Час від часу складаючи черговий пізнавально-грибний маршрут вихідного дня й збираючи дані про населені пункти по дорозі, жахаюся цифр. Любеч, Чернігівська область, колись «північні ворота Русі», перша згадка в літописі — 882 рік, населення — 2084 людини. Поруч село Убіжичі, засноване 1472-го, населення — 385 осіб. Лизунова Рудня (назва, яка назва, чуєте голос століть?), заснована 1749-го, 29 мешканців. Дивимося в протилежний бік: Липовий Скиток, 40 хв від Києва машиною, заснований 1300-го, божественної краси дерев’яна Онуфріївська церква 1705 року, 266 осіб. Мазепинці — так-так, ті самі, де Іван Степанович народився, — 400 мешканців. Гортаю мапу й клікаю у Вікіпедії, обираючи навмання, за гарною назвою: 48 людей… 67 людей… 19 людей… 19 — це вже все, вирок. За роки незалежності в Україні, згідно з офіційними даними, вимерло понад 500 населених пунктів (не рахуючи зони відчуження ЧАЕС), ще більше існує тільки на папері.
Читайте також: Уже не 52 мільйони, але ще й не 26
Ніякої таємниці, ніякого сюрпризу: урбанізація почалася не сьогодні, і ми у світі не єдині такі, але процес мав особливий характер саме в нас упродовж усього клятого XX століття з його війнами, індустріалізацією, голодоморами та кріпосним правом. Народ намагався вирватися з маленької в’язниці свого колгоспу до більшої й не з таким суворим режимом — до великого міста. Держава контролювала цей рух за допомогою інституту прописки, видаючи квоти ненажерливій та неефективній радянській індустрії на залучення нової робочої сили (це називалося принизливим словом «лімітá»), що робило втечу не менш бажаною.
Фактори змінилися докорінно, інерція збереглася. Тепер усім править, з одного боку, економіка, з другого — такі ефемерні матерії, як престиж і репутація, а вони, між іншим, теж складові якості життя. Буквально вчора розповідає подруга: «Їду в таксі, у водія чарівна українська вимова, таке палаталізоване [л], такі чіткі голосні. Питаю його, чи, бува, не з Полтавщини, а він каже з гордістю: «Ні, я київський, із Богуслава!». Для нього «Київ» і «Київщина» — лукаві синоніми, магічний символ успішності.
Звісно, у столиці значно більше можливостей, і не лише в сенсі заробляння грошей, хоча нині їх чималенько й у провінції. Тут краща інфраструктура, краща освіта для дітей і краща (відносно) медицина для старих, тут безліч розваг на будь-який смак і гаманець. Те саме було в СРСР: коли в менших містах ніхто навіть не шукав м’яса в магазині, а в Києві його періодично «викидали» в продаж, то в Москві можна було вільно купити відгодовану угорську курку з тельбухами в окремому мішечку, а ще були Музей ім. Пушкіна, Великий зал консерваторії і «Таганка», які «ліміту» цікавили значно менше. Але і тоді, і тепер важко відділити стратегії виживання від міфів і забобонів.
Безумовно, відплив людей із села припинити неможливо ані в нас, ані в Європі. Їм просто нічого там робити, окрім як копирсатися на городі з «органічними» огірками, бо індустріальна агрикультура дає змогу одному фермерові обробляти кількасот гектарів і не скаржитися на життя. Для цього потрібна лише приватна власність на землю й притомний банківський кредит під неї, щоб придбати всю необхідну лінійку сільськогосподарської техніки. В Україні наразі недоступне в принципі ані перше, ані друге. Життя маленьких міст так само не безхмарне, бо місцеві барони беруть приклад зі столичних магнатів і намагаються доїти все, що рухається, і тут уже самі кредити не допоможуть, але то довга розмова.
Читайте також: Демографія. Напрямок руху
Разом із тим у великих містах, особливо в столиці, виявляється, теж не медом намазано. Нині київська агломерація налічує близько 5 млн людей, і вона зростає. Кинути звичний порядок речей із тими перевагами, про які не думають, коли їх залишають (повітря, природа, звичний уклад, укоріненість), і оселитися в 25-поверховому мурашнику на Осокорках — то ще не найгірший варіант, там хоч метро, куди в години пік фізично не втиснутися. Але значній кількості шукачів долі по кишені тільки міста-супутники, а це означає 2 год дороги до роботи й стільки само назад щодня. Їм не до архітектурних принад і не до Національної опери, так само як не до екології та решти стресів, коли тебе дратує все. Ну й з урахуванням високих цін та супутніх витрат мегаполіса не факт, що такий вибір економічно виправданий.
Київ не лусне, просто жити тут стане нестерпно. Людей шкода. Вони живі.