Головний винороб Коктебеля

Із прохідної заводу марочних вин і коньяків «Коктебель» видно Чорне море. Взимку його колір сталевіший, ніж влітку, і краще віддзеркалює сонце.

 

Під снігом та дощем стоять довгі шеренги бочок.

 

«Їх 5 тисяч. У нас найбільший в Європі майданчик мадери,» – вихваляється охоронець.

 

На території заводу, розташованого під скелею, ростуть сосни, туї, трояндові кущі. Це нагадувало б піонертабір, якби не уважні сек’юриті кожні 50 м. Охоронці і робітники вдягнені у сині комбінезони з написами «Коктебель» або «Союз-Віктан». Цій, колись скандальній, горілчаній фірмі тепер належить завод.

 

 

Восени на прохідну щодвадцять хвилин в’їжджає трактор із причепом, вщерть завантаженим виноградом. Навколо заводу на багато гектарів тягнуться виноградники. Вони і винзавод – єдине господарство. Колись був радгосп, нині – приватна фірма… Але взимку переважають тихі процеси бродіння вина під контролем людей.

 

Головний коктебельский винороб – Фелікс Феодосіді.

 

Розмовляємо спочатку в його кабінеті. У Фелікса Перикловича вже 54 роки трудового стажу у алкогольній сфері. Вдягнутий він, як лікар, у білосніжний халат поверх картатої сорочки. У нього металеві зуби, сиве волосся. За кріслом технолога п’янких напоїв – широка книжкова шафа, заставлена не лише книжками, а й старезними пляшками з вином. Підозріло оглядаю стіл для нарад: ні, склянок тут не видно. Лише стаканчики для олівців.

 

«Прізвище моє, що схоже на назву міста Феодосія, означає «богом даний». Але я не місцевий – мої далекі предки походять із Греції, – пояснює головний технолог-винороб. – Греки й принесли сюди виноробство з античних часів. А мої батьки жили в Карсі на південному Кавказі. Тато був інженером, будував залізницю «Тифліс – Карс».

До речі, роман «Сніг», за який отримав Нобеля турецький письменник Орхан Памук, саме про Карс. Це прикордонне місто, за яке воювали Російська імперія і Туреччина. У Карсі мирно жили люди різних національностей… До пори.

 

«Під час турецького геноциду вірменів у 1915 році там почали утискувати і греків. Родина із чотирма дітьми перебралася на Кавказ. Тоді транспорт який був? На фаетонах їхали,» – посміхається Фелікс Периклович, ніби пригадує. Хоча він народився пізніше, вже після переїзду родини, – 1933 року в Кисловодську.

 

1950 року в Ставропольському краї Феодосіді вступив до старовинного винного технікуму у Прасковеї, який існував там ще з дореволюційних часів. Разом із молодими хлопцями вчилися багато демобілізованих військових. Невеличке містечко – усього 10 тис. жителів було справжньою «столицею Бахуса»: у Прасковеї діяли понад десяток вино-горілчаних заводів, які чудово збували свою продукцію на неозорих просторах СРСР.

 

Після завершення навчання у цьому краї молодий винороб затримався на 10 років, аж доки випадково не опинився у місті-тезці, у Феодосії…

 

 

«У Криму я був проїздом у 1964 році. Познайомився з легендарним Михайлом Македонським. Він після війни був репресований, потім його реабілітували. Звеліли очолити новий радгосп «Коктебель». Він і запросив мене сюди» – розповідає нинішній головний винороб.

 

Серед радянської номенклатури завжди не вистачало талановитих управлінців. Грек Михайло Андрійович Македонський під час Другої світової війни був командиром Бахчисарайського партизанського загону – на цю «посаду» його висунули ажніяк не партійні бюрократи. Репресії ж з подальшим «реабілітансом» були звичним трюком сталіністів, щоб тримати здібну людину на гачку відчуттям провини «перед партією та народом».

 

Феодосіді розповідає, як Сталін доручив своєму наркомові, вірменину Анастасу Мікояну розвивати у Криму виноробство. Тоді на півострові висадили більше 170 тис. га виноградників. Заснували 2 нові винзаводи, зокрема й Коктебельський. Для його будівництва Микоян задіяв бригаду московського Метробуду.

