Голос народу — гнів Божий

Опінії
2 Грудня 2022, 15:44

Неможливо охопити весь той спектр негативних емоцій, який ми відчуваємо щодо клятої русні. Лише дуже умовно його можна визначити як гнів. Хіба якщо дуже спростити. І водночас його центром є наше цілковите переконання в тому, що цей гнів виправданий, а тому праведний.

Гнів. Один із восьми гріховних помислів, які закорінені в філавтії (самолюбстві). Вада душі разом із журбою і смутком. Смертний гріх. Один із семи. Не найбільший, як гординя, але людський, дуже людський. Двосічний меч, небезпечний для самого гнівливця не менше за об’єкт чи суб’єкт його гнівання. Нібито нескладний, але доволі багатогранний. Недарма ж ця сильна емоція стала основою для головного героя одного з найперших епосів — «Іліади» Гомера. «Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея / Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв…» Його гнів виникає з дрібнички, образи, несправедливо забраної полонянки. Потім він втрачає друга, впадає у розпач і гнівиться дедалі більше, аж поки його гнів не долає спочатку всі людські, а потім і божественні межі, стаючи просто знущанням над трупом, протиборством із смертю, порожнім і беззмістовним. І лише завдяки Зевсу Ахілл врешті-решт вгамовується, віддаючи смерті належне. Замість того, щоб докладно розповідати десятирічну історію війни греків і троянців, Гомер виокремлює п’ятдесятиденну історію гніву як символічну історію війни. Емоційний стан воїна, рокованого на перемогу, охочого збирати «грона гніву».

Читайте також: На культурних фронтах

Наприкінці доби Середньовіччя Данте Аліг’єрі, спорудивши в «Божественній комедії» свою позажиттєву класифікацію гріхів, знайшов місцинку і для гнівних — на п’ятому колі Пекла, в Стигійському болоті, де над водою «поміж… бриду люди, забрьохані у твані… зубами гризлись, завдавали рани…». Тоді як під водою перебувають їхні антиподи — мляві, які «давляться багном огидним». Гнівливі — гарячі, мляві — холодні, але обох італійський геній, дотримуючись Біблії, прирікає на пекельні страждання. В такий спосіб продовжуючи роздуми учня Василія Великого, чернеця і, зрештою, єретика Евагрія Понтійського (345–399), який перший розробив учення про гнів. На його думку, гнів породжує заздрість, пристрасть до засудження, недовірливість, ненависть, пам’ятозлоб’я, злослів’я і багато іншого. А, зокрема, смуток виникає через одночасне зародження бажання і гніву.

Божественна відплата як покарання за гріх часто сприймається як гнів Божий, що «відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей, які правду спиняють несправедливістю» (до Римлян 1:18). На нього ми і маємо надію, покладаючи віру на те, що Він покарає тих, хто так підступно напав на миролюбних сусідів. Захист праведніший за напад, а тому з нами Бог. Він, до речі, теж час від часу впадає в гнів, хоч і застерігає: «Гнівайтеся, та не грішіте!» (Ефесянам 4:26). А ще «Не спішись до гніву духом, бо гнів гніздиться в серці дурнів» (Проповідник 7:9).

Є своя червоточина у зловтісі, але є своя правда у гніві. Час розкидати і час збирати каміння, і час перемінити гнів на милість, щоб «сонце не заходило у вашому гніві»:

«В гніві не будьте, як сонце заходить!» —
Бог казав. Знайте, що гнів дуже шкодить.
Сонце надвечір од віку згасає —
Вічно людина людину доймає. (Лазар Баранович)

Бо ж гнів — то стихія, що заполонює весь простір, який зможе, і не спиняється, доки не натрапить на серйозну перепону. Руйнівне почуття, яке спустошує душу, що разом із сірником може спалити все довкола, якщо його не контролювати:

Гнів — се огонь. Чим більше дров кладеш,
Тим ярче полум’я лютує ясне;
А перестань докидувати дров,
Як стій загасне. (Іван Франко)

Та часом в цьому самоспалювальному вогні криється натхнення, яке штовхає на подвиги, на самоперевершення, на нові відкриття:

І  гнів,  як  пожежа,  шумує  у  жилах,
як  грозами  сповнений  сад… (Володимир Сосюра)

Втім, рано чи пізно настає Dies irae, тобто «день гніву». Супроводом якого є стародавня католицька мелодія про Страшний Суд, «засвідчений Давидом і Сивілою». Цього дня можна і не дочекатися, однак дуже легко його наблизити, попросивши Всевишнього зглянутися:

Господи, гніву пречистого
Благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою. (Василь Стус).

Коли ж твоє прохання почують, коли ж голос народу сповниться гнівом, то це і буде голос Божий і його ж гнів. І матиме він причину і наслідок, початок і кінець, альфу і омегу, бо больова точка в українського гніву одна, спільна, від Сяну до Дону:

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна. (Ліна Костенко)

97