Пару кілометрів від Києва Одеською трасою, – і на узбіччі з’являються торговельні пропозиції. Спочатку різнокольорово-пластикове дачне начиння: столи-крісла, миски-відра. Далі – самотні білі мішки з цукром:хазяї ховаються в затинку під липами. Ще далі – саморобні білборди «РАКИ». Поруч по два відра: в одному – варені смаколики, в іншому – свіжі. Продавці раків спеки не бояться, – пильнують товар. Раки це вам не якійсь цукор. Колись обабич дороги можна було побачити горками автомобільні шини, зараз – жодної: ЗАТ «Росава» ледь животіє. Натомість з’явилися піраміди кавунів та динь, а це означає, що невдовзі осінь. Поворот на Білу Церкву проґавити важко: гладенька траса змінюється на латки й вибоїни, а водії збавляють швидкість. Вас вітає столиця галантно-гламурного життя України ХVІІІ-ХІХ сторіч.
Від Гюрги до Білочки
Хоча довідник і сповіщає, що мешканців в Білій Церкві десь 215 тисяч, вулиці майже порожні. А поодинокі перехожі так заплутали нас пояснюючи різницю між покажчиками на велике та мале коло автомобільних розв’язок, що історичного центру дісталися з другої спроби. Далі не легше. На питання: «Скажіть, будь ласка, де фундаменти білої церкви на Замковій горі?», гарненька молодичка загальмувавши свого «мерса» кришталево чистим суржиком: «Ви про шо? Це якусь нову хвірму строять?»
Допомогла юнка-черниця: виявилося, що Замкова гора це скоріш не гора, а пагорб, на якому ми й знаходимось. Тут все поруч: Краєзнавчий музей, фундаменти первинної білої церкви (ХІ ст.) й білий костел Іоанна Хрестителя (1812 р.), який наразі існує у двох іпостасях: як храм і як Будинок органної та камерної музики, – найкращої за акустикою зали міста. Неподалік на видовому майданчику над річкою Рось бовваніє пам’ятник київському князю Ярославу Мудрому.
Зараз князь поблажливо споглядає метушню на протилежному березі: там зводять «хатинки» нові українці. А у1032 році сина Володимира Великого турбувала незахищеність південних рубежів Київської Русі. Тож він і звелів поновити прадавню «велику українську стіну» –так звані Змійові вали, удосконаливши їх системою сторожових укріплень. От так разом з Богуславом, Корсунем, Володаркою й десятком інших українських містечок і народилася Біла Церква.
Чому з поміж інших саме цій фортеці Ярослав подарував своє ім’я, – невідомо. Може, просто закохався у місцевістьчи у місцеву красуню. Та як би там не було, на тодішній мапі з’явилася Гюрга, – так назвали Ярослава при хрещенні. Згодом княже ім’я трансформувалося в Георгія, пізніше в Юрія, – синхронно змінювалася й назва укріплення. Містечко, яке в ХІІІ столітті вщент зруйнували татаро-монголи вже називалося Юр’єв. На згарищі тоді залишилися самі руїни церкви, збудованої з білого каменю. За легендою багато років поспіль вони слугували орієнтиром серед безмежних тутешніх лісів, – ось тому, коли місто відродилося, за ним закріпилася ім’я Біла Церква.
А від сучасних мешканців можна почути і БеЦе, і Білка, і навіть ласкаво: Білочка. До речі, серед них багато колишніх киян: коли ціни на житло не лише в столиці а й на її околицях почали зашкалювати, пенсіонери кинули оком на Білу Церкву, залишивши столичні квадратні метри дітям і онукам. Тут зелень, чисте повітря, тай узагалі визнаний кліматично-бальнеологічний курорт, аспокійно так, що важко уявити, яка колотнеча вирувала тут впродовж століть. Місто було литовським, поперемінно польським, російським, і кожного разу зміна корони супроводжувалася кривавою різаниною. Біла Церква вибухнула повстанням, коли у 1589 році польський король схотів позбавити її Магдебурзького права, а під час визвольної боротьби 1648-57років, яку очолив Богдан Хмельницький, стала одним з головних форпостів козацького війська.
Між іншим, неподалік, в родовому помісті – селі Мазепинці, народився найзнаменитіший «сепаратист» України Іван Мазепа. А не менш затятий сепаратист Симон Петлюра саме в Білій Церкві у листопаді 1918 року став Головним отаманом Української народної республіки ізвідси повів військаДиректорії й січових стрільців на Київ. Більш ніж місяць Біла Церква була штабом повстанціві, по суті, другою столицею України, за що в «Бєлой гвардіі» Михаїла Булгакова удостоїлася зневажливої дефініції «ничтожного места».
Можна зрозуміти тугу за імперією геніального киянина, та й він, скоріш за все, охолонувши, скасував би свої слова, бо на той час вже понадсто років лунала слава білоцерківського дендропарку.
