Голос за важких часів

Іван Малкович повідомив, що в його видавництві ось-ось, можливо, навіть до дня Святого Миколая, побачить світ роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Нарешті! По секрету скажу, що макет цього видання Іван показував мені ще рік тому, і тоді також були сподівання, що до Святого Миколая… може… якщо…

Ось, власне, якщо. Якщо Ліна Костенко не забере вже готову верстку на доопрацювання. Торік так і сталося. «Життя підкидає мені новий матеріал», – зовсім просто сказала тоді Ліна Василівна своїм шанувальникам. Це могло означати, що роману можна й не дочекатися, адже життя має звичку «підкидати матеріал» завжди…

І все ж крапку поставлено. Остаточно. Значить, настав час. Значить, химерне, повне драматичних поворотів, майже «сальтомортальне» українське життя «увімкнуло» той внутрішній імператив поетеси, який звелів їй виходити на люди. Пригадуєте, як прокоментувала вона в 1999-му появу свого «Берестечка»: «Ця книга з необхідності бути написаною переросла для автора в необхідність бути опублікованою»? Необхідність – то і є внутрішній імператив.

Появи її нових книжок чекають. На книжкових ярмарках і форумах у видавців суворо допитуються, чому немає нічого Ліни Костенко. Видавці розводять руками. Вони й справді не знають, чому мовчить Ліна Костенко. Так само, як читачі не знають (може, лише здогадуються), про що вона мовчить.

Утім, мовчання теж буває промовистим. У 1963–1976 роках «розсипали» кілька поетичних збірок Ліни Костенко – і всі розуміли, що мовчання поетеси вимушене. У ньому вгадували виклик конформізму, ідеологічному пресингу на творчу свободу. Так, власне, й було. І тодішня влада змушена була щось із тим її красномовним мовчанням робити! Виникала ситуація, коли Ліну Костенко треба було видати. Щоб, кажучи компартійним жаргоном, «снять вопрос». Щоб погасити шум за кордоном. Так з’явилася збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), тираж якої розкупили вмить. Адже на голос поетеси чекали!

Були й інші періоди мовчання. Цілі десятирічні цикли…

І ось навесні цього року щось сталося: книжки почали виходити. Нове видання «Берестечка», ілюстроване Сергієм Якутовичем, збірка «Гіацинтове сонце» в «супроводі» живопису Івана Марчука й мелодій Ольги Богомолець… Тепер ось виходять «Записки українського самашедшого». На своєму ювілейному вечорі Ліна Костенко сказала, що важкі часи – це її часи. Люду тоді в Українському домі зібралося стільки, а момент після щойно завершених президентських виборів був такий, що мимоволі подумалося: кожному, хто прийшов, хочеться якоїсь полегкості для душі. Хочеться побачити ближнього, який також шукає відповідей на ті самі питання, що й ти. Хочеться почути голос, який потрібен тобі тут і зараз…

Потреба в чесних, виразних, талановитих голосах нині особливо велика. Надто гучним є тотальне безголосся. Усе, виявляється, можна перетворити на бездарне шоу. Особливо деморалізує суспільство владна «еліта», політикум, для якого вже давно немає нічого святого. Дрібні біси. Паяци зі злодійкуватими очима, надутими щоками й широко розчепіреними кишенями. Маріонетки в руках чужих ляльководів… Утім, «соціум» також норовить не випасти з воза: он скільки тих, хто підігрує бісам, пристосовується…

Але так не може тривати вічно. Має бути якась критична точка, коли ми з вами нарешті втомимося від абсурду й цинізму. Тому вже тепер таким гострим є попит на особистості, моральні авторитети й просто нормальні, самодостатні, не скурвлені голоси. Вони – запобіжник від суто українського божевілля.

Ну ось, слово сказано. Божевілля. Назва нової книж­­ки Ліни Костенко повертає до Миколи Васильовича Гоголя із його «Записками сумасшедшего». Вочевидь, час і справді вимагає гоголівських інтонацій. Момент абсолютно відповідальний. І для поетеси, яка цього разу являється в новій для себе іпостасі (проза, роман!), і для тих, хто чекає на її слово. З надією, нетерпінням. Або, навпаки, з передчуттям зловтіхи (є й такі, надто поміж літературного люду: конкурентне середовище як не як).

Теж, до речі, гоголівська ситуація. Про те, що Гоголь закінчив «Мертві душі» й ось-ось має з’явитися книжка, публіка знала заздалегідь. У великому епістолярному масиві початку 1840-х пов­нісінько того, що сам Микола Васильович називав словом «толки». Говорили про роман і про те, що довкола. Чекали!..

У найближчих числах Тиждень запропонує читачам літе­­ратурно-кри­­тичні судження про «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко