Горюндія

Дорога плавно і безконечно блукає поміж нестримної східнополіської рослинності, вздовж іржавої прикордонної залізниці, торф’яних боліт, колишніх меліораційних каналів, сеймських плавнів, барокових монастирських будівель, порожніх сіл, печер та пагорбів. Ця маленька територія чомусь не здобулася на якусь власну звучну назву, хоч і дуже відрізняється від довколишніх районів. Тому назву її я. Приміром, Горюндія. Від імені горюнів – етнографічної групи, яка все ще мешкає у кількох тутешніх селах поміж «класичних» українців та росіян.

 

 

 

Із загадкового міні-народу й почнемо. Найрізноманітніші дослідники української Півночі, публіцисти і науковці час від часу згадують про вельми дивних мешканців сіл Линового, Нової Слободи, Юр’євого та ще деяких. Надто вже радикально їхня мова, побут і фольклор відрізняються від сусідів. Якщо більшість мешканців Путивльського, Білопільського та Глушківського районів, що нині належить Росії, говорять суржиковою українською або ламаною російською, то мова горюнів, особливо старшого покоління, нагадує радше білоруську. Слова на зразок «йон» (він), «йосць» (є), «гета» (це) виглядають у цьому вельми віддаленому від Білорусі регіоні дивакувато і навіть провокують українців та росіян на кепкування. А ось що згадує уродженець сусіднього слобідсько-українського селища Тьоткине Олександр. Бабуся його шкільного друга так переклала по-горюнському назву знаменитого радянського фільму, що хлопці, які це чули, ледь не повмирали зі сміху. Олександр уже кілька десятків років не може забути слова: «Мюхтєр, ідзі мянє!» (До мене, Мухтаре!).

 

Задля справедливості зазначимо, що й звичайні українці вміють тут здивувати своєю мовою. Чого варта тільки місцева назва кефіру «гльоганка», що, виявляється, виринає на межі Сумщини і Курщини навпростець із карпатських діалектів та словничка незрозумілих слів у творчості Ольги Кобилянської?

 

Зате фольклор у горюнів переважно російський. Навіть північноросійський, зауважують до­­слідники, такий, що начебто має аналоги лише десь у районі Архангельська, на Руській Півночі. Не дивно, що хор бабусь із горюнським репертуаром здобув неабияке визнання на українських та російських фольклорних фестивалях. Старі ж горюнські хати на фотографіях, здається, нічим не відрізняються від центральноукраїнських.

 

Та ще більше від пісень приваблюють зацікавлених осіб предмети матеріальної культури горюнів. Колекціонери й перекупники антикваріату все частіше приїздять до Горюндії по «пряхи» (прялки), одяг, ікони. Купують також у місцевих старовинний сільськогосподарський інвентар, характерні вироби з глини. Автентика тут усе ще дешева, красива і вражаюче-несподівана. Як, наприклад, досі діючий старовин­­ний, обгризений часом дере­­в’яний «жура­­­вель» над криницею в селі Бунякине.

 

Одні вчені припускають, що горюни – нащадки білоруських переселенців. Утім, така версія не зовсім пояснює їхній російський фольклор. Дехто вважає, що це українці, «модифіковані» білоруським і російським впливом. Інші воліють сприймати горюнів як специфічну групу росіян.

 

Мовні кордони в цих краях загадкові, не збігаються з державними – так, українська мова значно поширеніша з російського боку кордону і навпаки. Дехто білоруські елементи мови пояснює впливом «золотої доби» цих місць, коли вони входили до Литовського князівства з його давньобілоруською мовою.

 

Набагато простіші побутові пояснення місцевих українців і росіян: мешканців кількох сіл назвали горюнами, бо в давнину вони були кріпаками Софроніївського монастиря – монахи дуже визискували, тож селяни добряче горювали. А школярі села Горки переконані, що горювати довелося під час Другої світової, коли Нову Слободу вщент спалили гітлерівці.

 

 

Найбільша архітектурна пам’ят­­­ка Горюндії – давній монастир на Чудній горі над напівосушеним болотом Мовче. Сьогодні – це це три церковні будівлі й не до кінця відновлена система печер. Усамітненість місця, чудові краєвиди й ліси приваблювали сюди ченців багато століть тому. Історики припускають, що Софроніївський монастир є одним із найстаріших в Україні й виник чи не одночасно з Києво-Печерською лаврою. І вже точно відомо, що сюди втекли у ХІІІ столітті окремі монахи спаленого татарами Києва.

 

Поодинокі ченці продовжували молитви на Чудній горі й після чергового руйнування обителі. А один із настоятелів, за переказами, простеляв під каретою російської цариці Катерини килими та виставляв уздовж дороги кілометрові столи з делікатесами, щоб випросити в неї нових маєтностей для Софроні­­ївсь­­кого монастиря та не втра­­тити всього, що нажито.

 

У пам’яті старих мешканців довколишніх сіл монастир («Городок») – і просто мальовниче місце, і потужний сакральний знак. Але, крім усього, ще й яблуневий сад, за несанкціоновані відвідини якого ченці в давнину могли відлупцювати й замкнути дитину на цілий день у підвалі.

