Для християн політична дія може бути заснована виключно на передумові віри в триєдиного Бога.
Ерік Петерсон, Монотеїзм як політична проблема, 1935
З німецької філософії, а точніше юриспруденції (а саме творчості Карла Шмітта), перенесемося в Італію та поговоримо про сучасного філософа Джорджо Аґамбена (італ. Giorgio Agamben; народився в Римі 22 квітня 1942 року). Зразу зазначу, що так, я знаю, що Аґамбен є абсолютним профаном в українсько-російському питанні й для багатьох цілком перекреслив себе як мислителя своїми словами в тексті «Театр і політика» (Teatro e politica) від 19.01.2024 (а також в інших замітках і статтях) про те, що «Україна не має жодних реальних шансів», а український народ має капітулювати й стати частиною Росії. Аналіз таких думок Аґамбена про Україну, Зеленського тощо можна знайти в тексті «Про смерть мислення, або Голе мовчання Агамбена», який у лютому 2024 року написав український політолог Віталій Кулик. Пам’ятаючи про абсолютно неприйнятні сучасні політичні погляди Аґамбена, усе ж таки поговоримо про його політичну теологію, яка ще із 70-х років XX століття певним кресленням лягла на мапу сучасної континентальної думки.
Почну з того, що сьогодні на ринку сучасних ідей Аґамбену вдається існувати без будь-якої прив’язки до модного тренду. Єдиний рекламний маркер, яким змогли позначити Аґамбена як французькі, так і англо-американські видавці, звучить дуже смішно й дуже невизначено: «найбільш оригінальний філософ сучасної Італії». Книжки Аґамбена можна поставити поряд із працями Джанні Ваттімо (1936–2023), Клаудіо Маґріса (1939), Массімо Каччарі (1944) та інших авторів, які належать до нової хвилі італійської постструктуралістської та постфеноменологічної філософії культури, яка є впливовою сьогодні не тільки в Європі, а й за океаном. Але більшість останніх праць Аґамбена присвячена вже не філософії культури, а політичній філософії. Фігура Аґамбена ховається за статистичними дефініціями, які дуже добре працюють у масах. Невловимість італійського автора походить від двох факторів. Перший — перетин у працях Аґамбена дуже різних ідейних впливів. Другий — схрещення багатьох інтелектуальних інтересів. На виході ми отримуємо автора, книжки якого так відрізняються за стилем і тематикою, що складається враження, ніби їх писали різні люди. Насправді книжки не суперечать одна одній — вони просто різні.
Джорджо Аґамбена справедливо називають «новим філософом», який розвинув власний антропологічний політичний проєкт «Homo Sacer» («священна людина» / «сакральна людина»). Він зміг створити унікальний корпус робіт (дев’ять книжок), які дали йому незрівнянно більший авторитет за кордоном, ніж на батьківщині. Усі його роботи можна поділити на дві категорії: літературно-естетичні й політико-правові. Наприклад, у книжці «Людина без змісту» (L’uomo senza contenuto, 1970) Аґамбен досліджує різні модальності естетичного судження та взаємовідносини з мистецтвом у західному суспільстві, починаючи із часів Стародавньої Греції. У роботі, що присвячена тлумаченню Послання апостола Павла до Римлян (Il tempo che resta. Un commento alla «Lettera ai Romani», 2000), він намагається по-новому презентувати месіанізм апостола Павла, особливий взаємозв’язок цього месіанізму із часом та відповідною йому суб’єктивністю. Він проводить лінію від новозавітного тексту до багатьох відомих текстів і мислителів сучасності, які постають у незвичному світлі — або як нащадки, або як противники цього месіанізму. У багатьох своїх роботах Аґамбен постає як «теолог, який зачаївся поміж рядків». Ось чому Жоель Гейро, перекладач багатьох творів Аґамбена французькою мовою, пише, що різноманітність сфер дослідження Аґамбена — це лише видимість, а тому доречно розглядати їх як такі, що зустрічаються одна з одною в межах одної ідейної системи. Найімовірніше, слід сприймати ці два аспекти аґамбенівського підходу як два нерозривно пов’язані боки того самого роду стрічки Мебіуса. Ранні роботи Аґамбена зосереджені переважно на мові, онтології та естетиці. Однак з початку 1990-х років він почав акцентувати на критиці сучасної політики та способі, у який певні групи всередині суспільства змушені залишатися на межі суспільного життя. За останню чверть століття Аґамбен привернув увагу до себе, розвиваючи свою багатотомну роботу «Homo Sacer». У серії книжок на перший план виходить соціальне становище сучасної людини, яке щораз більше зводиться до біологічного існування в чистому вигляді, до голого життя внаслідок чи то дії біовлади, чи великого поширення надзвичайного стану.