Собі, коханій
Ніщо не віщувало появу «Олександрії», коли в середині ХVІІІ сторіччя містечко Біла Церква опинилося в епіцентрі повстань приреченої Коліївщини. Для розправи над українськими повстанцями тодішній польський король Станіслав Август Понятовський спорядив свого найкращого полководця графа Францишка Ксаверія Браницького. Той таки зумів придушити народний гнів, і за це в нагороду отримав у приватну власність величезну територію з містами Біла Церква, Сквира, 134-а селами, де на загал проживало більш ніж 40 тисяч мешканців. Згодом граф одружується з племінницею світлішого князя Григорія Потьомкіна Олександрою Енгельгард й дарує їй маєток в Білій Церкві.
Ексцентрична, що не заважало їй бути водночас цілеспрямованою й діловою, молода графиня вирішує влаштувати велетенський пейзажний парк у романтичному стилі, що прийшов на зміну французьким регулярним садам на кшталт Версалю. Для втілення мрії у Браницької є власні кошти: після смерті Потьомкіна вона отримує більшу частину його спадщини. Є чарівна природна місцина з віковічною дібровою, каскадами ставків і вигадливим серпантином річки Рось. Є також і назва: на свою честь амбітна жінка дає майбутньому парку ім’я «Олександрія».
Перші роботи розпочалися у 1793 році водночас з будівництвом розкішної літньої резиденції Браницьких, і невдовзі Біла Церква стає центром, взірцем, законодавицею моди для усієї Південно-Західної України. Тут панують принади й уподобання галантного ХVІІІ-ого й забаганки капіталістичного ХІХ сторіччя. Бали, полювання, кінні прогулянки, численні гості, серед яких члени пануючих династій Європи, світові магнати й майбутні декабристи. Бундючне життя обслуговують тисячі кріпаків та найманих робітників. Забагато грошей не буває ніколи, тож у 1806 році Браницькі дають єврейській спільноті дозвіл оселитися на своїх землях. Євреї приносять розквіт торгівлі й ремесел, а графська родина не цурається заробляти виробництвом цегли, розведенням породистих коней й однією з перших в Україні впроваджує цукроваріння.
Усе змітає вир громадянської війни. Палаци спалено, паркові павільйони зруйновано, бронзові й мармурові статуї та картини пограбовано, цінні дерева вирубано. Друга світова довершила руйнацію.
«Повільне відродження «Олександрії» почалося лише з 1946 року, коли дендропарк було передано Академії наук, – розповідає директор парку Сергій Іванович Галкін, – тоді відновили багато малих архітектурних форм, вдалися до реставрації самого парку. Наразі наше головне завдання – збереження ландшафтів та наукова робота». Йдемо в мережаному затінку дубів, яким по 300-400 років. «Нещодавно у нас були російські колеги з Гатчини, – продовжує пан Сергій, – дивувалися: у них є лише три таких дерева, а в «Олександрії» – 2370 вікових дубів. Кожен має власний паспорт, за кожним ретельний догляд».
Уся територія, а це 297 гектарів, виглядає не просто доглянутою, – виплеканою, викоханою, і це попри невеликий штат працівників. Сергій Іванович поспішає поділитися радістю: «Почали відбудову бальної зали, – на щастя збереглися фундаменти й численні світлини». «А палац?», – цікавимося. «Це поки що з царини мрій. Нас утримує НАНУ, місцева і обласна влада нічого не дають. Потроху заробляємо самі: продаємо саджанці, розсаду квітів, ну й вхідна плата. До речі, вона в нас чи не найменша в Україні: 6гривень з дорослих, 4 – для студентів, 2 – для школярів, а діти й пенсіонери взагалі безкоштовно. Проте все ж знаходяться відвідувачі, які через діри в огорожі лізуть без білетів. Купатися на нашій території заборонено, але все одно заїжджають на територію машинами, навіть намети ставлять. А сміття скільки залишають, особливо в свята… Територію ми, звісно, прибираємо, на суботники виходимо всім колективом, а от поновити шпагу від пам’ятника декабристам та лань біля скульптури богині Діани, що вкрали, тут надія тільки на великий футбол. Дендропарк увійшов до Програми Євро-2012, чекаємо, коли розпочнеться фінансування».
Легенди і міфи білоцерківського Едему
Далі мандруємо з молодим науковцем Анною Петрівною Шпильовою. Роздивитися всю «Олександрію», мабуть, не вистачить і тижня, тож пані Анна щедро частує родзинками. От наприклад, два ніби віконечка у зелених заростях: в одному можна побачити на горизонті костел Іоанна Хрестителя, в іншому – православну церкву Марії Магдалини.Обидва храми збудовано коштом родини Браницьких: за традицією дівчаток там виховували в православній вірі, хлопчиків – у католицькій. Сад «Мур» з штучним мікрокліматом, де вирощували персики, груші, інжир. Китайський місток, біля якого вже в наші часи відновлено статуї китаянки й китайця.
