Перше полягає в тому, щоб вивільнити властиво українську культуру з-під нашарувань імперського інтелектуального, духовного та мистецького сурогату. На практиці це означає декомунізацію, дерусифікацію, а також детоксикацію від «русского мира», який ми охоче всотували в часи геополітичної «багатовекторності».
Утім, ідеться не лише про пошуки захованих і реставрацію втрачених елементів. Українському суспільству доведеться повністю переусвідомити себе, облишивши фальшиву систему координат, нав’язаних нам Москвою. Відкинувши це криве дзеркало, Україна нарешті зможе побачити себе такою, якою вона є та завжди була, — органічною частиною строкатої, але єдиної європейської цивілізації. У цьому сенсі культурна інтеграція до Європи не потребує ніякої вестернізації, встановлення чужорідних імплантів: для того щоб стати Європою, Україні треба лише стати Україною.
Інша річ — знайти своє місце в теперішньому політичному ландшафті Європи, надавши цивілізаційній спорідненості тих чи інших форм політичної, економічної та військової співпраці. Однак на такому рівні діалог відбувається не так між культурами, як між конкретними політичними елітами.
Примусити вітчизняну еліту взяти проєвропейський курс було непросто: майже два десятиліття поспіль вона (та й усе суспільство) вихляла, шарпалася й пручалася. Пильнувати за дотриманням узятого нею курсу доведеться не одному поколінню українців. Але складність ситуації в тому, що наші західні візаві ведуть об’єднану Європу шляхом, у якому остання дедалі більше сумнівається. І для України це становить реальну небезпеку: замість віднайдення власних цивілізаційних основ захопитися впровадженням ідеологічних догматів, які визначають утопічний спосіб мислення значної частини теперішніх керманичів ЄС.
У минулому столітті наша країна вже стала жертвою двох утопій: націонал-соціалістичної та комуністичної. І якщо нацизм було знищено силою, то повільне загнивання комунізму — аж до його безславного краху — відбувалося на очах (і якби лише на очах!) кількох останніх поколінь. За 12 років свого існування нацистська Німеччина дала Західній Європі (та й усьому світу) цінний урок, який привчив до остраху перед тоталітаризмом, мілітаризмом і радикальними формами національного шовінізму. Однак урок комунізму Захід засвоїв далеко не в повному обсязі, про що свідчить, наприклад, недавнє відкриття пам’ятника Марксу в німецькому Трірі. Разом зі щепленням проти комунізму Європа не отримала щеплення проти гонитви за утопіями — проектами ідеального майбутнього, до якого слід піднятися уламками наявного ладу.
Читайте також: Що таке Європа?
Сьогодні об’єднана Європа знову стала полем чергового утопічного експерименту. Його натхненники та проектанти обіцяють збудувати прекрасний новий світ: глобальний, мультикультурний, толерантний, запаморочливо різноманітний, вільний, рівний і справедливий. Але для того, щоб досягти його, треба застосувати деконструкцію до підвалин європейської цивілізації.
Саме в такі моменти, коли Європа ризикує втратити рівновагу й зірватися в історичне піке, прокидається консерватизм, який ставить під сумнів революційні слогани, вказує на небезпеки та прорахунки й закликає суспільства до обачності й відповідальності.
Будучи вільним від монолітної догматики, консерватизм завжди поліфонічний. Один із його голосів належить групі європейських інтелектуалів, які у травні 2017-го уклали в Парижі документ, нині знаний як Паризька декларація. Це не політичний маніфест, а глибока й критична рефлексія над тим, що нині відбувається в об’єднаній Європі.
Читайте також: Cкляна завіса
Розуміти ті процеси потрібно й Україні, щоб замість відшукування Європи в собі не впасти в безоглядний і шкідливий утопізм. Тих, хто має претензії до Євросоюзу, не бракує, але Паризька декларація — це критика об’єднаної Європи з непохитно проєвропейської позиції. До того ж Паризька декларація — це чергове свідчення того, що об’єднана Європа не монолітна й що радикальні ліволіберальні мрійники — лише одна із сил, які впливають на європейське сьогодення. Причому, судячи з того, як міняється політична палітра Євросоюзу останніми роками, не факт, що саме вони визначатимуть європейське майбутнє.
А головне, Паризька декларація — це запрошення до рефлексії над власними цінностями й тим, що відбувається в нашій країні. Це запрошення створити спільну візію України, у яку ми можемо вірити та яку ми будемо готові будувати.