Милозвучна італійська «баркарола» приховує в собі кілька значень. Опосередковано романтичне стосується музичного жанру, де домінує мінорна розміреність, котра нагадує легеньке погойдування на хвилях. А буквальний сенс пісні венеційських гондольєрів більш брутальний: човен плюс бортова хитавиця. В прозовій збірці Антона Санченка «Баркароли» перемогла романтика. Авторові, який півтора десятка років працював на пароплавах, від початку поталанило з матеріалом: далекі мандрівки, зворотний бік відомих туристичних маршрутів (один опис портової Венеції чого вартий), триповерхові музичнопоетичні алюзії, колоритні типажі, котрі безслідно розчиняються, щойно потрапляють на суходіл. Щодо останніх: якби дебютант просто виклав на папері відомі йому історії, вже заслужив би на подяку – пригодницького струменю в сучасній українській літературі бракує, як дощу в пустелі. Але до честі письменника, побутовими замальовками він не обмежився. «Новий Орлеан зустрічав нас пеліканами серед очеретів, крокоди лами, дамбами, жовтими водами Міссісіпі, караванами барж із зерном під причалами й схожими на валізи ту помордими буксирами…»
Стежити за перебігом подій, що мають місце в таких декораціях, цікаво само собою. А дотепних ситуацій тут вистачає: від українського національного спорту – зимового гендлювання мандаринами – до капітанської звички притримувати на борту «подарункові» цигарки. Зрештою, охочі, кому запрагнеться прорватися крізь притрушений «панамаксами», «шкентелями» й «балкерами» текст, обов’язково знайдуть тут щось до серця.