Війна завжди була насамперед сторінками з підручника історії. Якщо їх швидко гортати, то, як у дитячій іграшці-стробоскопі, розрізнені епізоди зливаються в одне строкате зображення. Воно не має нічого спільного з реальністю. Проте легко надається для розмаїтих «дорослих» забав. Радянська, а за нею і українська військова історіософія перетворилися на одну нескінченну «зарніцу» або «теренову гру», в якій весь час відновлюється ритуал легкої звитяжної перемоги.
При цьому – жодних похоронів. Така-от скандинавська Валгалла, де озброєні герої б’ються між собою до смерті й відразу воскресають. Знову радісно б’ються, роблячи перерву лише задля того, щоб спільно випити добру чарку. Так, архетип засновників Київської Русі вилазив в українській пострадянській реальності кривим шароварним боком. Коли старовинні військові пісні, співані не далі першого куплету, були винятково атрибутом доброї пиятики.
Смерть від куль і катувань усе розставляє на свої місця, тягнучи за вухо народні маси, як дурних неслухів. І ті, отямлюючись, здивовано усвідомлюють, що реальність зовсім не така, на яку вони розраховували у своїх співомовках. Замість комфортної ролі вгодовальних плакальників за героями минулого їм безальтернативно пропонується виявити власний героїзм.
І тут починається найцікавіше. Провідним мотивом поведінки людини є фізичне виживання. (Якщо ви принципово не згодні з цією непатріотичною тезою, просто зараз спробуйте затамувати подих бодай хвилини на півтори.) І, як ми вже мали нагоду спостерігати в минулі десятиліття, що більше чути про високі духовні орієнтири, то певніше за цими балачками стоїть звичайна шлунково-кишкова потреба «порєшать вопрос».
Читайте також: Війна & вибори. Що почнеться раніше?
Лик Війни, як демона Молоха, котрий ніколи не задовольняється фіксованим числом жертв, тому що його головна насолода – пити сльози матерів, разюче контрастував із образом Революції як сміливої тьоті з гарною голою цицькою і прапором. У повстанні та революції кількість жертв завжди обмежена кількістю трупів, якими врешті-решт завалюють амбразуру. І вони засадничо є героями.
Під час війни кількість очікуваних жертв не має чисельного еквіваленту в свідомості. Бо пам’ять починає згадувати з підручника про якісь десятки мільйонів. І свідомість відмовляється це сприймати, щоб ми тут-таки не з’їхали з глузду. Понад те, жертва війни не колоритний повстанець, а безіменний солдат. Однострій перетворює фотогенічну особистість на статистичну одиницю.
Психологічне прийняття/неприйняття війни – той рубіж, за яким людина усвідомлює практичну нікчемність особистого революційного арсеналу, хоч би яким він досі був. Усю безпорадність пісень, гімнів та молитов, які ще вчора здавалися могутнім магічним ритуалом. Усю непридатність традиційних політичних ідентифікаторів: етнічності, регіональності, партійності, спадковості. Ще не так давно всі вони були предметом торгу на невільницьких електоральних ринках країни, де стояла черга в політичне рабство.
Тепер, в умовах девальвації старих сенсів і питомого краху політтехнології, український виборець із нечуваною швидкістю ділиться на дві основні категорії.
Перша стрімко формує свою ідентичність як політичної нації. Від моменту загибелі Нігояна кожен свідомий українець гордо і щиро себе називає вірменом, білорусом, євреєм, кримським татарином, росіянином і т. ін. І все це навзаєм. Цій групі притаманні всі риси лицарської поведінки, які були в ранніх християн чи представників інших релігій на світанку їхнього творення. Хоча очевидна більшість цієї частини виборців у кращому разі є «віруючими вихідного дня». Відповідно вони хочуть бачити такі риси у своєму потенційному кандидаті. Сказати б, головний ризик цієї групи – у специфічному комплексі, який я назвав би «комплексом Парцифаля», легендарного лицаря із циклу саг про короля Артура, що, по суті, перемагає всіх і все самим фактом своєї цнотливості. Можливість бути одуреними показним лицарством і парамілітарною бравадою майбутніх кандидатів тут дуже велика, оскільки така оперетка за собівартістю дуже дешева, а запит на неї збільшуватиметься. І стане пріоритетним, щойно в Криму пролунають перші постріли і з’являться перші забиті.