Напівкругла акустична колонада «Луна»: ледь чутне слово, вимовлене в одному кінці споруди передається в протилежний. Перевірити вдалося, – навіть лемент ненажерливих пташенят ластівок, що звили там гніздечка, не завадив. Аж раптом побачили молодят у шлюбних строях. «Це вже традиція, – пояснює Анна Петрівна, – всі наречені обов’язково фотографуються у нас, відкорковують шампанське, а ще присягаються у вічному коханні саме в павільйоні «Луна». Навіть з інших міст приїздять!»
Щоб не бентежити молоде подружжя, прискорюємо крок. Павільйони «Ротонда», «Руїни», – до речі, чи не єдина паркова форма, що в буревії громадянської війни лишилася майже неушкодженою: може тому, що не викликала класової ненависті?
А біля одного з озер нам поталанило, – побачили справжню «школу молодого бійця». Мама лебідь ставила на крило п’ятеро лебедят: ганяла їх по паркету озера, а вони ширяли, ледь торкаючись поверхні води. Малеча поки що справжні «бридкі каченята» Андерсена, сіро-коричневі й непоказні, та коли розкривають крила, вже видно біле пір’ячко. «Вона – одиначка, батька лебедя хтось вбив. Зазвичай, лебеді живуть тільки парами, та ця не загинула. Можливо тому, що у них вже були дітки». Така от сумна історія від пані Анни.
По двох годинах мандрів дендропарком відпочиваємо на скелястому березі Росі під наметом сріблястих тополь і модрин. «Кажуть, що в «Олександрії» існує ціла система підземних ходів, – інтригує пані Анна, – а один з виходів десь тут». Місцеві легенди тісно переплелися з реаліями і разом чекають на своїх дослідників. От, наприклад, є думка, що насправді Олександра Браницька була позашлюбною дочкою імператриці Катерини ІІ, а Потьомкіна поховано саме тут. Достеменно відомо, що в маєтку гостювали Державін, Пушкін, Міцкевич, Муравйов-Апостол, Пестель, Бестужев-Рюмін, Волконський. А може й Шевченко, бо двічі приїздив у Білу Церкву до свого друга художника Сошенка.
Один з онуків Олександри Браницької, Ксаверій, був секундантом на дуелі у Лермонтова. Щоб уникнути покарання мусив продати частину земель і переїхати у Францію. Там купив замок Монтрезор, де й досі живуть нащадки Браницьких. В «Олександрії» мало статися царевбивство: Муравйов-Апостол, Пестель та Волконський планували тут вкоротити віку Олександру І. Коли на слідстві у справі декабристів вони зізналися у своїх намірах, графиня Олександра дала сто пудів заліза на їхні кайдани…
Невідомо, скільки коштів вклали Браницькі в розбудову свого Едему, невідомо, скільки перепаде паркові від Програми Євро-2012. Тільки на перший транш, думаю, треба терміново збудувати в «Олександрії» сучасний туалет. Так, між іншим, вважає і Марія Всеволодівна Осадча. Познайомилися тут таки, в «Олександрії», – вона рятувала від спеки двох онуків. Пані Марія й розповіла, що коли парк відвідували Віктор Ющенко та Віра Ульянченко, їм привезли біотуалети. «Все місто було в шоці. Ще й досі згадуємо. Проте більш обговорюємо, чи бути Білій Церкві столицею Київської області. Раніш багато було про це чуток, зараз принишкли, але все може бути…», –так закінчила свій емоційний спіч пані Марія.
Вже дорогою додому помічаємо, як багато в Білій Церкві садів. І біля бетонних дев’ятиповерхівок, і коло цегляних «хрущовок», що вже казати про приватний сектор! Мабуть, білоцерківці розділяють впевненість блискучого Франсуа Марі Аруе, більш відомого як Вольтер, що найвищий сенс життя – «плекати свій сад».
Тиждень висловлює щиру подяку Державному дендропарку «Олександрія» НАНУ за надані матеріали.
Варто відвідати
Торговельні ряди(1809-1814 р.р.) збудовані родиною Браницьких, наразі тіснява охайних крамничок та смачних і недорогих кафе.
Преображенський Кафедральний собор(1838 р.) з п’ятиярусним іконостасом – як і майже всі місцеві пам’ятки архітектури зведений на кошти Браницьких.
Миколаївська церква(1706, 1852 р р.), яку хотів подарувати місту Іван Мазепа: започаткував, та не встиг закінчити.
Краєзнавчий музей– гарний будинок з ознаками конструктивізму, де зберігається чимало унікальних археологічних знахідок і старожитностей.