Василій Розанов вважав, що Росію зруйнував сміх Гоголя. Гоголь, мовляв, відкрутив на пароплаві російської державності якусь дуже важливу деталь і пароплав той зрештою булькнув через 65 років. Тобто, описував його, як першого українського бойового плавця, хоча 73-й центр морських спеціальних операцій було створено в Очакові дещо пізніше.
Втім, вже ясно, що такі руйнівні командос повинні мати свою учебку. Учебкою бойового плавця Миколи Васильовича була Ніжинська гімназія вищих наук, інакше — Ніжинський ліцей, збудований трьома князями Безбродьками на малій батьківщині на виконання заповіту останнього генерального писаря Гетьмащини Андрія Безбродька, який заповів синам збудувати на пам’ять про нього якийсь богоугодний заклад. І вже його сини Олександр та Ілля вирішили, що найугодніше пану Богу буде ліцей для дітей збіднілої української старшини.
Читайте також: Гудок
До речі, самою можливістю щось збудувати на ділянці неподалік від центру Ніжина на правому березі річки Остер ми завдячуємо українському звичаю хабарництва. Бо це була рангова земля полковника Ніжинського полку, яку отець сімейства отримав у власність як подяку полковника за те, що… призначив його полковником. Така хитра схема, не для сучасних антикорупціонерів — вкрасти державну землю, щоб потім вкласти в будівництво ліцею 210 тис. крб. власних грошей і зобов’язатися виділяти на університет 150 тис.крб. щороку.
І це не рахуючи закуплених в Петербурзі третім із засновників, графом Кушелєвим-Безбородьком, 1900 томів розумних книжок, які лягли в основу університетської книгозбірні. Запрошені викладачі, до речі, виявилися смутьянами, у 1832 році на них відкрили карну справу “Про вільнодумство”, багатьох звільнили, а ліцей перетворили на фізико-математичний. Очевидно, вільнодумство стосувалося якраз гуманітарних наук.
Складна це справа — заснування університетів. Це вам не футбол — накупив бразильців і розкошуєш. Ніжинський ліцей вимагав грошей і уваги трьох поколінь Безбородьків. Зате — навіки. Університет потім ще не раз перепрофілювали, він був юридичним ліцеєм, історико-філологічним інститутом тощо. Зараз — університет ім. Миколи Гоголя. Щось стабільне і надійне, як якір, в двохсотрічному розгардіяші української історії. Всі ті 1900 томів розумних книжок кінця XVIII ст. досі зберігаються в університетській бібліотеці. І є серед них такі, яких немає навіть у Вернадці.
Читайте також: Бізнес-клімат
Отож коли вам захочеться чогось такого, чого нема навіть у Вернадці — їдьте в Ніжин і все.
Кидайте все, стопуйте авто і мчіть від станції метро “Чернігівська” на північ старовинним місцями асфальтованим поштовим трактом на Ніжин, байдуже що сніг ще не зійшов і знову заметіль. В Ніжині, до речі, збереглася поштова станція. Вже без коней, звісно. Музей. Але побут пана Чичікова, що мандрував тут на перекладних, відтворює прискіпливо. Аж до самоварів й порцелянових філіжанок, з яких станційний наглядач пригощав мандрівників, поки відмічав їм подорожну, а конюхи запрягали коней до наступної станції. Це вам не три години електричкою до Києва. Без чаю з бубликами ніяк.
Чаєм в Ніжині тих часів швидше всього торгували греки. В місті була велика грецька купецька діаспора. Три з восьми церков середмістя — грецькі. А ще купецькі будинки з таємними величезними підвалами й ходами між ними. Та торговельні ряди, що залишилися ще з тих часів. Кажуть, знамениті ніжинські огірочки, таємницю маринування яких ретельно охороняє місцевий консервний завод, теж сюди завезли греки. В Ніжині нема ні контейнерів, як на 7-му кілометрі чи Барабашова, ні кіосків, як в Києві. Усіма китайськими шмотками й польськими пральними порошками в економній упаковці торгують ще з дореволюційних купецьких лавок. Хіба що вставили в них пластикові вікна. Ось що значить два століття без Кличка.
