Горе-море

Ви знаєте це містечко, якщо мандрували осучасненим Чумацьким шляхом – автотрасою «Київ – Дніпропетровськ – Крим». І, можливо, навіть зупинялися тут, щоби придбати на місцевому рибному базарі в’яленого ляща чи сома.

 

Восьмитисячний Градизьк з півночі тулиться до гори Пивиха або Пива – найвищої точки Лівобережної України (169 м над рівнем моря). Із заходу селище омиває найбільше з шести водосховищ на Дніпрі – Кременчуцьке. Його градижчани між собою називають «наше горе-море».

 

Воно й справді видається безкраїм: 28 км завширшки. І лише в сонячний день із градизького берега можна побачити, як десь далеко-далеко на іншому боці майорять землі Черкащини. А «горе» тому, що старожили не можуть пробачити рукотворній водоймі затоплених батьківських садиб, а молодь – для багатьох визначеного заздалегідь способу життя і заробітку, чим є рибний промисел.  

 

 

«Ви не знайдете у нас жодної родини, яка не пройшла б через рибу, не мала до неї стосунку, – розповідає Тижню 36-річний Василь Компанієць, селищний голова. – Я також колись робив бізнес на цьому. Рибою займатися прибутково, але каторжно. У цю справу йдуть не від доброго життя, запитайте у будь-кого!»

 

За освітою мер Градизька – вчитель історії, закінчив Полтавський педуніверситет. Він відкриває таємницю: майже всі нинішні рибалки, рибопереробники, риботоргівці – це колишні освітяни, лікарі, будівельники, транспортники.     

 

Їхню долю визначили штучне море й економічні кризи. За рік після його заповнення водою, у 1962-му, територію тодішнього Градизького району, яку не затопило, приєднали до Глобинського. Містечко отримало статус селища – нижчий за попередній. У буремні 1990-ті це далося взнаки. Почалися масові скорочення і закриття підприємств. Ще якихось два десятки років тому «рибних» підприємців у селищі було двоє-троє. Сьогодні, щоб знайти місцевих, не залучених до рибного бізнесу, треба мати талант слідчого.  Що ж до статусу селища, то градижчани все одно вважають себе істинними городянами. Порівнюють Градизьк і райцентр Глобине із Санкт-Петербургом та Москвою. 

 

«Рибною» славою Градизька аборигени не надто пишаються. Проте є негласна суспільна домовленість, зумовлена економічним принципом: «Є попит, а пропозицію ми організуємо».

 

 

 

Микола Коваленко вже другий рік поспіль очолює риболовецьке підприємство «Прибій». Це одне з найпотужніших у Градизьку. З гігантів є ще «Полтаварибгосп». Решта – приватні невеликі артілі.

 

«Треба було приїжджати років 15 тому, коли ми «мільйонниками» були. А тепер? Аж соромно розказувати», – знічується пан Микола. Скаржиться, що і вилов, і збут, і флот уже не ті.

 

Штат «Прибою» – 150 осіб. З них: сотня рибалок, півтора десятка людей працюють у коптильному цеху, решта обслуговують та охороняють техніку. Є двадцять «Ладог» – малих суденець-сіткопідіймачів.

 

Біля в’їзду до «Прибою» – доглянуті клумби. Директор хвалиться: «Це дівчата з коптильні стараються». На березі затоки офіс – класика радянської архітектури, яка щонайменше півстоліття не бачила ремонту, а ще – рятувальна станція, будка охоронця і бокси, де стоїть поламана техніка. 

 

«На воді у нас інше життя», – запрошує на борт однієї з «Ладог» рибалка Віталій. Він тут уже п’ятий рік. До «Прибою» вчителював у молодших класах, працював пожежником. «Тільки не лякайтеся нашої «красуні». Зовнішність оманлива!» – жартує чоловік, показуючи на подекуди поржавіле судно. Воно мирно погойдується на хвилях. Зелена фарба зі стінок човна де-не-де повідпадала. У тих місцях проглядаються шари попередніх кольорів: жовтого, червоного, блакитного. Машині, як стверджує рибалка, тридцять із хвостиком. Однак двигун розмірено воркоче.

 

 

Наш шкіпер – Анатолій Бережний. «Рибний» стаж – чверть століття. Каже, що робить виняток, беручи на борт жінку, мовляв, погана прикмета. «Та ми ж не на вилов», – заступається перед напарником Віталій.

 

«Та це колись вірили. А тепер що? Є мобілки. Якщо риба на твоїй території не йде, дзвінок пацанам з інших «Ладог», запитуєш, де, що і як, пливеш туди, де нормально. Збрехали – на суші розбираємося. Щоправда, таке рідко трапляється. Усі ж їсти хочуть. Ти когось кинеш, то й тебе не злюблять», – пояснює Віталій сучасну філософію взаємин у рибальській спільноті.

 

Риболови – сезонники. Працюють офіційно з 10 червня до 31 грудня. Якщо льодоставу немає, виходять на воду ще у березні.

 

Влітку робочий день рибалок розпочинається о третій годині ночі. Одна «Ладога» за весь сезон має виловити 18 тонн риби: лящів, судаків і тарані. Інколи трапляються й соми, карасі.