Американський дослідник Девід Вест у своїй «Континентальній філософії» (Continental Philosophy. An Introduction, 2010) записує Аґамбена в ряди так званого радикального відступлення в бік політичного, до якого відносять Філіпа Лаку-Лабарта (1940–2007), Жана-Люка Нансі (1940–2021), Славоя Жижека (1949) та Алена Бадью (1937). Усі вони підтримували можливу радикальну політичну альтернативу тій моделі ліберальної, капіталістичної, а сьогодні й культурної демократії, яка переважає на Заході. Представник англіканської радикальної ортодоксії Джон Мілбанк (1952) відносить Аґамбена до секулярних лівих, вважаючи й свою книжку «Теологія і соціальна теорія» (Theology and Social Theory. Beyond Secular Reason, 1990) наближеною більше до ідей цих мислителів, ніж до конструкцій трансцендентальної відмінності (difference). Мілбанк вважає, що позиція Аґамбена невпевнено хитається десь посередині між християнством і постгуманізмом. Аґамбен, пише Мілбанк, не позиціонує себе як християнина, але й не відкидає його, бо відкидання християнства неминуче відчиняє двері до постгуманізму.
Книжки Аґамбена обертаються навколо таких тем, як естетика, релігія, політика, закон, етика, право, теологія, поезія, література, лінгвістична теорія, філософія, історія, культурологія, кіно, візуальне мистецтво. Перетин кордонів і розмивання горизонту — це те, чим постійно займається цей автор. Аґамбен у житті перетнув багато різноманітних культурних ландшафтів, викладаючи або займаючись дослідженням у Дюссельдорфському університеті ім. Гайнріха Гайне, у Каліфорнійському університеті в Берклі, у Північно-Західному університеті в Іллінойсі, в Інституті Варбурґа в Лондоні, а також у себе на батьківщині в Італії в університетах Мачерати, Верони та Венеції, де він зараз і працює. Аґамбен також обіймав посаду в Міжнародному філософському коледжі в Парижі, де тісно співпрацював із французькими постструктуралістами Дерріда й Ліотаром. Сьогодні, окрім усіх своїх зобов’язань, він викладає в Європейському університеті міжнародних досліджень у Саас-Фе у Швейцарії. Першою освітою Аґамбена було право, другою стала філософія. Його дипломна робота присвячена творам французької філософині Сімони Вейль (1909–1943).
У 1966 й 1968 роках він бере участь у семінарах Мартіна Гайдеґґера (1889–1976), які проходили у французькому Ле-Торі. Аґамбен ретельно ознайомився з політичною філософією Ганни Арендт (1906–1975), до ідей якої він постійно звертається під час вивчення теми прав людини. У 1978 році готує до друку повний переклад італійською мовою творів Вальтера Беньяміна (1892–1940). Сьогоднішня популярність Аґамбена пов’язана з низкою етичних і політичних праць, які були опубліковані ще в 1990-ті роки й пізніше. Прикладом може бути невеличка збірка «Що сучасно?», яка кілька років тому вийшла в українському видавництві «Дух і Літера». Автор розкладає по поличках похмуру, а місцями й апокаліптичну картину політичної природи західного модерну. Три нариси, хоча й присвячені різній проблематиці, важливі хоча б з тієї причини, що передають інтуїції мислення автора в доступному безпосередньому сприйняттю форматі — у формі есе. У 2024 році молоде й амбіційне українське видавництво «Синтеза» видало книжку «Прийдешня спільнота» (La comunità che viene, 1990). «Прийдешня спільнота» є пролегоменами до проєкту «Homo Sacer» (видання українського перекладу анонсується вже не перший рік). Також згадаю і те, що більш ніж десяток книжок Аґамбена, хай і в нелегальний спосіб, переклав у Дніпрі, як нас запевняють, з італійської Олександр Тимофєєв.