 

«Потрібно було пробивати тунелі у горах, щоб улаштовувати там винні підвали й льохи, – пояснює Феодосіді необхідність залучення прохідників до потреб виноробства. – Ходімо, подивитеся,» – запрошує винороб-технолог прогулятися заводом.

 

У цехах чисто, як в аптеці. Стоїть приємно-кислий винний дух. Втім, у деяких кутках він стає насиченішим, переходячи у сморід, хоч протигаз одягай. Феодосіді легко збігає уверх металевими сходами.

 

«Той, хто зловживає Бахусом, у нас довго не пропрацює,» – каже винороб.

 

Розповідає, що в господарстві зараз працює 1300 осіб. Серед них – і його 30-річний син Костянтин. Середній щомісячний заробіток на заводі «Коктебель» становить 1300–1400 грн, механізатори мають більше – до 1800, а винороби – до 2000 грн. Ті, хто працюють у підвалах, одержують молоко за шкідливість. Для інших пільг немає.

Заходимо у цех ординарних вин. Праворуч і ліворуч вишикувалися близько 30 цистерн заввишки з 10 м кожна. Загальний об’єм п’янкого трунку в них – 500 тис. літрів. У кожній цистерні живе окремий сорт столового вина, а загалом завод випускає їх близько 20 найменувань.

 

«Марочні зберігаються окремо, по кілька років витримуємо, – каже винороб, – у бочках, у підвалах. Тих самих, пробурених метробудівцями».

 

 

З неохотою згадує чоловік часи горбачовського «сухого закону». Винороби тихо саботували драконівські рішення ЦК КПРС, проштовхнуті ідеологом «насильницького отверезіння» Єгором Лігачовим: вирубувати виноградники, перелаштовувати цехи з виготовлення вина на виготовлення ситра і соків.

 

«У нас напередодні «лігачовщини» було 150 тис. га виноградників. Потім розгорнулася «боротьба з пияцтвом», згодом – розвалився Радянський Союз, зменшився обсяг збуту вина… Загалом, у нас залишалося 25 тис. га, – згадує винороб. – Але потім маятник хитнувся в інший бік. Знову почали нарощувати виноробні потужності. Нині вино-коньячному господарству «Коктебель» належить, якщо порахувати з молодими, щойно висадженими виноградниками, 1,5 млн га плантацій».

 

Проходжу повз отой найбільший у Європі майдан мадери, де стоять 5 тис. дубових бочок з вином. Їх тримають на свіжому повітрі, під снігом і дощем 4–5 років. Над бочками видно гори, між ними блискотить зимове море. Денця деяких спучені, залатані корком або й гумою.

 

«Не протікають, бо ущільнені рогозою,» – зауважує хтось із робітників.

 

Якщо вину як популярному продукту споживання – тисячі років, то коняк – більш «юний» винахід людства.

 

«Ми були піонерами в українському коньячному виробництві, – вихваляється Феодосіді. – Ще за Македонського, в 1961 році, почали цю справу. А тепер його ім’ям назвали одну з марок коньяку».

 

Розповідаю, що бачив на базарі у Коктебелі ще один напій: міцну 60-градусну чачу. Чи не почали й її, бува, тут випускати?

 

«Це виноградна горілка. Як от італійська граппа, – пояснює винороб. – Мабуть, саморобна».

 

Чача належить до класу виноградних бренді. Її міцність зазвичай 45–50 градусів.

 

«Чача готується з некондиційного винограду, – додає Фелікс Периклович. – На Заході нічого не викидають, все переробляють. А у нас жом іде на добриво».

 

Хоча з нього, шкодує винороб, можна було б робити ту саму граппу, або чачу, як на Кавказі, чом би й ні?

 

Більшість працівників коктебельского винно-коньячного виробництва живуть у селищі Щебетівка за 5 км від заводу. Там і обійстя Фелікса Феодосіді – в одноповерховому будинку він з дружиною має 3 кімнати з автономним газовим опаленням. Його возять на роботу персональною службовою машиною, інших робітників – автобусом-розвозкою.