Голлівудський казкар. Тім Бертон про старомодних монстрів і магію анімації

Прикметно, що римейк замовила студія Disney, котра у 1980-х визнала оригінальну картину Бертона «непридатною для дитячої аудиторії» та припинила з ним співпрацю. Загалом дивакувата похмура естетика Тіма Бертона свого часу багатьом здавалася «непридатною», принаймні для великих касових зборів. Так тривало, допоки режисер не став популярним і комерційно привабливим. Нині він є одним із небагатьох «небожителів» голлівудського Олімпу, який примудряється знімати авторське кіно з розмахом масового.

У. Т.: Коли ви вирішили з короткометражки «Франкенвіні» зробити повноний метр про монстрів?

– Я завжди роблю щось бонусне, додаткове, що опиняється в шухляді до якогось часу. Коли ми почали працювати над першим, оригінальним «Франкенвіні», було очевидно, що з цього можна зробити повнометражну стрічку.

У. Т.: Це наче знайти вірш, написаний у дитинстві, і захотіти переписати його, щоб звучав краще?

– Я не женуся зробити краще. Ця стрічка інакша. Добре, що «Франкенвіні» 1984 року був саме ігровим кіно, а не анімацією. Якби то був мультик, навряд чи я б узявся зняти повнометражний фільм. Зручна перерва вийшла, тож тепер анімоване продовження, як на мене, цілком логічне. Звичайно, було відчуття чогось дуже особистого, втім, водночас і нового. І навіть не виникало враження, що вертаюся на стару територію. Радше пізнавав і досліджував історію по-іншому. Одним із цікавіших моментів нової стрічки було повернення до такої собі атмосфери шкільного класу: політики дітей, суперництва між ними, дитячих експериментів.

У. Т.: А скільки в цій історії є вашого особистого? Як постала власне ідея?

– Згадав свого песика, якого ми взяли, коли мені ще років п’ять було. І ту безумовну любов, коли виходиш з дверей, обертаєшся, а він тішиться так, наче побачив тебе після трирічної розлуки. І ще собака має особистість. Її не порівняєш зі, скажімо, акваріумними рибками. Якби я їх так любив, напевно, мене треба було б вести до лікаря. А собака – це інше, щось живіше. Прикро, але тварини не живуть так довго, як люди. Зазвичай діти переживають з ними перші чисті й щирі стосунки і першу смерть. От таке потужне поєднання кількох чинників. Мені здається, що цей задум та оповідь про те, що емоційну травму від втрати таких стосунків неможливо забути, її легко співвіднести з історією хлопчика Віктора Франкенштейна – також історією любові.

У. Т.: Сподіваєтеся, що молодша аудиторія захоче пізнавати цих монстрів зі старих фільмів жахів   глибше, а не лише бачитиме історію любові хлопчика?

– Гадаю, так. Їхній світ змінюється швидко. Крім того, є відеоігри, де все так блискавично, що навіть дивно: що можуть подумати діти, дивлячись на старомодних і повільних персонажів на кшталт Франкенштейна. Такі герої не вписуються у ритм сучасного життя, але водночас не перестають цікавити малечу, адже для неї вони, як чудернацький сон. Мене захоплює реакція дітей і підлітків на старі кінострашилки. 

У. Т.: Ви кажете, що ляльки в мультику зроблені вручну. Ви використовуєте стоп-моушн анімацію (об’єкти фотографуються покадрово, а коли кадри програються один за одним з певною швидкістю, виникає враження, що об’єкт рухається без сторонньої допомоги. – Ред.). Такий самий мультик можна зробити на комп’ютері, і якість буде іншою. Ви навмисне намагаєтеся додати недосконалості?

– Ви маєте рацію. Звісно, завдяки технологіям можна пом’якшувати контури. У «Трупі нареченої», приміром, у нас були дуже якісні ляльки. Багато хто думав, що мультик зроблений на комп’ютері. Хоча частково так і є. Але проблеми починаються тоді, коли намагаєшся розмити контури, адже кожна форма має унікальні красиві обриси. Звичайно, є чудова комп’ютерна й мальована анімація. Та й загалом кожен вид анімації по-своєму цікавий – я обрав стоп-моушн, бо не хотів втрачати те, що подобається у якійсь формі чи контурах.

У. Т.: Чи пробували себе в традиційній мультиплікації – мальованій, наприклад, як у студії Pixar?

– Головне – вирішити, яка анімація оптимальна для конкретного проекту. А малювання є і тут, адже ляльку витворюють із замальовок. Зазвичай виходить не так, як хотілося. Відтак щось змінюється, домальовується, доліплюється, щоб отримати бажаний результат. Шукаєш, як рухатиметься тканина, який капелюх одягти, замінити образ чи залишити. Нормальний процес. І немає відчуття, що робиш одну анімацію. На шляху до результату змішуються різні її види.

У. Т.: Наскільки режисерська робота над таким мультиком відрізняється від роботи на майданчику з людьми? Чи необхідна ваша постійна присутність при створенні анімації?

– У подібних проектах за тиждень знімають лише кілька секунд мультфільму. Тим часом можна собі працювати на майданчику над живою картиною. Мені це дуже подобалося. Крім того, в анімації приваблює можливість впливати на процес. Коли щось не так, можна все виправити. В такому разі значно легше планувати наперед. Несподіванки можуть влаштувати хіба що аніматори. Втім, мені до вподоби приємні сюрпризи.

У. Т.: Цього року виходять дві ваші стрічки, в одній із яких ви є режисером, а в другій – продюсером. Ці задуми, напевно, з’явилися давно, тож ви просто вичікували? Плануєте зробити перерву?

– Гадаю, варто. Хоча неможна сказати, що планував все це заздалегідь. Просто якось так склалося. Задум «Франкенвіні», звісно, виношувався тривалий час. Тепер я розумію, чому така, здавалося б, кропітка робота надихає аніматорів – вони знають, що змушують свої об’єкти рухатись, оживати. Це дивовижно.

У. Т.: Подейкують, ви працюєте чи лише збираєтеся взятися за створення стрічки про Піноккіо з Робертом Дауні-молодшим. Це правда?