 

«Маємо на місяць офіційно від двохсот до шестисот. Ні, не умовних – гривень. Узимку взагалі доводиться без діла сидіти. На реальний заробіток у нас півроку. Ми цілковито залежимо від збуту риби», – каже Віталій.

 

Крім того, рибалки отримують 33% прибутку від продажу вилову. Від продукції, яку переробляють на місці (у середньому 70–80 тонн на сезон), грошей небагато. Тож хлопці дають собі раду самі. Вдома в’ялять, коптять. Потім або віддають перекупникам, або хтось зі своїх реалізує на місцевому базарі чи на ринку в Кременчуці.

 

«Шеф усе розуміє. Якби не можливість лівого підробітку, тут мало хто працював би», – підсумовує чоловік.

 

Градизьк із води – цікава панорама для рибалок і туристів круїзних кораблів. Щодня, виходячи «у море», бачать вони Пиву, порослу соснами, маківки Георгіївської церкви, поодинокі білі хати, що туляться на схилах гори. То все Старий центр – одна з частин селища. Саме звідси у часи будівництва Кременчуцького водосховища переселяли людей. Градижчан «підіймали на степ», де зараз інший край містечка. Його називають Новоселівкою або «посьолком».

 

Пані Валентина – корінна «бережанка». Так іменують тих, хто жив у долині й кого переселили. Їй було лише три роки, коли родина добровільно-примусово покинула свою садибу. «Я мал’а тоді була. Та плавнів, трав по пояс, стежки попід Пивихою до храму не забула. А знаєте, скільки у нас річечок було? Старик, Гирман, Більова, Ковтьоба… Нині лише назви збереглися», – зітхає. Людмила Ковалевська працює вчителькою в гімназії імені Олександра Білаша – поета і композитора, корінного градижчанина.

 

«Не мені судити, добре це чи погано, – каже пані Людмила про водосховище. – Знаю тільки, що від Пиви лише третина лишилася. На горі у нас природний заказник. Там купа видів лікарських рослин. Вода тихенько береги підмиває і забирає мергель – цілющу глину. Її в Кременчуці на базарі продають по 5 грн за стаканчик. Тепер, щоправда, почали хвилерізи споруджувати. А де раніше були?» – обурюється Ковалевська.

 

Проте з ностальгією згадує, як студенткою каталася з друзями на катерах на тому водосховищі. Ще наприкінці 1980-х у Градизьк заходили «Ракети» і можна було Дніпром дістатися до Черкас, Києва, Світловодська. 

 

«Колись стара частина селища була престижною. Тепер тут людей серед білого дня знайти складно. Усі перебираються якнайближче до автотраси, до ринку. Там життя просто вирує», – стверджує пані Людмила.

 

 

І справді, біля базару людно, метушня.

 

«Та я стільки кругів накручую за день, ти не уявляєш! Якось пробував порахувати. Збився на дев’яносто сьомому», – жваво розповідає Тижню Сергій. Він студент-заочник, навчається в Полтаві. Поміж сесіями продає рибу. Постійного місця не має, торгує з рук.

 

Свою картату торбу з товаром залишає під наглядом знайомих бабусь, які сидять уздовж дороги із соняшником та цигарками. На рукав накладає п’ять в’ялених лящиків, під куртку ховає два великі копчені соми. А сам пильно дивиться на трасу. Тільки-но якась машина пригальмовує, одразу біжить до неї. Починається атакуючий маркетинг.

 

«Як правило, за п’ятим разом я одну рибину збуваю. Навару на 10–15 грн більше, ніж на базарі. Заробляю нормально. Прикинь, у хлопчаків, котрі ловлять рибу, купуєш свіжого ляща у середньому по 7 грн за кіло. Карасі йдуть по шість, а судак, як і сом, дорожчі – по 15 грн. Вдома у батьків коптилка є, тобто переробка безплатна. Далі — продаж. На базарі лящі поштучно – від 25 до 50 грн, соми – від 70 і вище, карасі – 15–20. Це вже 300% накрутки. Додай ще мою «самодєятельность». Щонайменше 7–10 рибин на день іде. Ну конкуренти є, сама бачиш. Та ноги я швидкі маю. Вони мене й годують!» – жартує Сергій.

 

Ті, у кого ноги менш прудкі, сидять на ринку, який між собою місцеві величають «Шанхаєм» – за тісняву, духоту і хитросплетіння торгових рядів. Дерев’яні рибні прилавки розраховані на 250 місць. В асортименті також живі раки і риба. Сервіс на рівні: продавці пропонують тут-таки власноруч почистити і розпотрошити придбану рибину.

 

Із санепідемстанцією проблеми бувають. Та місцеві рибні бізнесмени впевнені, що це не пов’язано з якістю продукції.

 

«Дєло не в рибі. Дєло в грошах, якими хтось із кимось не поділився, – розмірковує баба Галя, біля якої стоїть картата сумка. – Нє, може, случаї з отруєнням і бували. Та даю руку на відріз, шо це не через погану рибку. Ну і шо, шо в домашніх условіях? Робимо, як для себе, бо клієнти більше не прийдуть. А нащо нам Градизьк позорити? Ми з його слави й живемо».