Україною гуляє дух Гоголя в різних постатях, починаючи від ГОГОЛЬFEST і закінчуючи втіленням у життя його класичних творів. Від певного часу активізувався привид «Ревізора» й вряди-годи виринає в публічних заявах. Гоголь тут і поготів важливий, бо дає стимул для дискусій, чи він НАШ і наскільки НАШ. Росіяни, а за ними й світ вважають його батьком російської літератури. Українці на те відповідають, що «Гоголь усе-таки етнічний українець», а до того ж автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки», про які в «Британіці» (Encyclopedia Brytannica) можна прочитати ось що: «Їх написано жвавою й інколи розмовною прозою, яка принесла щось свіже і нове в російську літературу. На додачу до примхливих інтонацій автора вони просотані справді народним духом, зокрема численними українськими словами й фразами, які всі ввійшли до російського літературного світу».
Так чи так, а без покликáння на Гоголя годі зрушити з місця.
Якийсь час я з цікавістю читаю публікації авторок «Радіо Свобода» Ірини Костенко та Марини Остапенко, які в циклі статей під спільною назвою «Тест на державність» аналізують ситуацію інституційного функціонування митців, твори котрих можна побачити в національних колекціях, починаючи від Національного художнього музею, Національного музею «Київська картинна галерея» і закінчуючи Львівською національною галереєю мистецтв імені Бориса Возницького.
Від першої публікації авторки вдаються до спроби пошуку в рідній культурі імен, які з багатьох причин досі належно не висвітлені й не продемонстровані. Я помітив, що їхня позиція не менш радикальна, ніж ідеалістично некритична, але визнаю, що вони мають на це святе право, а мета сама по собі дуже похвальна. Утім, нещодавно, після прочитання останнього тексту згаданих авторок під назвою «Провінційні комплекси Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького», я усвідомив: їхня позиція стала такою радикальною, що з ідеалістично некритичної вона перетворилася на безвідповідально наївну.
Читайте також: Спроможність неспроможних
Свою критику способу презентації та, що найважливіше, національної належності митців вони починають із високої ноти, покликаючись при тому на «мірила для визначення діячів українського народу та української землі», сформульовані 100 років тому Українською академією наук. «Згідно з критеріями від 1919-го видатними діячами українського народу є: «українці по народженню при умові, коли діяльність їх мала зв’язок з Україною, українці по місцю народження та по походженню, якщо діяльність їх не була зв’язаною з Україною, але мала характер першорядний… чужоземні діячі, що ніколи не жили на Вкраїні, якщо праці їх торкалися українознавства». Озброївшись таким визначенням, шановні «ревізори» взялися до відсіювання зерна від полови та визначення раз і назавжди, хто «наш», хто «не наш», а хто такий собі «львівський». Принагідно в межах пошуку для України видатних митців можна було згадати й про лихо колоніальної залежності, здебільшого від совєтського гегемона. Не обійшлося без покликáння на вітчизняних експертів, думка яких має безапеляційно підтверджувати слушність процедур, до яких вдалися авторки. Ось, наприклад, реагуючи на інформацію музейного екскурсовода «це портрет Костомарова роботи російського художника Миколи Ґе», обурені авторки цитують «oднoгo з найавторитетніших мистецтвознавців сучасності професорa Дмитрa Горбачовa, який називає Миколу Ґе «стовідсотково українським митцем».
Мені цікаво, як цей професор вимірює відсотки українськості у творців, які часто самі не були впевнені у своїй «стовідсотковості», але річ не в цьому. Адже ніхто не досконалий.
Авторки ходять залами музею в товаристві, на лихо собі, того неосвіченого проводиря, який щоразу постачає їм матеріал для обурення.
«Генріх Семирадський, Владислав Яроцький, Анна Білінська ― польські художники», ― повідомляє екскурсовод Національної галереї. І замовчує (чи й не знає), що всі ті митці народилися та формувалися в Україні».
Цієї миті моя прихильність до дій авторок зазнала неабиякого випробування, але, щоб не бути голослівним, додам свій коментар. Отже, Генріх Семирадський, видатний художник, що творив у другій половині XIX століття, справді народився в Білгороді (тепер Печеніги, Харківська область, Україна) поблизу Харкова, де стояв полк його батька. Останній був офіцером російської імператорської армії, що закінчив свою кар’єру 1871 року в ранзі генерала.
Семирадський протягом усього свого життя вважав себе поляком. Він був байдужий до факту, що російська преса й критики намагалися приписати йому, коли він мав найбільші успіхи в мистецтві, російську національність.
1871 року Генріх закінчив Імператорську академію мистецтв у Санкт-Петербурзі, де його нагородили золотою медаллю, завдяки якій він отримав шестирічну стипендію для дальшого навчання за кордоном. 1872-го переїхав до Рима. З часом збудував собі студію на вулиці Ґаєта, а літо проводив у своєму маєтку Стшалкув біля Ченстохови.
Читайте також: Валентин Сильвестров: «Сенс авангарду — ризик»
Художник був пов’язаний із Петербурзькою академією навіть після того, як оселився в Римі. 1873 року він здобув титул академіка, а 1877-го (після демонстрації картини «Світочі християнства. Смолоскипи Нерона») його призначили професором» (Ewa Micke-Broniarek, Національний музей у Варшаві, culture.pl).
