Цього непристойно спекотного літа ми приймаємо гостя. Відвідати нас прилетіла внучка моєї сестри й донька моєї улюбленої племінниці. Аня — молода чарівна людина, вчителька у приватній школі в Варшаві. Увесь рік вона заощаджує, щоб на літні канікули вирушити в світ. Аня — «глобтротерка», вже десять років вона мандрує світом. Відвідала вже понад 50 країн від Африки й Азії до Південної Америки, а цього разу завітала до Північної. Про Європу навіть не згадую, бо з неї вся ця пригода й почалася.
Приїзд Ані в Канаду — це для нас гарна нагода ближче з нею познайомитися. Теоретично я її знаю з раннього дитинства, але це завжди було таке родинне знайомство в оточення її бабусі, мами, двох її сестер, ближчих і більш далеких родичів, тіток і через дорогу дядьків, тож можливості познайомитися ближче ніколи не було. Щоправда, вже кілька років під час наших регулярних приїздів у Варшаву ми знаходимо час, щоб зустрітися піти на гарний обід в ресторан, але зазвичай це також у товаристві моєї племінниці, тобто її мами.
Аня прилетіла з певним планом, але як на мене, надто загальним, власне кажучи, начерком плану. Спершу Онтаріо й те, що тут найцікавіше, потім, може, Альберта, а якщо точно, тільки одне місце — Банфф і Національний парк Джаспер, а потім переліт у Мексику, подорож півостровом Юкатан до Белізу. Якісь мандрівки цією мальовничою країною і нарешті Ґватемала. Як я швидко зрозумів, подорожні плани Ані конкретизуються практично щогодини.
Як я вже згадував, Аня — «глобтротерка», а це цікаве гроно людей, яке не тільки подорожує, але творить міжнародну мережу собі подібних.
Я геть не уявляв, як це функціонує, і лише ненадовго став свідком діяльності глобтротерської мережі. Іще до того, як Аня прилетіла в Канаду, я запитав її, звісно ж, через якийсь месенджер, мабуть WhatsApp, що б вона хотіла побачити в Торонто й окрузі, щоб можна було запланувати (так, я люблю все планувати і розкладати на відповідні полички), як ми можемо допомогти в цих вилазках. Я переживав, що вже не маю стільки вітальної енергії, щоб поспіти за атлетичною тридцятирічною жінкою, і ми з Міркою дійшли висновку, що показати їй Торонто і поїхати ненадовго до Ніагари буде з мого боку достатнім виконанням її попереднього плану. Як з’ясувалося, щойно Аня прилетіла у міжнародний аеропорт Пірсона, вона вже була на зв’язку з мережею таких же, як вона, місцевих глобтротерів, які висловили готовність не тільки підказати їй, що, де і як, але й особисто супроводжувати її у вилазках.
Перш ніж ми зорієнтувались Аня відвідала Ніагарський водоспад і околиці, звільнивши таким чином дядька від зобов’язань. Далі був мальовничий і дикий Алгонкінський провінційний парк і Національний парк Півострів Брюс, який є частиною Біосферного резервату Ніагарський уступ UNESCO. Якщо коротко, Аніни два тижні у нас у гостях були сповнені мандрівками з ранку до вечора у товаристві місцевих мандрівників. Наприкінці мені вдалося витягнути Аню у Мистецьку галерею Онтаріо, де саме відкрилася виставка французьких імпресіоністів із колекції музею в Далласі. Відвідини галереї стали певним збагаченням практичного «бурлакування», яке практикує Аня, і нарешті я також зміг проявитися, збагативши її досвід своїми коментарями про мистецтво й культуру. Ланч у моєму улюбленому китайському ресторані, що лежить у китайському районі навпроти музею, став нагодою поговорити трохи про наш досвід у пізнанні світу.
Щоденні спільні сніданки вдома були натомість можливістю пізнати одне одного й наше спільне коріння. Аня має 25 % українського коріння, але геть мінімальні знання про те, звідки і як глибоко вони сягають. Не знаю, наскільки мені вдалося заповнити цю прогалину в її самосвідомості. Попри те, що Аня відвідала 50 країн, вона ніколи не була в містечку, з якого бере початок наш рід, хоча це лише 3,5 години автівкою від Варшави, не була вона і в чарівному історичному Любліні, місті, де я народився, де жила її бабуся і прабабуся з прадідусем, хоча це менше 2 годин автострадою з Варшави. Я розповів Ані історію нашого родинного кількарічного «глобтротерування» з часів «бєженства» під час Першої світової війни. Розповів, що її прадідусь, а мій батько Андрій, народивсь у Фергані в сучасному Узбекистані, а її пра-прабабуся Марія, знана в родині як «бабця старушка», розповідала своїм внукам про чотири роки, проведені в Казані і про безкінечні мандрівки там, а потім також про довге повернення на наші родові землі.
Не знаю, чи і якою мірою мені вдалося прищепити їй вірус пізнання свого власного коріння і колись можливо мандрівок шляхами її не таких вже й далеких предків, кудись у Казань у Татарстані, а може, навіть до узбецької Фергани. Зрештою, я сам ніколи там не був, і можливо ці далекі точки на родинній глобтротерській карті мають залишитись уже тільки в оповідях, що передаються від покоління до покоління.
