Ще з березня 2014 року було очевидно те, що Росія розв’язала проти України війну, щоправда, у західному світі — лише для українців. Утім, жертва агресії вирішила не називати це війною. Причини й обставини можна зрозуміти: 1) аншлюс Криму трапився так швидко, що язик не повертався називати його воєнною операцією; реакція міжнародної спільноти, що потягнула за собою санкції, зводилася до розмов радше про незаконну анексію, ніж про воєнну операцію; 2) бойові дії на Донбасі назвали «АТО», що мало підкреслити заперечення будь-якої легітимності сепаратистів і зафіксувати ставлення до них як до терористів. Така термінологія має сенс, однак, назвавши те, що відбувається, антитерористичною операцією, Україна створила багато незручностей, бо зробила незрозумілою сутність конфлікту й не назвала речі своїми іменами. Така сама плутанина між поліцейською та воєнною операціями зумовила катастрофічні наслідки «війни з тероризмом», оголошеної Джорджем Бушем 2001-го. Мені більше до вподоби нинішня офіційна версія ситуації на Донбасі. Французький письменник Альбер Камю писав, що, «не називаючи речі своїми іменами, ми примножуємо нещастя нашого світу».
Треба сказати, не тільки Україні складно назвати війну війною. Взагалі-то з 1945 року демократичним країнам дедалі складніше розуміти її та вживати відповідні терміни. Після Другої світової було немало війн, та їх або так не називають (поширилися терміни «події», «герилья», «заморожений конфлікт», «поліцейська операція», «гуманітарна інтервенція» тощо) або додають якісь прикметники (так ніби саме слово «війна» вийшло з ужитку, бо вона, бачте, неодмінно має бути «холодною», «гібридною», «асиметричною», «неконвенційною» чи ще якоюсь). Зокрема, «холодна війна» зробила поняття «війни» та його сприйняття розмитим: стримування на тлі гарантій взаємного знищення запровадило таке явище, як повсюдна й водночас нереальна війна, адже воєнні дії стали малоймовірними, ба навіть неможливими.
Читайте також: Зоряні війни-2. Які наслідки для Росії матиме нова гонка озброєнь зі США
Такі уявлення сформувалися на Заході, але не в Радянському Союзі. За часів холодної війни, у періоди криз і розрядки так званий баланс страху не завадив СРСР спланувати й підготувати все необхідне для розв’язання конвенційних війн, зокрема на європейському фронті. У 1970–1980-х, попри економічний провал (а може, і через нього), Радянський Союз розробляв із цією метою стратегічну доктрину й високоефективні військові сили, поглинаючи воєнними проектами значну частину своїх матеріальних та інтелектуальних ресурсів і безжально нехтуючи цивільними потребами. На той час фахівці переважно не усвідомлювали, що СРСР справді готує війну, тобто стратегію для подолання Заходу силою — агресією та залякуваннями. Більшість експертів і лідерів не вірила: гадала, що розрядки не уникнути, що Радянський Союз уже готовий до мирного врегулювання, що слід заохочувати його до цього шляху, нехай і ціною ризикованого для нього військового самообмеження.
Такий підхід особливо поширився в Європі, так ніби війна на європейських теренах уже не вкладалася європейцям у головах. Військової альтернативи умиротворенню не було — не тільки через суттєву перевагу радянських конвенційних збройних сил, а й насамперед через брак стратегічного мислення у європейців, переконаних, що їм воно не потрібне, адже можна повністю покластися на так звану ядерну парасольку Сполучених Штатів, підкріплену французькими й британськими ядерними силами. Холодна війна не сприймалася як загроза справжньої. Вона стала, так би мовити, постмодерною негативною концепцією: стримування фактично унеможливлювало конфлікт. Таке бачення було поширене не тільки серед політиків і громадськості, а й серед можновладних військових стратегів.
