«Понад 10 000 заявок віршів за 15 днів: перші результати роботи порталу «Поезія Вільних». Всі 100% віршів про війну, 80% – оптимістичні. Велика частка віршів – про перемогу, силу українських ЗСУ, захват їхньою мужністю та щира подяка всім, хто бореться. «З перекладом інтерфейсу порталу нам допомагають волонтери зі всього світу, а у віршах ми вже маємо колекцію з 7 мов, тому цей проєкт можна сміливо назвати міжнародним», — зазначає Олександр Ткаченко, Міністр культури та інформаційної політики України».
Учора ввечері я почав писати свою чергову колонку, починаючи словами римського політика й оратора Марка Туллія Цицерона «Inter arma silent Musae» — коли говорять гармати, музи мовчать. Цю стару сентенцію регулярно повторюють понад дві тисячі років з простої причини. Вона правдива.
Коли тривають бої, панують усі жахіття війни. Війна спричиняє переоцінку цінностей. Те, що колись здавалося суттєвим, втрачає значення. Люди прагнуть вижити, роздобути їжу, хочуть не потрапити під бомбардування, поглянути в небо й не тремтіти, побачивши чорні точки на горизонті. Мистецтво, Музика, Поезія стають для людини несуттєвими. Знаю, для багатьох із нас, людей культури, це боляче, але це біль, із якими ми мусимо впоратися, а коли настане час — перетворити його на мистецтво, яке існуватиме й триватиме, розповідаючи про наш власний досвід війни.
Я не хочу ставити під сумнів ініціативи Міністерства культури з написання віршів про війну, але писання віршів — це ще не поезія. Мій знайомий із Нью-Йорка, український поет і прозаїк, кожні кілька днів публікує новий вірш про свій «нью-йоркський» досвід війни в Україні. Я не читаю цих віршів. У глибині душі я не вірю в їхню правдивість і глибину. Щоб розповідати про війну, не достатньо бути «професійним» поетом, художником, музикантом, кінематографістом, а якщо вже ти хтось із них, то треба знайти нову форму, нову адекватну мову для того, щоб представити універсальну, а водночас глибоко особисту правду про такий катаклізм, як війна.
Щоб цього досягнути, не достатньо імпульсу, потрібен час.
У світовій культурі існують тисячі художніх свідчень про війну, але найбільш проникливі були створені з певної часової перспективи або ж їхнє оприлюднення було відкладене в часі.
Читайте також: Бородянка, Макарів, Буча. Як Київщина оговтується від війни — репортаж (фото)
Одним із таких сильних свідчень часів війни є графічна серія авторства великого іспанського художника й графіка періоду романтизму Франсиско-Хосе де Гоя, якого вважають одним із найвидатніших і найоригінальніших митців на зламі XVIII i XIX століть.
На початку жовтня 1808 року на прохання генерала Хосе де Палафокса художник, якому було понад 60 років, рушив у подорож до рідної Сарагоси. Його завданням було проілюструвати події, пов’язані з нещодавньою облогою міста наполеонівськими військами, під час якої загинуло 54 000 іспанських солдатів.
Наприкінці року він почав роботу над підготовчими ескізами (більшість знаходиться в фондах Музею Прадо в Мадриді), а 1810 року були створені перші гравюри. Ескізи не надто відрізняються від готових гравюр; Гоя покращив у них композицію й відмовився від деяких анекдотичних елементів, надаючи їм більше універсального характеру. Він також відкинув конвенційну концепцію героїчної смерті.
«Гравюри 1-47 переважно становлять реалістичні зображення жаху війни з французами. Показують повоєнні картини, побачені після закінчення боїв, що становлять стоси покалічених тіл. Французькі загони знущалися над полоненими противниками, катували їх. Гоя детально й реалістично представив на своїх гравюрах варварство солдатів. Представив також смерть мирних жителів, а також жінок як жертв нападів і зґвалтувань. Цивільні часто супроводжували війська на місце битви. Коли їхня сторона перемагала, жінки і діти обшукували поле битви в пошуках своїх чоловіків, батьків чи синів. Якщо програла, родини тікали перед страхом смерті й ґвалтування» (Evan S. Connell: Francisco Goya: A Life. p. 174).
Серія офортів Гої, які ввійшли в історію під назвою «Лихоліття війни», вперше була опублікована лише 1863 року, тобто через 35 років після смерті художника. Ймовірно лише тоді оприлюднення робіт, які критикували як іспанську, так і французьку монархію, було політично безпечним.
Можливо Гоя не наважився видавати «Лихоліття війни» через страх репресій з боку короля Фердинанда VII. Вважається, що Гоя мав намір видати перші 56 гравюр 1814 року, в період кількамісячної ейфорії й оптимізму, що запанували після закінчення війни. Однак 11 травня 1814 року Фердинанд VII відхилив конституцію і засудив її просвітницьких прихильників, що унеможливило безпечну публікацію офортів. Деякі мистецтвознавці вважають, що Гоя не видав офортів, тому що скептично ставився до використання мистецтва з політичною метою; він вважав свої роботи особистими роздумами, створення яких принесло йому полегшення.
Гоя як громадянин відкрито зайняв конформістську позицію, дехто навіть вважав його профранцузьким колаборантом. З одного боку, він зображав страждання співвітчизників, які боролися з окупантом, голодом і епідеміями, а з іншого — малював на замовлення портрети осіб з оточення Бонапарта.
11 листопада 1811 року його нагородили окупаційним Орденом Іспанії.
Після падіння Наполеона Гою допитали через його професійну діяльність у роки французької окупації, але був виправданий від звинувачень політичного характеру. Взаємини Гої з новим королем були радше прохолодні, хоч він і зберіг посаду придворного художника, однак його більше не кликали працювати при монаршому дворі.
У творчості Гої шляхи мистецтва й краси розійшлися. Сенси, про які йому випало говорити, вимагали вже інших естетичних категорій. Він залишив після себе твори, сповнені потворності, демонів і всього того, що людина здатна зробити з людиною, якщо дати їй волю — і з чого потім беруться докори сумління і, як наслідок, мистецтво.
Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет схарактеризував творчість Гої так:
«Гоя своєю творчістю показує одну з найважливіших рис мистецтва, яка спроможна брутально примусити нас побачити найстрашніші сторони життя, чого ми зазвичай за будь-яку ціну прагнемо уникнути».