Старе подвір’я з пальмою і невеличким підвалом, перетвореним на спальню, схожу на монастирську келію. Історія цього будинку пов’язана з кількома іменами та прізвищами, які для грузинів священні. І говорити про них (як про живих, так і про мертвих) чужинцю дозволено лише з канонічним пієтетом.
Я живу тут, коли приїжджаю працювати в Тбілісі. Із цієї келії почалася моя подорож країною розміром із Київську область. Подорож, яка тривала два роки й не закінчиться ніколи, адже тепер я поєднаний із цим краєм не тільки спогадами, а й кровними зв’язками.
У цьому помешканні пахне свіжозмеленою кавою, пилом й одеколоном.
Це запах жінки.
Колись я любив залишатися тут заради діалогів із господарями, а зараз — задля самої атмосфери. Історія цього подвір’я така ж карколомна, як і вся історія Грузії. В одному дворі мешкають нащадки давньої княжої родини й сім’я енкаведистів, які заселилися сюди, попри бажання справжніх власників.
Утім, сам факт, що господарям (нащадкам колись майже всемогутньої дворянської сім’ї) лишили бодай частину їхньої маєтності, нечуваний для жителів інших республік «сім’ї народів».
Яка щедрість! Після розстрілу всіх чоловіків цього роду дітям і вдовам залишили цілий поверх будинку, який вони збудували за часів свого розквіту.
Так тепер і живуть: частина мешканців не вітаються одне з одним, і всі довкола знають чому.
Читайте також: Злет і падіння «Авангарду»
А на перший погляд, звичайнісіньке собі подвір’я з пальмою та неодмінним для кожного тбіліського дворика запахом кави по-турецьки.
Під підлогою в кімнатах свого крила родина, котра змушена була проявляти гостинність до вбивць і грабіжників, ховала портрети пращурів. Старі дагеротипи грузинської знаті тепер знову висять на стінах.
Певною мірою історична справедливість узяла гору: персонажі сучасності й минулого можуть більше не ховати поглядів і з гідністю спостерігати за всіма викрутасами долі довкола них.
Історія, яку я хочу розповісти, стосується вже модерного часу. Це одна зі сторінок життя княгині, чиїй гостинності я зобов’язаний.
Ця жінка могла б стати грузинською царицею, якби повернулася монархія (таку ідею реконструкції напередодні майже кожних парламентських чи президентських виборів виголошує опозиція, навіть церква не лишається осторонь).
Князь під прикриттям
Але повернімося до історії кохання, яке так і не відбулося.
Початок 1990-х. Вона красива, тридцятилітня, ще незаміжня. Ця жінка — нащадок Іраклія (Ерекле) II, останнього грузинського царя.
У неї за душею ні гроша, хіба що перший поверх їхнього родового гнізда.
Він молодий князь із царського роду, котрий приїхав з Європи, куди емігрувала його родина після більшовицької революції. У нього маєток десь на узбережжі Середземного моря і щире бажання почати життя (ще не надто заіржавіле) спочатку.
Тож юний князь приїхав, закохався (чи лише вдавав, що закохався) та запропонував руку і серце.
Читайте також: Політ над прірвою
«Щось було не так, і я не розуміла, що саме. Він був милим, дуже чемним, із перфектним почуттям гумору. Був справжнім європейцем, якими уявляли ми їх тоді. Але щось не так, щось не так…», — згадує господиня будинку.
Це одна з таємниць, про які знає все місто, але тут ніколи не розкажуть про це на камеру чи диктофон. Саме тому я не називаю прізвищ й імен, щоб не жертвувати довірою дому, гостинність якого для мене важливіша за задоволення від розголошення скандальних таємниць.
Секрети, які всім відомі. От що таке Тбілісі, та й Грузія загалом. Кругова порука в охороні своїх і чужих таємниць, коли всі знають все про всіх, але завжди мовчать при чужинцях, вдягаючи маску шляхетності, щоб не заплямувати старі герби: потьмянілі, але сповнені гордості й величі; в охороні таємниць, жодного свідка яких, щоправда, вже немає серед живих.
