«Наші кроки в кіно були
спробами дитини,
що вчиться ходити…»
Юрій Яновський. «Майстер корабля», 1927 рік
Довкола кіно в 1920-ті роки панував справжній ажіотаж. Україна не стала винятком: мистецтвом «рухомих картин» тут теж зацікавилися мільйони. Активно запрацювали Ялтинська й Одеська кінофабрики, які займалися виробництвом фільмів ще з дореволюційних часів. За «наймасовіше з мистецтв» узялася спеціальна державна установа — Всеукраїнське фотокіноуправління. Її історія почалася 1922-го в Харкові, тодішній столиці УРСР.
Попит породжував пропозицію. Потрібні сценаристи? І кінодраматургами стали письменники: Дмитро Бузько, Майк Йогансен, Григорій Епік, Олесь Досвітній. Роман «Місто» Валер’яна Підмогильного, за первинним задумом автора, також призначався для кіно. Як і «Сонячна машина» Володимира Винниченка, «старого вовка контрреволюції», який тоді мешкав у Празі.
Той, що мислить кадрами. Юрій Яновський, 1927 рік
У 1925 році народився журнал «Кіно». Його редактором за наполяганням невгомонного генератора ідей Михайля Семенка призначили 21-річного (!) поета-футуриста Миколу Бажана. Серед тих, хто долучився до творення українського кінематографа на самому старті його історії, був і Юрій Яновський (1902–1954), ще один Семенків «хрещеник». Якийсь час він працював у сценарному відділі ВУФКУ, а навесні 1925-го 23-літнього (!) Яновського призначили художнім редактором Одеської кінофабрики — Голлівуда на березі Чорного моря.
Утім, «роман» із кіно почався для Яновського дещо раніше, із новели «Мамутові бивні» (1924). Композиційно й образно ускладнена, дещо пустотлива у своїй пародійній настанові, вона завершувалася загадковими словами героя-режисера: «Та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатися флейті!». І читач зрештою розумів, що то крик душі митця, який прагне справжніх фільмів, а не ремісницького догоджання зіпсованим смакам глядачів, «закоханих у трюки». Михайль Семенко радів: «Його (Юрія Яновського. — Ред.) новели кінематографічні. За кожною новелою можна робити фільм. Він мислить кадрами. Ось кому робити кіно!».
Читайте також: Мажори 20-х років: красиві двадцятилітні
Щоб «робити кіно», треба було їхати до Одеси. Директор кінофабрики Павло Нечеса, колишній матрос, згодом згадував: «Жодного фільму не випускали з Одеської кінофабрики, поки Яновський та Бабель, який активно співпрацював із нами, не відредагують або не напишуть нового тексту». У Голлівуді на березі Чорного моря Бабель справді був своєю людиною. За його сценаріями знімали фільми «Мандрівні зорі», «Беня Крик». Ім’я автора «Одеських оповідань» часто зустрічалося на сторінках журналу «Кіно». А Юрія Яновського захоплювало незвичайне зображення подій і людей у «Кінармії» Бабеля. Якось він навіть зізнався: «Люблю читати Редьярда Кіплінґа, Едґара По, Джека Лондона, О. Генрі, Амброза Бірса, Джозефа Конрада, Марка Твена, Честертона, Теннісона, Вольтера, Анатоля Франса, Гоголя, Бабеля. З українських нікого не люблю, крім історії Михайла Грушевського». Іронічно-патетичні новели Ісака Бабеля були частиною індивідуального літературного канону Юрія Яновського. Про це промовляють і ті співзвуччя з «Кінармією», які помітні в його творах про людей у обставинах війни на теренах України 1919–1920 років.
Як і Бабель, Яновський не тільки редагував, дотягував до «кондиції» чужі сценарії, а й писав свої.
Ось стара афіша: «Виробництво ВУФКУ 1926 року. ГАМБУРГ. Повстання гамбурзьких робітників 1923 року. Сценарій С. Шрайбера та Ю. Яновського». Знімав фільм режисер Володимир Баллюзек. Щодо Шрайбера, то співавтором він був суто умовним: це капітан німецького судна, із яким Яновський познайомився в Одесі й розповідями якого скористався як сценарист. Відправною ж точкою стала публіцистична книжка Лариси Райснер «Гамбург на барикадах».
