З Тижнем своїми думками про Київ, перформанс-відкриття та саму «Ла Фуру дель Баус» поділився Юрген Мюллер, один з учасників колективу, який власне і поставив найочікуваніше шоу вересня 2010 на Майдані Незалежності.
Гогольфест 2010 офіційно розпочнеться 4 вересня о 21:00 гіпер-подією – перформансом іспанської (каталонської) групи «Ла Фура дель Баус», етно-гурту «ДахаБраха» та театру «ДАХ» на Майдані Незалежності. Нарешті серцем Майдану заволодіє сучасне пульсуюче концептуальне мистецтво в доступному масам форматі шоу. «Ла Фура», що вже тридцять років як дивує глядачів по всьому світу своїми грандіозними, масштабними та самобутніми проектами, на сьогодні є компанією з 6 однодумців, режисерів-акторів-продюсерів, що ставлять «мовою Фури», мислять «мовою Фури»: Юрген Мюллер, Мікі Еспума, Пеп Ґатель, Алекс Олле, Карлуш Падрісса і Пера Тантінья. Вони роблять величні вуличні постановки, карколомні екстравагантні опери, перформанси та шоу, від вигадливості і красоти яких скочуються сльози радості і захоплення. До прикладу «Ла Фура» у 92-ому відкривала Олімпійські ігри у Барселоні. Сцену Олімпійського стадіону в буквальному сенсі заводнили сотні акторів в хвилястих синіх костюмах з вшитими дзеркальними пластинками, кружляючи, вони створювали справжній ефект хвиль і пускали сонячних зайчиків в глядача. Так на суші перед публікою з’явилося імпровізоване море, в яке заплив веслуючи в повітрі дзеркальний прямокутник, його дзеркальні пелюстки розкрилися, відкривши глядачам корабель могутніх вікінгів. Потужні войни, дуючи в ріг, викликали на бій морських чудовиськ аби здобути славу і перемогу. В опері «Троянці», поставленій в 2009-у разом з Петербурзьким Маріїнським театром, «Ла Фура» створили гігантського троянського коня, обліпленого розкритими сліпучо-сяйними ноутбуками. Їх техногенний химерний почерк ні з чим не сплутати, лишається сподіватися, що київська подія буде не менш вигадливою та грандіозною за попередні творіння подорожуючих екзальтованих каталонців.
«Для київської постановки ми обрали Майдан Незалежності ще в травні, зробили там багато фотографій. Шоу відбуватиметься на всій території Майдана, будуть задіяні великі підйомні крани, адже в перформансі будуть величезні ляльки «Фури». Я планую дуже масштабну подію, ми називаємо таке «макроівентом», буде задіяно щонайменше 50 місцевих акторів, танцівників, співаків. До того ж сам Київ поки що викликає в мене одну асоціацію: він величний.
Класичної літературної основи в київському шоу, чи сюжетної канви, не буде. Ми зробили спектакль-мікс фантазій, образів, метафор «Ла Фури» з Владом Троїцьким, в музичному супроводі етно-гурту «ДахиБрахи», а також з нашою музикою, музикою Фури.
У постановках ми часто використовуємо ляльки-гіганти: величезні фігури жінок, частин тіла, тварин, як у виставі «Міленіум», чи в «Ла Макабре». Для Київського шоу я теж привіз 2-3 ляльки, планується, що на перформансі буде дуже багато глядачів, можливо, 100 тисяч. За такої кількості публіки, актор як актор, його фігура, його тіло начебто зникає, стає непомітним, його не видно на тлі такої кількості людей, і такої дистанції між ним і глядачем. У подібних випадках ми обов’язково залучаємо великі фігури-ляльки, навколо яких центруються події.
З 1979 до1982 рік «Фура» був колективом абсолютно хаотичним і неоформленим, який іноді складався з 4-5, а іноді і з 50-ти осіб. У 82-му році, ми вирішили стати напівпрофесіональною трупою, і лишилося всього 9 осіб, останнім , хто приєднався був я, що на той час вже 3 роки як жив в Іспанії. Це був вуличний театр, який робив денні вистави для дітей, вагітних жінок і домогосподарок. Десь у 83-у ми дуже багато подорожували по Каталонії, і звідти вирішили розпочати наш шлях у світ дорослого театру. А вже у 84-у це був справжній початок «Ла Фури дель Бос», ми зробили знаковий для нас спектакль «Акція».
