючи працю, зрозумів, що й тут погляди в людей різні бувають. Є ті, хто Україну підтримує, а є такі, що ненавидять. Намагаюся пояснити їм: «Якщо вас не влаштовують ці керівники, Яценюк, Порошенко, до чого тут Україна? Це ж наша країна. Набиймо обличчя владі й починаймо вирішувати проблеми. Навіщо кликати сюди когось із безглуздою ідеєю «русского міра»? Вони приходять, нас «рятують», а я після цього залишаюся без житла, роботи, перспектив і надій. Я всього цього позбавлений. Заради чого? Щоб прийшли бандити і просто пограбували?»
Одні дуже добре ставляться, другі – не надто, треті – нейтрально, а хтось просто живе своїм життям і каже: «У нас теж таке було». І я не сперечаюся. Навіщо? І тут було. Але це не так, як сидиш удома, а поруч іде танковий бій, і відчуваєш, як у будинок неподалік влучають снаряди. Або коли йдеш містом і бачиш убитих людей. Коли хлопчик проситься піти погуляти, а я не можу його відпустити, бо він це побачить.
«Хто має померти, і так помре»
Коли починалися блокпости, хто на них стояв? Наркомани. Реальні наркомани. Тому що там платили. У нас було так: приходить людина, каже, що хотіла піти на блокпост, але туди не пролізеш, бо там єнакіївські бандити. Кажу: «Ти наче Юда. Скільки грошей заробиш? Ну 500 грн. А чи думав, до чого це призведе?» Багато хто не замислюється, живе одним днем. Чимало таких, які раніше не працювали, а тепер у них є що поїсти, випити, якщо вони наркомани, то мають де вколотися. А я от що скажу: хто має померти, і так помре.
Читайте також: Ахмед Закаєв: «Для України надзвичайно небезпечно жити так, начебто ніякої війни не відбувається»
Там жити неможливо, немає роботи. А отже, і грошей. Немає грошей – що мені моя дитина скаже? Скаже: «Тату, я хочу їсти». Багато бізнесменів просто поїхали звідти. Не тільки підприємства закрились – обладнання грабують, а всі мислячі, ініціативні та дієві люди виїжджають. Забирають родини, полишають те, що неможливо забрати, й вирушають облаштовуватися на новому місці.
Я недалеко від’їхав. Мені вже 44 роки, і не думаю, що зможу легко придбати собі десь житло, бо ту квартиру я фактично купував зі своєї зарплати. Мав добрий заробіток, у шахті працював. Виплатив, узявши недороге помешкання (тому що воно ремонту потребувало), усе полагодив. Планував, що навчатиму дитину, нормальне життя буде, а в мене вже тиха гавань є. А коли сил вистачить, то чимось займатимусь…
Звичайно, додому хочеться, там усе: життя, батьки. Моїх уже немає, померли, а дружинині живуть. Щодня дзвонимо одні одним, у нас там поруч квартира, купували її неподалік від них, так легше й допомагати простіше. Тещу намагаємося відправити до сестри в село, а тесть сказав, що нікуди не поїде: «Буду тут до останнього. Поцілить, то поцілить. Значить доля така. Ви ще молоді, ще можете десь нове життя починати, а мені в 65 років що робити? Нічого шукати. Я тут залишусь. Запаси є, зробив іще влітку».