Причому відбулося це через три з половиною місяці після голосування, коли депутати ці давно вже прийняли присягу та неодноразово голосували, але, виявляється, вони не повинні були мати статус і повноваження народних депутатів…
«Юридичний абсурд» – до такого твердження зводиться більшість коментарів у ЗМІ з приводу рішення ВАСУ. «Перекреслена Конституція», – так говорять інші коментатори. А дехто підкреслює, що найімовірнішою причиною таких репресій проти цих двох депутатів стало їхнє небажання входити до фракції Партії регіонів та слухняно голосувати за помахом правиці Чечетова.
Ну, а найбільш просунуті коментатори нагадують аудиторії, що позбавлення депутатських мандатів двох норовливих парламентаріїв відбулося невдовзі після аналогічного акту, вчиненого п’ять місяців тому Державною думою Росії щодо опозиціонера Геннадія Гудкова – мовляв, незаконно займався комерцією, що суперечить депутатському статусу. «Влада України діє, як і завжди, в російському річищі, наслідуючи найгірші російські зразки», – роблять висновок ці коментатори.
Проте, видається, ніхто з коментаторів не доводить думку до кінця і не розставляє всі крапки над «і». Бо ж абсурд з погляду цивілізованого права є чимось зовсім іншим у системі квазіправової «вищої доцільності», а щодо перекреслювання Конституції України… Хіба це не норма діяльності чинної влади? І, головне, російських думців та українських суддів надихають у їхній боротьбі з незговірливими депутатами не якісь там юридичні казуси, а класичні зразки тоталітаризму ХХ століття.
…5 березня 1933 року в Німеччині відбулися парламентські вибори. Попри всі преференції, які де-факто мала на них унаслідок запроваджених після підпалу Рейхстагу істотних обмежень громадянських прав і свобод партія рейхсканцлера Адольфа Гітлера – НСДАП, – вона набрала менше, ніж очікували її вожді – 43% голосів, що дало 288 депутатських місць із 647. Навіть разом із своїми союзниками з Німецької національної народної партії вона ледь-ледь нашкребла просту більшість (340 мандатів), але не отримала більшість конституційну. І тоді в бій пішла важка політична артилерія…
8 березня депутатські мандати комуністів були відкликані, їхні місця в Рейхстагу – анульовані. Паралельно розпочалися й арешти депутатів від соціал-демократичної партії. А 23 березня Рейхстаг, який проводив засідання у Королівський опері під пильною охороною законів СА та СС, ухвалив закон «Про надзвичайні повноваження», згідно з яким «тимчасово» передав законодавчі функції уряду Адольфа Гітлера. Результат голосування: за – 444, проти – 94. Проти були уцілілі соціал-демократи, майже тридцятеро з яких уже перебувало за ґратами або в еміграції.
Ну, а далі покотилося-поїхало.
22 червня 1933 року була заборонена Соціал-демократична партія – за «зраду вітчизни»; її депутатські місця, ясна річ, також анулювалися. Інші партії причаїлися й сподівалися, що їх омине ця чаша. Не вийшло: 14 липня всі політичні партії Німеччини, крім НСДАП, були розпушені або «добровільно» саморозпустилися. Щоправда, місця у Рейхстагу їхні депутати зберегли, але ненадовго: 12 листопада відбулися нові «вибори» до Рейхстагу, на яких тепер фігурував лише список НСДАП. Як і слід було чекати, цей список переміг: за нього проголосувало 92,11% виборців. Формування однопартійної диктатури наблизилося до успішного завершення; остаточна ж крапка була поставлена після сперті президента Пауля фон Гінденбурга, коли Гітлер сумістив у своїй особі главу держави й голову уряду, ставши «фюрером німецької нації». Це було закріплено плебісцитом (бо ж «істинна трудова арійська демократія»!) 19 серпня 1934 року.
Ось таким є класичний зразок боротьби з «неправильними» депутатами, який не могли не знати ті залаштункові ляльководи, які кермували і російською Думою, і Вищим адмінсудом України. А є ж й інші зразки позбавлення мандатів незговірливих депутатів – у Росії в 1917-18 роках чи в Італії у 1923-25 роках. Якщо ж говорити про пізніші взірці, то можна згадати повоєнне встановлення «народної демократії» у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії чи Болгарії, де «буржуазних» парламентаріїв сотнями позбавляли мандатів, а то й життя…
Можуть зауважити: сьогодні у нас не той масштаб, не те нахабство, не та брутальна відвертість у боротьбі влади з «неправильними» парламентаріями. Так, це правда. Але в подібній справі головне – почати. Щоб пішов процес. Щоб упали законодавчі та моральні табу. Щоб народ призвичаївся до того, що подібні дії припустимі. І якщо цей процес не зупинити в зародку, він може завести дуже й дуже далеко. Туди, куди завели чимало народів Європи та Азії класичні зразки тоталітаризму ХХ століття…