Читайте також: Янукович виступив як особливо небезпечний блазень
У другої групи традиційне бюджетне жебрацтво стрімко розвиває «стокгольмський синдром», комплекс заручника. Ці особи вже почуваються як на окупованій території і стрімко демонструють різні моделі колабораціоністської поведінки. Хоча їх про це, по-перше, ніхто не просить, по-друге, навіть із погляду тваринного виживання таке запобігання не має шансів «лягти в масть». Навпаки, збільшує особисті ризики через істеричну й не дуже зрозумілу окупантові поведінку, яку він вважатиме підступно-хохляцькою, згідно із пропагандистськими шаблонами.
І звичайно, є автохтонне українське «болото», яке й раніше не дуже хотіло щось тямити в довколишньому світі, його життєві потреби в комунікації обмежувалися поштаркою, що носить пенсію, а культурні запити – «Інтером». У цих людей генетичний переляк спровокував іще більш дитячу поведінку – смоктальний рефлекс. Є такий тип нервових розладів, коли дорослі люди впадають в дитинство і тягнуть до рота палець. Із нього «болото» висисає власні страхи, робить їх чутками й генерує панічні настрої.
Не кращий від них умовно тітушківський прошарок, причому це не залежить од віку. Відрізняє його від попереднього значно більша агресивність і бажання легально замінити власні культурні вподобання московського розливу на ті, що домінують в Україні. Російська мова тут має небагато ваги, оскільки мат і шансон є пріоритетними комунікативними маркерами. Послідовний крах проектів євразійства й «Русского міра» як заскладних для цього прошарку вивів його представників у статус потенційних фольксдойчів з усіма можливими перевагами. Ризики пріоритетності помсти в цьому випадку не враховуються з огляду на ті самі складнощі екстраполяції.
Ну і прошарок провокаторів, який цілком можна вважати електорально значущою величиною. Його чисельність важко недооцінити, і ми ще не раз будемо вражені новинами з цього сегменту. Вразливе місце названої спільноти ось яке. Спроби Кремля зіграти на антисемітизмі або сексуальній нетолерантності зазнали нищівної поразки, а далі пішло по висхідній. Так сталося тому, що брехня має свої властивості: автор і поширювач згодом сам починає в неї щиро вірити, інакше його очікує психологічна травма. Найпалкіші транслятори неправди випадають із реальності, і з ними немає сенсу зав’язувати діалог на якихось раціональних засадах. Вони фізично схожі на людей і розмовляють як люди, але тільки до певної ключової фрази. Прошарок сильний імітацією своєї масовості, яка в мить першої спроби будь-якого перепису або перевірки розбігається світ за очі.
Читайте також: Острів Крим: хроніка неоголошеної війни
Колись червоний колір мундирів британської армії мав ховати деморалізуючий вид крові. Під час англо-бурської війни виявилося, що показна зневага до смерті зовсім їй не запобігає. Навпаки, смерть охоче приймає добровільні пожертви. Тож заміна у дні того конфлікту червоного кольору славнозвісним хакі зневажила аристократичний кураж, але зберегла чимало життів. Так само славетний і непереможний стрій прусської армії зазнав тотальної поразки від наполеонівських військ через винайдення й негайне запровадження солдатського ранця, прапрадіда теперішньої «розгрузки».
Електоральна поведінка українців збагачується саме в ці дні такими «ранцями» й «хакі». Незалежно від того, беруть вони це на себе й використають чи ні. Цілком нові історичні обставини змусять абсолютну більшість із них викинути на смітник історії раніші вподобання та упередження. Якщо вони цього не зроблять добровільно, то будуть як ті мавпи, котрих індійці ловили на важкий глечик із горіхами, але з вузьким горлом. Мавпа хапала горіхи, руку витягти не могла, а відпустити було шкода. І тут приходив мисливець.
Мисливці за голосами вже йдуть і несуть вам повні глечики смачних горіхів, шановні пані та панове. Це вже не питання ваших смакових уподобань: брати горіхи чи ні?
Це питання: люди ви чи мавпи?