 

Після Громадянської війни більшовики пограбували й розігнали монастир. Опір горюнів був досить рішучий, але неорганізований. Тому єдине, чим вони змогли зарадити, – це сховати деякі ікони у хатах віруючих. На 70 років! У самому ж монастирі спершу облаштували дитячий будинок, а згодом концтабір для польських військовополонених. На цьому пертурбації не скінчилися. В монастирі тримали худобу, а будівлі розбирали на господарські потреби. Під час Другої світової у приміщенні монастиря розташувався один із перших штабів армії Сидора Ковпака, звідси й починався знаменитий рейд партизанського ватажка до Карпат.

 

Тож наприкінці 1980-х років Софроніївський монастир являв собою романтичні руїни з обдертої червоної цегли. Протягом 1990-х і 2000-х цілковито відреставровано надбрамну церкву. Вона належить до тієї численної групи церков Центру й Півночі, які, ймовірно, спроектував майстер українського бароко Іван Григорович-Барський.

 

Є ще версія, що будував храм невідомий петербурзький архітектор – йому могла дати таке завдання російська імператриця Єлизавета Петрівна після відвідин Софроніївського монастиря. Щоправда, сумнівно виглядає, що той анонімний архітектор аж так майстерно підлаштувався під українські традиції.

 

Останніми роками Софроніївський монастир став неабияким центром паломництва – і тут дуже допомогло прокладення асфальтової дороги з Путивля з нагоди президентських виборів 2004 року. Гості монастиря набирають воду з освяченої криниці й пошепки розповідають, що до тутешнього старця приїздили навіть Кучма і Янукович. Невідомо, що ці двоє діячів хотіли почути від монаха, але їхніх політичних успіхів розмови зі старцем явно не помножили.

 

 

 

 

Тут колись партизани Ковпака заманили в болото Мовче цілий натовп німців. Болото є й сьогодні, його трохи сухіша частина перерізана кабанячими й людськими слідами. Причому часто сліди геть нераціонально нізвідки з’являються й нікуди зникають. Коли йдеш цим болотом, ноги занурюються вглиб сантиметрів на десять, а невідома сила, попри здоровий глузд, тягне кудись уперед.

 

Колись у глибині болота було селище і велася торфорозробка. Сюди з-за російського кордону, із тьоткинського цукрозаводу, збудованого ще Терещенками, пролягала вузькоколійна залізниця, так звана кукушка. Поступово рейки і шпали розібрали люди. Ну а ліс, поле й болота «з’їли» спершу залізничний насип, а потім і саме селище. Зрештою, чого-чого, а порожніх чи майже порожніх сіл у Горюндії вистачає. І це теж цікаве та повчальне видовище. Руїни хат, кропива понад людський зріст, одинокі старі жінки, які радо пригощають подорожніх водою і фруктами, щоб поспілкуватися з живою людиною… Кажуть, іноді осінніми ночами такими селами їздять на джипах розбійники і дограбовують залишки господарств.

 

Зате на безлюдді спостерігається розквіт рослинного і тваринного світу. Польові квіти, дерева, густі лісові хащі – усе це чекає на любителів краєвидів. Окрема історія – види річки Сейм та її берегів з глинистим, порослим берегом та крейдяними гірками. Чи не найкрасивіше узбережжя у селі Горки. Археологи кажуть, що тут на узвишші стояла давньоруська фортеця. На її башті вночі у разі небезпеки запалювалося вогнище. Його відблиски було видно з аналогічних фортець у нинішньому Білопіллі (у тодішніх літописах – місто Вир) та Путивлі. Цікава метафорична забаганка історії: на сигнальній вогняній лінії двох фортець, у Горках і Білопіллі, народилося двоє талановитих поетів ХХ століття: російський декадент-футурист Іван Аксьонов (той, що був дружкою на весіллі Анни Горенко-Ахматової та Ніколая Гумільова) й український декадент-симво­­ліст Олександр Олесь.

 

Ще одна цікавинка Горюндії, що майже злилася з природою, – прикордонна залізниця. Тихі іржаві колії в оточенні трав, квітів, птахів і комах нагадують кінопочерк Андрєя Тарковського. Їх лише двічі на день може потурбувати повільний російський дизель-поїзд із карколомною назвою «Льгов – Локоть». На більшості його тутешніх зупинок не збереглося навіть перонів, але він і далі сумлінно зупиняється у відведеному місці десь на галявинці посеред лісу. 

 

Коліями можна вийти на величезний залізничний міст – чи не єдину тут збережену матеріальну пам’ятку радянської культури, решта розчинилася в болотяно-лісовому бароко. Міст колись був важливим об’єктом, його цілодобово охороняли солдати. Сьогодні про ті часи нагадують тільки порожні малесенькі дерев’яні будочки посеред мосту. Ця типова «вертухайсь­­ка архітектура», кинута напризволяще над величезною річкою, нарешті набула своєрідної привабливості й навіть якоїсь аскетичної досконалості. Утім, якщо металеві понтонні конструкції та дерев’яна будка – видовища на любителя, то, наприклад, побачити з цього мосту захід сонця над Сеймом – річ незабутня.