Афіші інтригували глядачів: «Вся Одеса говоритиме про надзвичайну картину «Гамбург». Професор Олег Бабишкін, автор дослідження «Кіноспадщина Юрія Яновського» (1987), стверджував, що стрічка справді мала успіх. Про неї багато й похвально писала критика. Журнал «Советское кино» (1926, № 8) назвав фільм «великою подією української кінематографії», відзначивши як «глибину охоплення революційної теми», так і режисерські й технічні досягнення. Шкода, що сучасний глядач не зможе сам скласти уявлення про кінокартину: вона дійшла до нас тільки в частково вцілілій копії. А сценарій «Гамбурга» дослідникам узагалі відшукати не вдалося.
Читайте також: Шкурупій від А до Я
Юртик
У 1926-му на Одеській кінофабриці знімали фільм із загадковою назвою «ПКП» (означало це «Polska koleia panstwowa», себто «Польська державна залізниця», хоча була й неофіційна версія: «Польща купила Петлюру»). Роль отамана Юрія Тютюнника в ньому виконував сам Тютюнник. І уявімо собі: сім років перед тим, навесні 1919-го, коли до Одеси ввійшло військо Никифора Григор’єва, він був комендантом цього чорноморського міста! А вже на початку травня 1919 року 17-літній Юрій Яновський міг бачити й чути, як на майдані біля церкви в його рідному Єлисаветграді Юрко Тютюнник виголошував Універсал Григор’єва, яким той заявляв про свій вихід зі складу Червоної армії. За несповідимою логікою обставин траєкторії їхніх доль мали невдовзі перетнутися.
Генерал-хорунжий Армії УНР Тютюнник був серед головних організаторів Зимових походів на Україну. У квітні 1922-го київська газета «Пролетарская правда» опублікувала текст постанови ВУЦВК із суворим присудом: «Оголосити поза законом нижчепойменованих затятих злочинців проти свободи українського трудового народу, непримиренних ворогів робочих та селян України: Павла Скоропадського, Симона Петлюру, Юрка Тютюнника, Нестора Махна, Петра Врангеля, Кутепова та Бориса Савінкова». І все ж таки 1923 року Тютюнника амністували. Спочатку його, як і Савінкова, виманили з-за кордону й заарештували, а потім сповна використали ім’я генерал-хорунжого з пропагандистською метою (зокрема, у тому ж таки фільмі «ПКП»).
Український Голлівуд. Павільйон, із якого починалася Одеська кінофабрика
Колишній отаман мав літературний хист, тож більшовики дозволили йому працювати у видавництві «Книгоспілка». Приходив він і на засідання ВАПЛІТЕ, літературної організації, лідером якої був Микола Хвильовий. А незабаром, ідучи назустріч кіномоді, Тютюнник став сценаристом Юртиком. Історія Довженкової «Звенигори» бере початок із його та Майка Йогансена сценарію. Ключова метафора Звенигори-України, збагачена ремінісценціями з поеми Тараса Шевченка «Великий льох», могла зродитися у творчій уяві саме Тютюнника: зі Звенигородкою, на околицях якої стоїть оповита легендами Гора, його тісно пов’язували обставини життя.
В Одесі два Юрії — Тютюнник і Яновський — зблизилися. Яновський став завороженим слухачем бувалого отамана-генерала-сценариста. Коли в журналі «Життя й революція» (1926, № 2-3) з’явився уривок із роману Юрія Яновського «Чотири шаблі» під назвою «Рейд», то в його героєві на ім’я Шахай можна було впізнати риси Юрка Тютюнника. Це «ватажок селянської стихії», людина сталевої волі: «Він витриманий неймовірно. Він спокійний з виду, як гіпнотизер, що тримає в себе ключі від душі цілого війська…». Шахай під пером Яновського постає як незвичайний герой у виняткових обставинах. Своєю незламною волею, кмітливістю, презирством до смерті він нагадує «морських вовків» Джека Лондона й водночас козаків із героїчних українських дум. Це вельми характерний для прози Яновського симбіоз.