Бібліотека, – та сама, унікальна, – розташована в самому центрі міста теж в старовинному будинку. І у відділ рідкісних книжок водять екскурсії школярів та студентів. Окрім старовинних томів Кушелєва-Безбородька на полицях під саму стелю, є тут експозиція ще одного уродженця Ніжина — першого навколосвітнього мореплавця Російської імперії капітан-лейтенанта Лисянського.
Читайте також: Розкіш байдужості
Це окрема сумна історія. Оскільки його колега лейтенант Крузенштерн видав свою книжку про експедицію на кілька років раніше, Лисянському було відмовлено в державному фінансуванні видання його путівних нотаток під приводом того, що їх написано “супротів россійской граматікі”, як сформулював це адмірал Чічагов. Тобто, з великою кількістю малоросійських слів та виразів. Зараз ми це називаємо суржиком, але в ті часи це була українська книжна мова. Лисянський психонув і видав два томи нотаток та альбом карт та ілюстрацій власним коштом.
Для цього йому зі старшим братом, теж моряком, довелося продати всі батьківські маєтності в Ніжині, виручивши за них 10 тис. рублів і доклавши ще 2 тис. рублів своїх. Щоб ви уявляли, якою дорогою забаганкою раніше був самвидав. Юрій Федорович ще й сам переклав своє видання англійською, якою після кількох років волонтером в англійському флоті читав і писав бездоганно. Англійська версія розійшлася в Лондоні впродовж двох тижнів. Російської розійшлося всього двісті примірників. Але два примірника з цих двохсот Юрій Федорович дуже далекоглядно подарував університетській бібліотеці рідного міста. І вони зберігаються тут понині. Бо що ж з ними станеться, поки існує університет?
Ніжинський “центр спеціальних морських операцій” досі знаходиться в побудованому Безбородьками величному білому корпусі. Класицизм. З колонами. З бюстом когось з Безбородьків, який містичним чином знайшовся в Києві вже в 90-ті роки двадцятого століття.
Читайте також: Побачити світ
Взагалі-то, за статутом вищої гімназії, попечителі мали свої покої в першому поверсі поряд з помешканням ректора — ну це якщо заскочив на пару днів у Ніжин, а переночувати й ніде. А Також їхні скульптури мали стояти в нішах у вестибюлі парадного входу, які зараз затулено якоюсь наглядною агітацією з кращими студентами та викладачами-героями. Гуртожитків та інших корпусів тоді ще не набудували, всі немісцеві студенти мешкали на третьому поверсі прямо в навчальному корпусі.
Отож десь тут, на третьому поверсі, й мешкав усі студентські роки Микола Васильович Гоголь. Вагаються тільки, в правому чи лівому крилі корпусу, бо в одному жили студенти, а в іншому викладачі. Йшов до своєї спальні мармуровими сходами й лункими коридорами з високими стелями. Мабуть все ж таки в лівому крилі, бо писав батькам, що з його кімнати видно бані церков у середмісті. А зараз тут звичайна аудиторія з партами. Студентів для економії на опаленні вигнали на канікули. Тож чи готують у ній зараз вільнодумців — не відомо.
Але можна виглянути на ті бані церков і пам’ятник Гоголю у центрі з вікна гоголівської спальні, прислухатися, як гуде вітер в старовинних пічних трубах, вмурованих в стіні, й виразно почути слова якогось професора:
– Миколо, дивіться, оце — ключ на сорок. Коли потрапите в машинне відділення й знайдете головну гайку імперії, відкручувати її треба проти годинникової стрілки, або, як кажуть у вас — проти сонця. Переходимо до практичних занять.