Читайте також: Die Welt: Подарунок Трампа Путіну
Генерал Люсьєн Пуар’є — один з основоположників французьких ядерних сил — писав 1978 року: «У нас нині епоха загальної політичної та стратегічної раціональності […]. Це уявна стратегія, за якої збройні системи виконують тільки семіотичну (sic!) функцію. […] Нічого не стається саме тому, що стратегічні моделі переконливо пояснюють, «що станеться, коли…» (цитата з книжки «Глянути війні в лице» («Facing the war», Париж, 1981-й) грецько-французького філософа Корнеліуса Касторіадіса). 30 років потому генерал Пуар’є, на той час у відставці, не змінив думки: попри завершення американсько-радянської дуополістичної гри та збільшення кількості ядерних держав, усе одно вірив «у раціоналізаційний ефект ядерної сили» (Le Monde, 27 травня 2006-го). Така наївна (чи параноїдальна) «логіка» досі паралізує західне стратегічне мислення. Зрештою, «кінець історії» (а це ніщо інше, як віра в зникнення війни як явища) розпочався за десятки років до його офіційної «дати народження» 1991-го, тобто після розпаду СРСР.
Факти підкріплювали те легковажне мислення: після катастрофи в Афганістані (1979–1989) склалося враження, що радянська імперія здалася. Ті, хто вірив, що Заходу загрожує війна, бо занепалий «край соціалізму» лишався агресивною військовою імперією, помилилися. Навіть на внутрішньому рівні Радянський Союз відмовився від воєнних методів. 1981 року Брєжнєв навідріз відмовився боротися проти «Солідарності», попри відчайдушні заклики польських комуністів. Пізніше Ґорбачов зайняв таку саму позицію, коли Еріх Гонеккер просив «захищати соціалізм» у Східній Німеччині «зі зброєю». Здавалося, що разом з ідеологічною зазнала краху й військова імперія.
Той стратегічний та інтелектуальний горизонт не варто забувати, бо це, хоч і давня, та все ж істотна першопричина західної слабкодухості у відносинах із сучасною Росією. Ми не хочемо глянути війні в лице, позаяк утратили уявлення про те, чим вона є насправді. А це реалізація політичних прагнень за допомогою сили й стратегічних маневрів. Однак політичні наміри не обов’язково передбачають раціональний зв’язок між цілями й засобами. На цей нюанс звертав увагу Карл фон Клаузевіц, який називав війну загостренням крайнощів, проте намагався раціоналізувати її у своєму відомому й оманливому афоризмі: «Війна — це продовження політики іншими засобами». Бажання здобути перемогу силою породжує готовність до різноманітних «раціональних» розрахунків: раціональність тут надзвичайно гнучка. У цю гру, попри деякі тактичні відступи, грав Радянський Союз, а потім і Росія — принаймні з 1999-го.
Читайте також: Новітні війни: останній аргумент
Глянути війні в лице не конче означає, що треба обирати чи приймати збройний конфлікт як рішення. Ідеться про визнання готовності другої сторони до війни. І тут питання не в тому, чи хоче її Москва. «Росія не хоче війни, вона хоче перемоги», — це різкий та іронічний коментар Касторіадіса 1981 року, що досі не втратив актуальності. Між Заходом і Сходом була не просто холодна війна та ідеологічне змагання, а справжня війна. Це незручна ідея, тож державні діячі й громадська думка воліють нею нехтувати. Захід, може, і «виграв холодну війну», та не до кінця розібрався в тому, що сталося. Там і досі цього не розуміють, попри тверезе мислення таких інтелектуалів і стратегів, як Філліп Петерсен у наші дні (див. Тиждень, № 38/2018) чи Касторіадіс у 1980-х.
Для того щоб не потрапляти в тенета російської брехні та не дозволяти численним небезпекам збивати нас із пантелику й паралізувати, Захід повинен викорінити холодну війну з радянської/російської імперіалістичної війни проти нього. Одна війна завершилася 1991-го, друга досі триває. І в цій другій Україна — лише передова