Сьогодні «Фура» – це 6 чоловік носіїв «мови Фури», 6 продюсерів-режисерів, а сталого колективу акторів немає. Для виконання вистав-шоу-опер ми обираємо місцевих акторів. Але коли я робив «Імперіум», то запросив австрійського композитора. Ми працюємо і з іспанськими художниками, скульпторами, з митцями з інших країн і час від часу залучаємо їх до наших шоу. Ми намагаємося брати до себе таких людей, які б у своїй спеціальності були б довершені і які могли б ще й нас навчити.
В основі нашого театру – Вагнерівська ідея синтезу мистецтва, це такий театр, який об’єднує в собі різні види театрального мистецтва. Хоча ми пішли далі, ми об’єднуємо все, що можна об’єднати на одній сцені, це вже більше ніж тотальна опера Вагнера, це мега-гіпер-тотальна опера. Схоже виглядали і великі грецькі трагедії – в них були танці співи, все по максимуму, не було лише відео, тому що відео тоді взагалі ні в кого не було. Але я вважаю, що якби у Евріпіда було в арсеналі відео, то ми мали би зараз класичну грецьку мультимедію.
Ми називаємо це «мовою Фури». То мова, якою ми розмовляємо з глядачем, цей термін ми самі і вигадали для позначення стилю, що ми напрацювали за роки роботи. Термін виник 8 років тому, коли ми створили власний стаціонарний театр, який абсолютно відрізнявся від вже існуючих класичних театрів. Ми грали на майданчику 20х40 метрів, де не було сцени і актори в просторі вистави були на рівних правах з музикою, рухом і образом, це був новий театр, який вимагав нових термінів. І коли ми вже почали ставити опери і спектаклі з текстами, то зрозуміли, що треба вигадати термін для власного стилю, що і зробив нас відомими. На гастролях в Польщі у 87-у році нас називали панк-театром, але ми шукали назву, яка би визначала більш-менш точно те, чим ми займаємося, тоді ми і вигадали словосполучення «Мова Фури».
У наших постановках є певна епічність, вона виникає від того, що ми говоримо про «героя нашого часу», але універсальними образами, історіями. Так ми з актуального робимо загальнолюдське. До того ж я завжди намагаюся ставити не просто шоу, а загострити постановку до критичного погляду на людину окремо і на соціум загалом. Ті загально універсальні ідеї, що ми пропонуємо у виставах, люди в різних країнах сприймають по різному, залежачи від їх бекграунд глядачі отримують свої власні образи, критику свого власного соціуму. Наприклад, коли ми ставили вистави в Аргентині, там була така сцена – на задній стіні висіли кульки з червоною фарбою, в певний момент вистави ми їх розстрілювали дротиками і у нас вийшла «червона стіна». Аргентинці сприймали це як метафору кривавих розстрілів.
Спершу ми були просто молоді хуліганські хлопці, наша сила була в тому, що ми всі були різні. І серед нас була одна людина, яка дуже хотіла бути нормальним актором, текстовим актором, він мріяв поїхати в Мадрид робити там драматичний театр. Саме йому на думку спало ставити пластичні оперні спектаклі «мовою Фури».
Кожен з «Фури» є вільним митцем, і ми одночасно в різних куточках світу ставимо різні за жанром та направленістю речі. Митець має бути чесним в своїй роботі, наприклад, я особисто не поставив ще жодної опери, для мене поставити оперу – це зробити театр для пінгвінів. Чому для пінгвінів – бо в Іспанії, коли людина одягає фрак і смокінг – оперний дрес-код – її називають пінгвіном. Це типу люди вищого світу. І це не моя аудиторія.
Ми з 72-го року робимо те, що кожному з нас до вподоби, і ми зараз дотримаємося цього ж принципу. То ж особисто мені не до душі опери, але я би ніколи не сказав жодному зі своїх колег, будь ласка не став їх, бо це традиційне мистецтво. Кожен з нас шести робить те, що хоче. Особисто я зараз багато викладаю і роблю такі вистави як в Києві.»