Проєкт «Homo Sacer», що має метафізичний, антропологічний та політичний характер і показує апокаліптичну картину політичної природи західного модерну, насправді є теологічним проєктом, бо охоплює питання суверенної влади, яка не дозволяє відійти на «безпечну» відстань від історичних монотеїстичних традицій, до яких предмет суверенної влади має прямий стосунок. Це саме та онтотеологічна традиція Заходу, яку намагався подолати його вчитель Гайдеґґер. Те, що Фуко назвав би «критичною онтологією самих себе». На відміну від Карла Шмітта, Аґамбен знаходить у теології справжній фундамент сучасної політики. В одному інтерв’ю він зазначає, що всі сучасні суспільства, які претендують на світськість, керуються секуляризованими теологічними поняттями, які, будучи не до кінця осмисленими, впливають ще сильніше. У роботі, яка присвячена Посланню апостола Павла до Римлян, він стверджує, що сучасний світ не є десакралізованим, а навпаки, сакралізований так, що ніяка річ не може бути вилучена з нього й профанована. Отже, автор розмиває кордони між секулярним та несекулярним і ставить під питання саму можливість жорсткого розведення секулярної та несекулярної політики.
Питання віри, поклику й заповіту в його роботах знаходять світське звучання. Сам Аґамбен не раз відсилає свого читача в часи, які передували розведенню релігії та політики й права. У проєкті «Homo Sacer» Аґамбен аналізує суверенну владу, яка тісно пов’язана з релігійними структурами західного монотеїзму, — так звану солянку, що домінувала в західних політичних структурах протягом багатьох століть. Для Аґамбена важливим є саме християнство, бо як традиція воно хитається між: 1) суверенною парадигмою — Бог як чистий акт або суверен, який не зв’язаний жодним іншим законом, крім своєї верховної влади, і чиє існування (буття) не обмежене існуванням когось (або чогось) іншого, — та 2) іншим життям, яке одного разу набуло іншої форми (втілилося) в цьому світі, але завжди підтримувало зв’язок, який не дає повністю злитися або обожнитись із цим світом. Постать Христа існує в парадигмі Аґамбена як шлях розуміння божественної економіки, або 1) взаємозв’язок між Богом, який просто існує (повністю й остаточно не зв’язаний потребою або дією), та 2) певним життєвим шляхом. У книжці «Царство і слава» (Il Regno e la Gloria, 2009) Аґамбен розглядає всю християнську епоху як єдиний ідеологічний континуум, у лоні якого відбувається становлення влади у формі економіки, тобто управління людьми. Щоби спробувати збагнути істинні основи влад на Заході, треба звернутися до перших століть християнства, особливо дослідити історію розроблення догмата про триєдину природу Бога у формі ойкономії.
Отже, сфера політичного, за Аґамбеном, формується через посередництво подвійного виключення, тобто взаємного проникнення профанного у сферу релігійного та релігійного у сферу профанного, що окреслює простір, у якому неможливо зробити розмежування між жертвоприношенням і вбивством (майже як за «вченням» нашого наступного автора — француза Рене Жирара). Сферою суверенного рішення, пише Аґамбен, слід вважати ту, у якій можна вбити, не коячи при цьому злочину й не здійснюючи при цьому жертвоприношення. Тут ми входимо в зону, де нема відмінності між релігійним і профанним, у сферу, яка лежить за межами божого й людського. Отже, політичний проєкт Аґамбена є критикою всієї західної традиції та її глибинних структур: мови, естетики, етики, політики й онтології, які зливаються у всеохопну «деактивацію» традиції.