Один мій друг, озвучуючи історії про любовні трикутники позаминулого століття, раптом починав говорити пошепки, хоча йшлося лише про драми часів Чавчавадзе чи Лєрмонтова.
Та біс із ним, їхнім ханжеством, якщо аристократизм закінчується на порозі церкви, виходячи з якої прихожани починають пошепки обговорювати найпікантніші подробиці з життя кожного, за кого лише зачепиться погляд.
«Ось ця… Ох як недобре вона робить. Ти бачиш, з ким вона іде? Вона ж заміжня, точно знаю, що заміжня. Бо мешкає в сусідньому дворі», — із цими словами моя супутниця Елене, юна малярка із церковної майстерні, відвертає очі, ховаючи обличчя в моє плече, хоч ми не такі близькі, і я не встиг звикнути до цих раптових проявів її ніжності.
Дівчина сховала обличчя, щоб не зустрічатися поглядом із жінкою, яка йшла вулицею, ще не запримітивши нас. Усе це робиться для того, щоб випадково не проявити неввічливості, коли раптом доведеться зустрітися поглядами, а привітатися не можна. Адже потім, уже під час зустрічі за звичайних обставин, прямий погляд буде сприйнятий як виклик. А це неприпустимо.
Я спитав в Елене про це, і вона глянула на мене з подивом: «Звісно ж! А як ти собі уявляєш, я могла б подивитись їй у вічі?».
«Кдемо-мосілеба» — ось як грузинською, на старому міському жаргоні, звучить «дівоча гідність».
Ні, це не цнота, це суворе дотримання етикету разом з іміджем незайманості й пасивності, за якою криється залізна воля, неодмінно супроводжувана грацією. Суто грузинське слово, на подібне не натрапиш в інших мовах. Суто грузинський стиль.
Щоправда, вас не зрозуміє молодше покоління: це комплімент, розрахований на їхніх тітоньок і бабусь. Але слово існує і може вважатися зразком складносурядності тутешніх стосунків та взірцем суто грузинської манери поведінки.
Але я відволікся від історії про царський союз, що так і не відбувся.
Господарка будинку помітила щось дивне в поведінці й реакціях свого шляхетного залицяльника. Ні, він був цілком таким, яким мав бути. Але передчуття, ця природна клема «так» чи «ні», яка ще до того, як включився мозок, дає остаточну згоду чи позбавляє залицяльника останнього шансу, спрацювала не на користь європейського красеня.
Пропозиція руки і серця була відхилена без пояснення причин.
Але який це міг би бути шлюб — перша монархічна родина! Чом би й ні?
Сам Едуард Шеварднадзе, на той час президент, з’являвся на публіці з цим чоловіком і вже, кажуть, озвучував новини про ймовірні заручини іноземного князя з тбіліською красунею.
Тоді, на початку 1990-х, у Грузії досить жваво обговорювали повернення монархії як ладу. Звісно ж, символічної, конституційної, але тим не менш…
Монарх. Хай би там що казали грузини, але це слово таки личить їм.
«КГБ? — з іронічною посмішкою розмірковувала княгиня, що так і не стала царицею, — КГБ, хто ж бо іще?»
Грузія — це країна шляхетного флірту, у якому часто буває кривавий і драматичний фінал.
Однак цього разу фінал був інший, саме тому в нашій історії не буде імен і прізвищ: міф буде забутий, а сама ідея конституційної монархії буде схована в скриню або стане черговою темою тбіліських балачок про сусідів.
Старий лис Шеварднадзе добре знав про це, коли вперше в грузинській пострадянській історії вирішив погратися у флірт з аристократією, ожививши давній міф про царя.
Через кілька місяців після невдалого сватання містом почали ширитися пікантні подробиці життя іноземного князя. Наркологічна клініка десь у передгір’ях Альп. Нервові зриви. Ремісії. Залежність від опіатів.
Шляхтич зник із обрію моєї знайомої, так само зникла з розмов містян тема повернення монарха.
На певний час.
«Точно, КГБ», — посміхається княгиня, уже в літах, але неймовірно красива, якщо не звертати уваги на старий фартушок і пасма сивини.