У «Рейді» багато батальних сцен, от тільки не варто шукати в них реалістичної скрупульозності письма. Зрештою, навіть на запитання, хто такі партизани Шахая і хто їхні вороги, відповісти нелегко. Лише один раз промайнула згадка про червоний прапор,
«нестерпимо ворожий до блакиті і здалеку видний. […] Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечірнього заходу, […] виринув і несеться собі, колишучи крилами…». Під цим прапором і б’ються загони Шахая. Але з ким?! Історична — «буквалістська» — конкретика мало цікавила Яновського. Він був захоплений творенням «нової думи», що поетизує героїв новітнього часу, підхоплених вихором історії українських селян, які й самі є частиною цього вихору. Звідси високий епічний лад оповіді, у якій лірична авторська патетика («Шахай оглянувся на своїх партизанів, що були вкриті пилом перемоги…») поєднується зі «зниженням героїки» («Кіннотчики, закривавлені, як різники, похитувались на сідлах…» і так далі). Крім того, «Рейд» — це кінопроза. У ній є те, що змушує згадати не лише стилістику Довженкових фільмів, а й навіть українське поетичне кіно 1960-х.
Із художників у кіно. Олександр Довженко, автопортрет, 1924 рік
«Степ наче позеленішав за ніч. Не по днях, а по годинах росла трава. Можна було взяти травинку в руку й почути, як в’ється вона й росте. До самого обрію лежав шлях, вибитий підковами. Коні мчали.
Раптом брязкіт шабель, льот шапок і кінське іржання сповістили про Шахаєву перемогу. Вихорем вилетів на шпиль могили вершник і став там, як пам’ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, ніби бронза раптом потекла в її жилах.
Тло південного неба поломеніло!».
Так завершується «Рейд». Чим не кадри поетичного кіно зі стрімкою зміною панорами й великого плану, грою метафор, прекрасною пластикою руху та монументальним зупиненим кадром у фіналі? Усе логічно: література зближувалася з кіно, беручи на озброєння прийоми кіностилістики. Характерними в цьому сенсі були художні експерименти Джека Лондона, Ґійома Аполлінера, Джона Дос Пассоса…
Читайте також: Літературна дискусія в шаржах і пародіях
Чи міг знати сценарист Юртик, що найголовнішим його твором стануть саме «Чотири шаблі», навіяні Яновському одеськими оповідками про партизанську війну?
Яновський — автор книжки про Довженка?
І все ж таки найтісніші духовні стосунки в Юрія Яновського склалися в Одесі з Олександром Довженком. Дружба зародилася ще в Харкові. Довженко працював тоді в газеті «Вісті» штатним художником-карикатуристом, підписуючись псевдонімом «Сашко». Яновський знав, що його друг нещодавно (у 1923 році) повернувся з Берліна, де обіймав посаду секретаря Генерального консульства УСРР, а згодом навчався в приватному художньому училищі професора Еккеля. Тепер же, у 1926-му, редактор ВУФКУ Юрій Яновський легко спокусив художника Довженка кіноперспективою: спочатку замовив йому плакат до фільму «Синій пакет», а потім, як свідчить у своїх мемуарах Олександр Грищенко, сказав: «У нас обмаль сценаріїв. Все треба починати на голому місці. І жодного немає сценарію дитячого фільму. А дитячу кінематографію треба піднімати. Чи не написав би ти, Сашко, сценарій до дитячого фільму? Будь першопрохідцем у цьому жанрі». Довженка така ідея одразу захопила. Того ж вечора він став обмірковувати сюжет. А в наступні дні вже писав сценарій під назвою «Вася-реформатор».
Виходить, до храму кіно Довженка привів Юрій Яновський? Так. Тільки варто пам’ятати, що зерно впало в ґрунт, цілком готовий для того, щоб його прийняти. Довженко відчував, розумів, що його творче призначення не обмежується рамками амплуа художника-карикатуриста. Щедро обдарована Довженкова натура не могла не відреагувати на кінобум, який набирав обертів. Потрібен був лише якийсь безпосередній імпульс. Ним і стали спокусливі пропозиції Яновського.
Історія дружби Яновського й Довженка варта того, щоб про неї було написано цілу книжку. Та вона, власне, і написана самим Юрієм Яновським: Олександр Довженко став героєм його новели «В листопаді» (1925), повісті «Байгород» (1927), роману «Майстер корабля» (1928), книжки публіцистики «Голлівуд на березі Чорного моря» (1930).
