Перетворення усної історії на окрему методику фахового пізнання розпочалося у 30–40-х роках ХХ століття у США й завершилось у 60–70-х, коли сталися кардинальні зрушення в гуманітаристиці, які спонукали до антропологізації цієї галузі науки. Така тенденція зумовила появу руху за «історію знизу» та пов’язаного з нею зацікавлення усною частиною останньої, що супроводжувалося зміщенням фокусу з життєписів видатних особистостей на минувшину простих людей та дискримінованих соціальних груп.
Читайте також: Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті
ВИКЛИК МІФОЛОГІЇ
Науковці звернули увагу на те, що свідчення різних осіб про одну й ту саму подію ілюструють неоднакове її сприймання представниками окремих вікових, етнічних і соціальних груп. Доволі часто збережена в індивідуальній пам’яті минувшина буває відмінною від офіційного дискурсу. Як зауважив один із теоретиків напряму Пол Томпсон, «усна історія кидає виклик загальноприйнятим міфам історії».
В академічному середовищі окремих країн метод завойовував собі місце по-різному. Значною мірою через те, що досліджував реалії, котрі не залишили по собі достатньої кількості документальних джерел. Наприклад, у Великій Британії та Італії це були культура й спосіб життя робітничого класу, в Німеччині, де становлення усної історії мало місце дещо пізніше, ніж в інших країнах Заходу, – пережитий досвід нацистської диктатури.
Попри початково маргінальний статус, підхід був тісно пов’язаний із суспільним життям і виконував важливу соціальну функцію. Значну роль у його запровадженні відіграла громадська активність самих учених, які намагалися впливати на суспільну ситуацію у своїх країнах і бачили в респондентах не лише об’єктів досліджень, а й партнерів, співтворців історичних наративів. Звідси залучення до досліджень різноманітних товариств любителів історії, студентів і школярів. Відтак у методу з’явилася ще й виховна функція. Значного поширення відповідна практика набула в Німеччині, де молодь активно залучали до вивчення травматичного досвіду нацизму. На основі матеріалів, зібраних під час реалізації цих проектів, створюють експозиції, виставки, радіо- й телепередачі, історичні документальні стрічки тощо. Таким чином, юнацтво не лише споживає історичний продукт, а й бере безпосередню участь у його формуванні.
Читайте також:Як виживали українці в умовах війни
У НАШИХ РЕАЛІЯХ
В Україну методика усноісторичних досліджень, як і більшість здобутків західної історіографії, прийшла тільки в 1990-х. Саме тоді взялися реалізовувати перші наукові проекти. Характерно, що започаткували їх західні науковці – Вільям Нолл та Борис Ґудзяк. Тематика цих досліджень пов’язана з трагедіями, що їх зазнали наші земляки. Зокрема, у 1992–1995-х було записано близько 400 інтерв’ю із селянами Центральної та Східної України, які пережили колективізацію. Водночас розпочалася реалізація масштабного проекту, присвяченого підпільному етапу історії Української греко-католицької церкви.
Подальший розвиток усної історії в нашій країні відбувався здебільшого в тому самому руслі: вивчення подій травматичного характеру. Упродовж останніх двох десятиліть ключові позиції посідала проблематика Другої світової війни, насамперед дослідження тих людських груп, які в повоєнний період були «позбавлені власного голосу»: остарбайтерів та в’язнів концентраційних таборів, чиї історії не зовсім уписувалися в офіційний радянський дискурс. Доволі часто такі ініціативи та їх фінансування походили від іноземних фондів і організацій.
Зокрема, у 2005–2006 роках за ідеєю Німецького федерального фонду «Пам’ять і майбутнє» в Україні було реалізовано масштабний проект – записано понад 550 усних інтерв’ю колишніх остарбайтерів. У 2006–2007-му «Дахау-форум» поширив на Україну дію міжнародної програми «Імена замість номерів. Книга пам’яті в’язнів концтабору Дахау», в межах якої старшокласники й студенти взяли 60 інтерв’ю в його колишніх в’язнів і написали їхні біографії.