Перша спроба реюніону шляхетських родин не відбулася. На щастя, принаймні для жіночої половини цього союзу.
Читайте також: «Тіт Андронік» на палубі «Човна дурнів»
Патріарший лобізм
За 20 років історія повторилася знов, але тепер героями світської хроніки були грузинський Патріарх Ілля II і представники двох різних гілок шляхетного роду Багратіоні.
Грузинська опозиція негайно підхопила ініціативу. Будь-який привід для кпинів на адресу президента (тим більше коли їх благословляє сам очільник грузинської церкви) може перетворитися тут мало не на священну війну.
Певною мірою поразка реформаторських сил Саакашвілі через роки після описуваних подій полягає в тому, що він у якийсь момент вирішив, нібито може переламати будь-яку традицію, зокрема і церковну.
Він уявив себе мало не Генріхом VIII, англійцем, котрий переміг Римську церкву.
Грузинський президент чи то на вимоги Заходу, чи то заради послаблення не надто дружньої до нього церковної влади вирішив провести реформу, яка остаточно посварила його з місцевим Патріархом.
Реформа передбачала можливість для всіх ключових конфесій відкривати свої храми на загальних підставах (адже донедавна навіть католицька церква діяла в Грузії напівлегально).
Цей проект обурив первосвященика, який має необмежений моральний авторитет у суспільстві, де святоші-традиціоналісти і природні бунтарі проти будь-якої світської влади становлять більшість. Причому саме у пропорції 50/50 цей коктейль грає у багатьох головах.
Ілля II може лише однією своєю заявою змінити якщо не хід історії країни, то принаймні значно посилити чи послабити будь-який її порух.
Так, лише єдиним своїм благословенням Ілля II одного разу змінив усю культуру споживання алкогольних напоїв.
Є кілька традицій, пов’язаних із питтям, які непорушні з діда-прадіда. Не можна тримати келих лівою рукою, якщо піднімаєш його за здоров’я друга. Не можна проголошувати тост за достойну людину, тримаючи в руці гальбу пива.
Це ганьба й невігластво. У Грузії під пиво проголошували тости лише за всіляких нікчем-політиків чи негідних державних діячів або просто за нахабних і нечемних сусідів.
І тут, вкотре приїхавши до Тбілісі, я бачу, як мій товариш піднімає келих із пивом… за мій приїзд!
Обуренню немає меж: що ти, мовляв, друже, собі дозволяєш? Що я вчинив такого, у чому перед тобою завинив?
Раптом той збагнув, що сталося. «Вибач, старий, я забув, що тебе цілий рік не було в країні. Минулого року Патріарх виступив з посланням і дозволив пити пиво «за хороших людей». Так що тепер у нас усі напої зрівнялися у правах», — усміхнувся він.
Так пивна індустрія отримала в країні найкращого лобіста, якого лише можна собі уявити. Продажі напою почали зростати і зростають досі. Тож одна лише заява Патріарха була ефективнішою за кілометри білбордів.
Приблизно в той самий час патріарші тролі вигадали про президента найнеприємнішу для грузина легенду — вони вигадали йому іншу національність.
Так Саакашвілі помстилися за бажання легалізувати в Грузії, зокрема, і вірменську церкву. З тих пір у певних колах до нього прилипло прізвисько Саакян, тому тепер кожна його витівка або ж недолуга, комічна ситуація, у яку він часто потрапляє, супроводжувалася байками про негрузинське походження. «Нехай у нас буде справжній конституційний монарх, а не цей недогрузин Саакян», — знущалися з нього опозиційні тролі.
Прірва недовіри глибшала, і колись підтримуваний абсолютною більшістю населення президент-реформатор закінчив свою кар’єру на батьківщині досить безславно.
Антагонізм між лідерами світської та духовної влади в цій країні, мабуть, найнебезпечніший саме для першого.
Тоді, за п’ять років до фактичного вигнання президента, одна зі старих ляльок із прабабусиної скрині знову з’явилася на сцені.
2009 рік. Ілля II благословляє вінчання молодої шляхетної пари. Вінчання, яке проходить у церкві, збудованій на гроші олігарха Іванішвілі, що незабаром претендуватиме на роль головного регента грузинської політики.