Сценарний успіх. «Вся Одеса говоритиме про надзвичайну картину «Гамбург», співавтором сценарію якої був Яновський. Афіша 1926 року
«Новела «В листопаді» виникла в автора внаслідок його розмов із Довженком, — писав згодом Яновський, злегка містифікуючи читача тим, що говорив він нібито від імені видавця: «ми, видавець». — Цей милий друзяка, у художниках тоді ходивши, пречудесних міг оповідати історій та вигадувати пригод: він був великий на пригоди ловець. Отож одного разу прийшов Довженко додому (він жив разом із нашим автором), прийшов задуманий і стривожений. Увечері, вино цимлянське попиваючи, розповідав Довженко нашому авторові, Бажанові та Мельникові про те, що непогано б було висадити в повітря Мироносицьку церкву. Усі друзі, розібрало їх цимлянське, завели кожен своєї. І всім сподобалась ота витівка. Наш автор написав тоді «В листопаді». А тепер, за чотири роки, ми, видавець, констатуємо вже порожнє місце там, де стояла та церква. У майбутньому на руїнах хизуватиметься Харківський театр масового дійства — тисяч на чотири глядачів. Ми кладемо на карб авторові його чутливість до теми подібне передбачення. Руйнування церков було неймовірністю року 1926 і стало реальністю року 1930».
Прикмети стилю Яновського як на долоні: гра з читачем, легкий епатаж, іронія в поєднанні з піднесеним тоном. Симбіоз іронічного епатажу й патетики, гри, зашифрованої «особистим кодом лірики», є і в самій новелі (назва її — «В листопаді» — вказує на листопад 1925-го). Персонажів двоє: художник, який щойно повернувся з Берліна (читай: Довженко), і його друг, самоіронічно названий «писакою» (читай: Яновський). Центральна колізія цілком у дусі класичної романтичної традиції: фантазія митця наштовхується на банальні стереотипи оточення. Екстравагантна уява художника малює «величне місто-велетень», у якому немає бруду, а на місці церкви стоїть незвичайне скульптурне зображення дівчини зі снопом. Проте політ його фантазії раз у раз переривається прозою грішної дійсності. Виникає ефект романтичного двосвіття: уявно-фантастичного й реально-побутового, що контрастують одне з одним.
Так було й у німецького романтика Гофмана з його неприкаяними й трагічними митцями, яким протистоїть ворожа мистецтву дійсність. У цьому сенсі «В листопаді» чи не найбільш «гофманівський» твір Яновського. Він пересипаний зухвалими «жартами пера», оповитий туманцем загадковості. А головне — у новелі є молодий мрійник Довженко з ранньою сивиною на скронях, із «фарбованою флейтою» художницького пензля, із його непередбачувано-геніальними польотами мистецької думки, якій чужа банальність. Новела «В листопаді» випромінює віру в силу неспокійного таланту друга. Утім, помітний у ній і проблиск тривожного пророцтва: воно стосувалося того агресивного нерозуміння, із яким пізніше не раз зітовхуватиметься Довженко.
Читайте також: Люди з «монбланами»
Трохи згодом Юрій Яновський присвятив Довженкові невеликий нарис «Історія майстра» (журнал «Кіно», 1927, № 5). Є там слова, що читаються як коментар до новели «В листопаді»: «Вже приїхавши з Берліна, де він учивсь в художній школі, Довженко почав шукати себе. Сяде на «лужайці» в нашій кімнаті, сяде на п’яти ніг, як Будда і, попихкуючи теплим тютюном, викладає своє розуміння мистецтва. Воно парадоксальне — це розуміння. Він підсумовує досягнення роботи. Змістовні, сюжетні його полотна наче мерехтять фарбами. Ось застиг неймовірний рух, думка лежить на чолі, пензлем покладена думка. А чогось малого бракує. Якби помацати сюжетні передумови до такої картини, коли б ще трохи повернути голову цього героя, глянути на неї в ракурсі. «Мало таких статичних моментів — я хочу живого пересування площин малюнка, сюжетного пов’язання емоцій і живих, теплих людей».