У 2006–2007 роках Український центр вивчення Голокосту провів дві загальнодержавні літні школи «Голокост очима неєврейського населення (росіян, українців і кримських татар) на прикладі сіл Кримського півострова» й «Історія Голокосту на території Хмельницької області: свідки та ті, що пережили». Слухачі цих шкіл – школярі, студенти й випускники вишів – записали близько 100 інтерв’ю, які було передано до архіву центру.
Поряд із проблематикою війни за допомогою усноісторичної методики в Україні вивчають й інші теми, зазвичай ігноровані академічною історіографією. Насамперед гендерну історію. Такі дослідження започаткував центр «Спадщина», в якому 2003-го було упорядковано збірку «Усна жіноча історія. Повернення». В ній уміщено перекази українок віком 70–90 років із різних регіонів. У 2003–2006-му львівські науковці реалізували дослідний проект «Україна ХХ століття у пам’яті жінок», записавши 30 біографічних інтерв’ю із представницями старших поколінь у Львові, Харкові та Сімферополі.
Читайте також: Визнанню злочинів комунізму перешкоджає різне трактування історії ХХ століття
ІНСТРУМЕНТ ПОДОЛАННЯ СОВКА
Попри те що становлення усної історії в Україні відбувалося на багато років пізніше, ніж на Заході, воно мало доволі схожий сценарій. Для вітчизняних реалій також характерними є певне несприйняття й повільне визнання здобутків усної історії академічною спільнотою. Однак упродовж майже 20 років свого існування в нас цей метод, попри труднощі, здобував чимдалі більше визнання й поширення.
Окрім фінансування важливою проблемою промоції такого роду досліджень є низька академічна культура багатьох науковців. Від аматорів-краєзнавців, які вважають, що проста розмова з учасником подій уже є застосуванням усноісторичної методики, до державних чиновників, які керують проведенням тих чи тих акцій зі збору свідчень, видаючи їх результати за усну історію.
Втім, розвиток усноісторичних досліджень в Україні має колосальну перспективу. Це пов’язано значною мірою з дуже строкатим і багатим на події соціальним досвідом наших співвітчизників у новітню добу. Водночас живі висловлювання людей показують дещо інший ракурс сприймання подій, аніж той, який конструюють історики чи пропонують політики. Пережите й переосмислене в ході усних розповідей індивідуальне минуле вказує на те, що світ насправді значно складніший і багатогранніший, а не спрощений, яким зазвичай його подає офіційна пропаганда.
Крім того, як показує багатий закордонний досвід, насамперед німецький, цей метод є дієвим дидактичним інструментом. Залучення до усного інтерв’ювання учнів і студентів виховує терпимість і толерантність у молодшого покоління. Це допомагає встановленню зв’язків між генераціями і якщо не передачі, то принаймні пізнанню досвіду старших людей.
В українському вимірі задіяння юнаків та дівчат в усноісторичних проектах може бути потужним знаряддям відходу від спадщини тоталітаризму, без чого неможлива побудова цивілізованого громадянського суспільства. Саме дерадянізація, яку здатна, вочевидь, здійснити лише молодь, може стати антитезою до того необільшовицького дискурсу, який нині активно пропагує вітчизняна влада і який, спираючись на старі історичні міфи, часто перешкоджає засвоєнню нашим суспільством європейських цінностей. І усна історія в цій ситуації, поза сумнівом, має шанс добре послужити на благо суспільства.
Педагогічний ефект
У 1999–2009 роках громадською організацією «Дахау-Форум» (Dachauer Forum) був реалізований проект «Книга пам’яті в’язнів Дахау», в ході якого молодь виконувала основну роботу з інтерв’ювання й написання біографій колишніх в’язнів концтабору. З їх допомогою було поповнено експозицію музею і створено пересувну виставку, яку у 2007–2009-му роках показали у семи країнах світу.
Читайте також: Людина-пригода: як війна змінює долі людей