Патріарх обіцяє всіляку підтримку молодому подружжю, щоб, мовляв, уже з їхнього первістка, першого народженого в незалежній Грузії та вихованого в лоні церкви сина вельможного роду, плекати майбутнього монарха для країни, останній цар якої помер два століття тому.
Скільки сказано слів, скільки пафосу було в кожному русі…
Через п’ять років після описуваних подій, саме під час підготовки цієї статті, я зателефонував давньому приятелеві, активісту однієї з місцевих політичних сил, яка тоді перебувала в опозиції.
— Як там ваші царствені особи? Є щось нового про них? — спитав я.
— Які саме? Ти про кого?
— Ну як: а пара Багратіоні, яка мала народити первістка, майбутнього грузинського царя… Пам’ятаєш?
— Не знаю… Треба спитати у святого отця. Як швидко тобі треба? — була відповідь.
Скелети в шафі чи просто запилений портрет?
Грузинська мрія про доброго царя
У звичайному житті про монархію ви почуєте тут лише іноді з телеекранів під час виборів. Або ж від гіда, який розказуватиме про пам’ятки часів цариці Тамари, демонструючи архітектурні витвори будь-якої доби.
Як герой чудового юнацького роману Рафаеля Сабатіні будь-який грузинський політичний діяч «згадує про свою католицькість лише тоді, коли йому це вигідно». У цьому випадку йдеться про інститут конституційного монарха.
Фігура на полі, такий собі пішак із бутафорською короною, або ж персонаж із фантомних спогадів, цікавих для іноземного публіциста, або ж для місцевого політтехнолога. Церковного, до речі, теж.
Цар — а саме царем, хоч би що казали люди, бачив себе в цій країні колишній президент — фігура міфічна.
Утім, цей міф так глибоко закладений у підсвідомості, що відділити його від більш пізніх цивілізаційних нашарувань уже майже неможливо.
Кожен правитель повинен відповідати тут усім можливим критеріям царственості, які тільки можна собі уявити.
Кдемо-мосілеба цариці Тамари, мужня відданість і жертовність героїв Шота Руставелі.
Так було і з Саакашвілі, який програв не тому, що поганий реформатор, а тому, що вирішив змалювати себе одночасно героєм літопису та генієм війни. Цей піарник від Бога, так і не продемонструвавши витримки й мужності на полі бою, намагався зобразити на власних кишенькових
елеканалах автопортрет, скопійований мало не з Олівера Кромвеля, а у відносинах із церквою — з Генріха VIII. Але забув про те, що Грузія не острів, і з президентського палацу до ненависної йому резиденції місцевого «папи римського» лише кілька хвилин пішки.
Заручником такої ж казкової ілюзії про доброго царя став і його наступник Іванішвілі (наступник не в сенсі посади, а в сенсі ролі, яку омріяло для нього грузинське суспільство).
Обіцяні хмари з манною небесною так і не пролилися на землю, а після того, як прояснилося й розвіялися невиправдані обіцянки, «Грузинська мрія» теж втрачає голоси.
Гіпертрофовані гідність і щедрість, на які чекають від правителів навіть найбільш тямущі з виборців, тут часто вигадані, перебільшені й доведені до катарсису, за яким майже завжди настає повне розчарування.
Такий має вигляд грузинська мрія про царя чи президента, князя чи політика, словом, про будь-кого, хто очолить цей народ.
Грузини завжди вдаватимуть із себе затятих демократів та самоуправлінців; навіть свято віритимуть у те, що вони ними є насправді, ігноруючи той факт, що до кожного нового лідера вони стоять із простягнутою рукою.
Царя ж і князя тут завжди витягають зі скрині лише в слушні моменти.
Окрім тих стін, де він висить просто за правом походження, все інше тут — завжди частина політичної гри.
А як щодо аристократії? Вона тут усюди. Кожен третій — князь, який волів би виступати в палаті лордів, якби така палата була в грузинському парламенті.
Водночас слово дуже часто не має ваги. Як обіцянка бути вірним і щедрим під час першого флірту. Обіцянка, яка нічого не варта без підписання шлюбного контракту.