Чому нульова толерантність до покидьків має стати неявним, а, може, й явним правилом
А тепер, якщо комусь здалося після знайомства з попередньою колонкою, що я живу в світі ейфорії, замилування й підвищеної бадьорості, яка за поточних умовах загалом вітається, пропоную зазирнути на темний бік, тимчасово, в порядку розширення свідомості. Я про те, чого не мало би бути в Україні, яка чинить опір і викликає захоплення в цілого світу, але воно є.
Власника стратегічного підприємства впіймали на гарячому: він продавав свою продукцію ворогу. Його місто обстрілюють, а він торгує зброєю з тими, хто в нас і в нього самого стріляє. Щоправда, торгує давно, роками, а затримали щойно, але то вже інше окреме питання.
Забудовник, колишній нардеп приніс хабар меру, хотів отримати контракт на будівництво метро. Мер відмовився від 22 мільйонів євро й здав нахабу в НАБУ. Потягнулися ниточки, яка несподіванка!
На митниці затримали вантаж волонтерів для фронту. Митники причепилися до коми, запропонували конфіскувати по-тихому, а вони, мовляв, самі все відправлять. Авжеж.
Стрічка новин з одного боку бадьорить, бо в тилу теж почалися якісь ворушіння, пишуть про затримання, арешти, запрацювала САП, з другого –залишає в розпачі. На тлі героїзму вояків на нулі, якого новітня історія ще не бачила, на тлі самовідданості десятків тисяч волонтерів, які організуються в горизонтальні мережі й за власною ініціативою забезпечують фронт усім тим, що мала би забезпечити держава за останніх вісім, а надто три роки, ще страшніше виглядають новини (або, навпаки, відсутність новин), до яких ми вже були звикли до 24 лютого.
Читайте також: Комплекс прохача
Про те саме СБУ, яке, так, одночасно з усіма своїми досягненнями захищає парафії Московського патріархату. Про ДБР, що притягає до відповідальності колишнього заступника міністра за підпис, якого він не міг не поставити й який його не збагатив. Про МВС, яке так і не вибачилося перед Дугарь, Кузьменко та Антоненком за абсурдну кримінальну справу. Про депутатів від забороненої ОПЗЖ, які продовжуть крутити свої оборудки. Про те, що паскудники почуваються так само вільно, про силу-силенну звичних проявів тієї, іншої, не нашої України. До лютого, припускаю, їхня концентрація не досягнула критичної межі, хоча багато хто вже поговорював, що новий Майдан на часі. Але то було до. Зараз, перепрошую, зовсім інший контекст.
Ми намагаємося не розгойдувати. Усю енергію на розбір польотів варто приберегти на після перемоги, зараз же зчіпити зуби, зібрати волю в кулак і допомагати ЗСУ хто чим може. Але питання собі можна ставити?
На фронті гинуть найкращі з найкращих. Це ті, хто мав би далі рухати Україну в майбутнє. Перепрошую за банальність, наша еліта, правдива й невигадана. Дивитися на їхні фотографії боляче, думати про них нестерпно.
Виходить, війна ввімкнула негативну селекцію, бо найгірші не просто виживають, вони жирують. Ми будемо з ними співіснувати в одній країні, в одному суспільстві, в одному фізичному просторі. Можливо, хтось із них потрапить під караючий меч, його не проґавлять спецслужби й не відпустить суд. Одиниці. Решта залишиться й претендуватиме далі на позиції, статки, вплив, можливість визначати правила. Як жити з ними поруч? Це інший біологічний вид, співіснування з ними в одній біоті — виклик моральний і екзистенційний.
Читайте також: Повернення собі себе
Після 2014-го в суспільстві почалися наївні розмови: ось повернуться з фронту добровольці, й негайно клімат у країні зміниться. Чесні, рішучі чоловіки, звиклі до зброї та небезпеки, нарешті не допустять усього цього, в чому ми за сталими звичаями купаємося. Зараз я чую приблизно те саме. Починаю уявляти: перемога, мир, усе скінчилося, ось ці хлопці й дівчата приїхали зі своїх окопів виснажені, зранені, травмовані, й ми починаємо вимагати від них, щоби вони навели лад? Як? Яким чином? Вони що, влаштовуватимуть суди Лінча? Розстріл на місці? Цього ми від них чекаємо? Подекуди кортить, але навіть я усвідомлюю, що це шлях у нікуди.
Кажуть, у нас є легальний спосіб позбавляти громадянства не лише олігархів, я не перевіряв, треба проконсультуватися в юристів. Так, це було би круто: негідникам, пасивним колаборантам, моральним потворам — позбавлення прав! В ранньому есересері був такий образливий статус: «лішенєц». Але ж питання, хто позбавлятиме? Якщо ті самі, хто саджали Ріффа, я би не поспішав.
Ну давайте вже відверто: до лютого ми були нацією опортуністів — підкреслюю, не пройдисвітів, але опортуністів у кожному разі. «Порєшать», домовитися, обійти правила, скористатися ситуацією було й є досі нашою нормою життя, принаймні більшості з нас, і межу між «не можна», «непорядно», «ганьба» й «усі так живуть», «я ж нікому погано не роблю», «не хочу бути найдурнішим» пролягала не пунктами цивільного або кримінального кодексу, а особистими уявленнями про чесність, а вони в кожного різні. Таких, щоби жодного разу на червоний не піти й із кожної копійки податок заплатити, рік від року ставало дедалі більше, проте це ще не норма.
Зараз на контрасті з жертовністю й самовідданістю одних звична підлість інших стає неприпустимою. Не маю конкретних рецептів, але ясно бачу, що потрібне щось на кшталт надзвичайних законів воєнного часу. Нульова толерантність до покидьків має стати неявним, а, може, й явним правилом. Це не політичне гасло й не юридична пропозиція — так, мрійництво. Замість постійних пошуків «не таких» українців серед своїх слід би об’єднатися в протидії справжнім упирям. Ми ж можемо скоординуватися й зібрати на приціл, на «швидку», а якщо закортить, то й на супутник. Невже тут порозумітися не зуміємо?