Homo sovieticus forever

Ще з дитинства мені завжди було прикро за своїх батьків та їхніх однолітків. Тобто за тих, кому зараз приблизно від 40 до 55. Адже на їхню долю випало бути єдиним поколінням «справжніх радянських людей». Бо їхніх батьків ще виховували люди, які не народилися в совку, а ось вони – чистий і незамутнений про­­дукт совєцького «людопрому». Вони жили не просто в епоху змін, а справжнього катакліз­­му світового масштабу. Вони відчули на собі холодну безжальну сутність 1990-х, і при цьому більшість змогла не тільки вижити, а й вивести в люди нас. Саме вони зараз визначають суспільну думку. На жаль, це втрачене покоління. Позаяк усе одно вони по духу homo sovieticus, які загубили свою сутність, а нової знайти апріорі не зможуть ніколи.