Останній рік на всі закиди щодо проблеми зі свободою слова влада відповідала: наводьте факти. А їхня кількість щомісяця зростала: журналісти зникали, їх били, на них тиснули, їх звільняли з роботи через цензуру. Але на всі дорікання представники влади знову повторювали мантру про факти. Після завершення року ми підбили його підсумки, порівняли з останнім десятиріччям і готові говорити не лише мовою фактів, а й мовою цифр. І ці цифри аж ніяк не на користь влади.
ЗМІ демонструють рівень умов роботи 2002-го, коли Леонід Кучма закручував гайки після справи Георгія Гонгадзе. Методи ті самі: на незалежні видання тиснуть економічними чи непрямими, наприклад судовими, засобами. Їх позбавляють ліцензій, не дають можливості розповсюджувати чи продавати видання.
На окремих журналістів теж чинять тиск у різний спосіб: їх або не пускають на засідання та заходи органів влади, або звільняють чи переводять працювати з новин на документальні проекти. Так, зокрема, сталося з журналістом, якого визнали кращим телерепортером року – Сергієм Андрушком. Чи за власним бажанням керівник СТБ Володимир Бородянський відправив займатися документалістикою журналіста, репортажі якого в новинах викликали постійну увагу та резонанс, а відповідно давали рейтинг?
Хтось змушений був звільнитися і шукати притулку на двох каналах, які під тиском обставин стали називатися опозиційними, як, наприклад, 5-й канал і ТВі. Зокрема, пішла з Першого Національного телеканала Юлія Банкова, яка оприлюднила зміст розмови Ганни Герман та Бориса Колеснікова з іноземними журналістами. Проте формально це не позиція і не політика влади.
Чим далі, тим гірше: коли журналістів б’ють, правоохоронні органи мають провадити розслідування і шукати винних. Утім, одна з найрезонансніших справ року – зникнення харківського журналіста Василя Климентьєва, з приводу чого занепокоєння висловлювали українські та міжнародні журналістські організації, так і залишається нерозкритою.
Дедалі частіше злочини проти журналістів стали вчиняти охоронці перших осіб держави та представники силових органів. І якщо випадки з «перевіркою документів» Мустафи Найєма та Віталія Сича можна ще було б вважати випадковими, то перешкоджання зйомкам на підприємницькому Майдані групі 5-го каналу, побиття Сергія Андрушка охороною Віктора Януковича та обшуки і конфіскація матеріалів у квартирі Олени Білозерської – це прямі порушення, скоєні владою. Журналісти так і не дізналися, як звали правоохоронця, котрий повалив і побив Андрушка. Коли в квартиру до Білозерської вриваються правоохоронці, щоби забрати камеру, комп’ютер і всі інформаційні матеріали, то очікувати повноцінного розслідування не випадає.
Все це є результатом ставки на силу в процесі побудови авторитарного режиму, який не передбачає наявності незалежної преси. Вона не просто небажана, вона небезпечна для тих, хто його будує.
Незалежна преса, потужний громадський сектор, сильна опозиція, активне та впливове творче середовище – це все з іншого світу, який не розуміють і якого бояться нинішні можновладці. Бо в цьому світі має бути відрита конкуренція: починаючи від бізнесу, завершуючи публічною сферою. Власне, в процесі конкуренції перемагають сильніші у сенсі не так фізичної сили, а заповзятіші та креативніші. Це те, що в західному світі називають розвитком.
А от коли конкурувати на рівних не можеш, доводиться застосовувати пресинг і грубу фізичну силу. Це не розвиток, це стагнація. Це дає певні переваги, але лише на деякий час, останній приклад Тунісу – ще один із уже довгого та відомого переліку тих правителів, які зробили ставку на авторитаризм і диктатуру. Його варто було б уважно вивчити тим, хто обрав для себе подібну політику в Україні.
25% українців вважають, що в Україні немає гарантій свободи слова та преси
42% переконані: журналісти, які пишуть на гострі теми, потребують захисту
12% вважають, що лише окремі діячі та ЗМІ не бояться висловлювати свою думку
За опитуванням інституту ІFAK Ukraіne на замовлення української редакції Deutsche Welle