Напружений пошук Довженком точки прикладання своїх сил у мистецтві показаний тут Яновським уже з висоти спогаду про спільні вечори в харківській квартирі, на знаменитій «галявині», — великому, на кілька сімей, килимі, — де велися гарячі дискусії про шляхи літератури, живопису, кіно. Художник-карикатурист Олександр Довженко був тоді на творчому роздоріжжі. Згадуючи ті листопадові дні 1925-го, запальні «симпозіуми» на комунальному килимі, Микола Бажан наголошував, що для Довженка то була пора «життєвого перелому», ускладнена ще й великим сімейним лихом — хворобою дружини Варвари, тяжкою необхідністю обом робити вибір… І він свій вибір зробив на користь Одеси, кіно.
«Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію і блискуче провалився», — розповідає Редактор у романі Яновського «Майстер корабля». Так насправді й було: перші Довженкові фільми «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання», поставлені в Одесі, успіху не мали. Проте друзі вірили, що час тріумфів ще настане. «Яновський був у захопленні від Довженка, а Довженко від Яновського, — згадував Олександр Грищенко. — Під враженням від перших прозових творів Яновського Сашко сказав мені: «За Яновським велике майбутнє». А іншого разу, переглянувши «Звенигору», Яновський кинув мені такі слова: «За Довженком велике майбуття». […] Вони були такими щирими друзями, однодумцями, побратимами, що навіть обоє безтямно закохалися в красуню Юлію Солнцеву, яка приїхала з Москви зніматися в якихось фільмах. Солнцева обрала собі Довженка. Юра Яновський стоїчно пережив цей інтимний крах».
Щодо «інтимного краху», то сказано, здається, занадто сильно. Зате взаємне захоплення письменника й режисера — річ незаперечна. Той, хто сумнівається, нехай перечитає твори «Байгород», «Голлівуд на березі Чорного моря», «Майстер корабля»… Ось «Байгород»: у десятому розділі цієї повісті, навіяної спогадами про власну юність (першодрук — журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, № 3), є вставна новела, а в ній — епізодичний герой із рисами й деталями біографії Довженка: «Молодий мужчина в куцім макінтоші і сірому капелюсі чекає трамвая. Одіж на ньому добра, але сидить якось незграбно, і капелюх наче зайвий для його великої голови…». Працює він, дізнається читач, у якійсь установі в Берліні. Образ Довженка оповитий тут романтичним, «інкрустованим» блискітками лагідної іронії серпанком. Як завжди в Яновського…
Читайте також: «Декомунізуємо» Яновського?
«Звільняється з посади…»
Наприкінці літа 1927 року над головою художнього редактора Одеської кінофабрики нависли хмари. І це при тому, що, як згадував Микола Бажан, «директор […] беззастережно довіряв йому в усіх творчих справах, та й у справах фінансових був до нього поблажливий». Репліка Бажана добродушно-іронічна: «Боюсь, що Ільф і Петров у «Золотому теляті» списали з Юри образ того щедрого редактора, який так охоче пропонував аванси і міг їх довірливо запропонувати навіть Остапам Бендерам, яких не бракувало тоді біля кабінетів кіностудії».
Одеський кінознавець Георгій Островський, автор добре документованого дослідження «Все, що залишилось…», відшукав розпорядження голови правління ВУФКУ Олександра Шуба від 20 серпня 1927-го, шостий параграф якого був службовим «вироком» Юрію Яновському: «З цього числа звільняється з посади художній редактор Одеської кінофабрики тов. Яновський Юрій Іванович за абсолютне незнання кінематографії і за псування картин своїм монтажем, а також за складання гумористичних написів, чужих радянському духові». Розпорядження написане так, що в ньому й досі відчувається роздратування Шуба. Те, на що директор кінофабрики Павло Нечеса заплющував очі, стало тепер причиною «високого» адміністративного гніву. Йшлося передусім про неприпустиму перевантаженість штатів та фінансові надвишки авторам сценаріїв. Що ж до «абсолютного незнання кінематографії», «псування картин своїм монтажем», «гумористичних написів, чужих радянському духові», то це вже явний емоційний перегин архіпильного чиновника. Судячи з усього, уявлення Олександра Шуба про кіномистецтво були «фельдфебельськими»: експерименти Яновського, його патетично-усміхнена стилістика здавалися суворому чиновнику підозрілими.
На Одеській кінофабриці Яновському довелося працювати недовго, менше ніж півтора року (із березня 1926-го до 20 серпня 1927-го). Звільнили його за тиждень до 25-ліття, вийшов такий собі «подарунок на іменини». І все ж «роман» письменника з кіно триватиме ще довго…