Ну і як тут бути? Семирадський був російським підданим, тож немає нічого дивного, що росіяни вважають його російським художником, але він ніколи не був етнічним росіянином і не вважав себе таким. Семирадський народився в Україні, і ми маємо право згадувати про це, але робити з нього українського митця ― то вже надуживання. У його творчості важко знайти мотиви, які бодай якось пов’язували б його з Україною. Якщо вдатися до сучасної мови, позиція Семирадського як митця була космополітичною, а він сам, як і багато інших, був звичайним опортуністом, який користався з наявної кон’юнктури. Таких прикладів дуже багато, коли брати до уваги непросту історію України, що в різні періоди була частиною імперій, які колонізували її територію, байдуже, чи то була Польсько-Литовська Річ Посполита, чи Австрійська імперія, чи Російська імперія.
Якщо постать Семирадського, художника видатного, але радше локального, породжує суперечки, що тоді робити з Казимиром Малевичем, якого всюди вважають за «папу» авангарду XX століття?
Малевич останніми роками став такою модною темою дискусій, що з’явилися навіть пропозиції назвати його ім’ям аеропорт «Бориспіль». Це ще й патрон найважливішої мистецької нагороди для молодих митців, створеної Польським Інститутом у Києві.
Походив він з осілої в Україні польської католицької шляхетської родини і мав по батькові білоруське коріння (Мастацкае жыцьцё Беларусі пачатку 20 стагодзьдзя: пошук нацыянальнай самасьвядомасьці//svaboda.org. — Навіны Беларусі — Belarus News © 2016).
Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент
На думку українських дослідників (наприклад, Мирослава Шкандрія), за доби коренізації Малевич вважав себе українцем. В одному листі до сестри навіть написав: «Пам’ятай, що ми є українцями», але це було визнання не етнічної належності, а радше, як ми сказали б сьогодні, громадянської. Він публічно розмовляв українською мовою, навіть написав українською низку присвячених мистецтву статей. Тільки пізніше митець відійшов від заявленої українськості, зізнаючись: «Я більше вже не хочу бути українцем» (Myroslav Shkandrij. Reinterpreting Malevich: Biography, Autobiography, Art // Canadian-American Slavic Studies, vol. 36, no. 4, 2002, pp. 405–420).
При цьому варто пам’ятати, що Малевич активно підтримав Жовтневу революцію, був пов’язаний із Російською соціал-демократичною партією (більшовиків), від 1918-го був урядовцем Народного комісаріату освіти РСФСР, а 1929-го став народним комісаром (міністром) образотворчих мистецтв РСФСР (в 1929 г. А. Луначарский назначил Малевича «народным комиссаром ИЗО НАРКОМПРОСА»). Отже, у запалі пошуку «втрачених» митців ми не повинні забувати, що Малевич був одним із найважливіших представників офіційної російської та совєтської культури 1917–1935 років.
«Полікультурне виховання Малевича означало, що польська, російська та українська були його рідними мовами. Є свідчення, що він подорожував Францією з візою, де його національність була вказана як польська. Наприкінці XIX століття таке плутання національностей — явище досить поширене. Малевич народився під Києвом, що був частиною Польсько-Литовської Речі Посполитої до того, як його загарбала Росія, а тепер це частина України. З огляду на таке пересування кордонів не дивно, що кожна країна може претендувати на зв’язок з однією з найважливіших постатей у мистецтві» (culture.pl).
Тож чи повинні ми через те забути й відкинути Малевича, а тим паче віддати його «у власність Росії або, може, Польщі»? Очевидно, що ні, однак ми маємо навчитися ділитися величчю талантів, які так чи так пов’язані із землею, етносом, культурою, що криються під магічним для нас словом Україна.
Нам варто пам’ятати про це все, коли доводиться з крихт будувати свою ідентичність, і таки сучасну ідентичність, хоч і закорінену в нашій історії, наших звичаях, нашій традиції.
Якщо ми намагаємося відкрити та відшукати для сучасності творців, які можуть становити ланку в розвитку української культури, це слід робити з чуттям міри та доброго смаку, а якщо не вдається, то й із чуттям гумору. Це ще нікому не зашкодило.
Моя донька, яка здобула освіту в католицьких школах Торонто, мала серед своїх шкільних товаришів недавно прибулих емігрантів, та й сама з’явилася на світ не в Канаді. Діти цікавилися, хто де народився, хто якої національності. Оля казала, що народилася в Польщі, але є етнічною українкою. Хтось із її товаришів відповів: «Якщо народилася в Польщі, то ти полька». Донька не раз намагалася пояснити складність свого походження, але, не знайшовши розуміння, вибрала, мабуть, найкращий аргумент, який можна було навести в католицькій школі: «Якщо Ісус народився в стайні, то був віслюком?». Ця оповідка досить зрозуміло ілюструє, як можна дивитися на нашу ідентичність. Вона ніколи не буває простою та очевидною.
Якщо наприкінці дати коло й повернутися до Гоголя та його неповторної творчості, думаю, «Вечори на хуторі біля Диканьки» ― це МИ, а «Ревізор» ― це все-таки ВОНИ.