Тиждень.ua
Субота, 31 травня Мобільний RSS
Укр Eng
Увійти
7 травня, 2013  ▪  Ярослав Тинченко  ▪  Версія для друку

Учитель чорношличників

Історія маловідомого творця легендарного кінного полку Чорних запорожців сотника Федора Божка та його підпільної боротьби проти більшовиків в Україні
Матеріал друкованого видання
№ 13 (281)
від 28 березня 2013

Кінний полк Чорних запорожців – одна з легендарних частин армії УНР. Його командир – полковник Петро Дяченко із «трохи бандитським», як писали очевидці, обличчям був людиною завзятою. На фронт Першої світової війни пішов рядовим добровольцем, дістав кілька георгіївських нагород і поранень, а 1917 року вже мав звання штабс-капітана й очолював так званий батальйон смерті. Тоді йому виповнилося тільки 23. Та все ж таки Петро Гаврилович був піхотинцем і кінного ладу не знав. Він не створив би боєздатної кавалерійської частини без досвідченого фахівця. А саме таким виявився його помічник і заступник – сотник Федір Божко.

Творець кінноти Чорних запорожців

Дяченкові Божко був майже земляком – народився 7 червня 1893 року в сім’ї залізничника в селі Піски Лохвицького повіту Полтавської губернії. Випускник Роменського реального учили­­ща, він навчався в Петроградському політехнічному інституті. У жовтні 1915-го вступив до Миколаївського кавалерійського учили­­ща, яке закінчив через кілька місяців прапорщиком. Юнака призначили на службу до 2-го Дагестанського кінного полку, який входив до Кавказької туземної, або, як її ще називали, Дикої дивізії. У полку були самі дагестан­­ці й лічені командири-слов’яни. Незважаючи на це, Федір Божко своєю твердою волею та любов’ю до коней заслужив повагу однополчан, а відтак і офіцерські погони. У 1917 році за постановою аскерів-кавказців Федора Божка було нагороджено відзнакою Св. Георгія 4-го ступеня з лавровою гілкою (для офіцерів). Війну він закінчив штабс-ротмістром.

Коли на початку 1918 року 2-й Дагестанський кінний полк вирушив із фронту додому, Бож­­ко вирішив не залишати товаришів і ділити долю своєї бойової частини до кінця. Він прибув до Темір-Хан-Шури, де займався її демобілізацією. Невдовзі там спалахнула громадянська війна, і наш герой показав себе в ній найдіяльнішим чином. Однак у червні того самого року повернувся до України.

У листопаді 1918-го Федір Божко, вже як отаман лохвицьких повстанців, узяв активну участь в антигетьманському виступі. Його загін із 200 селян бився проти підрозділів Павла Скоропадського й німців у райо­­ні Ромодана – Гребінки. Пізніше неподалік Люботина об’єднався з кінною сотнею 2-го Запорізького пішого полку, яку очолював сотник Римський-Корсаков. Так постав кінний дивізіон Запорізької дивізії Дієвої армії УНР.

Володимир Римський-Кор­­саков був кадровим кавалеристом російської армії – служив у Лейб-гвардії драгунському пол­­ку, і революційні зрушення в Україні були йому не до вподоби. Отож 17 січня 1919 року він залишив службу й поїхав до Криму, де вступив до білогвардійської Добровольчої армії. Тоді командиром дивізіону став Петро Дяченко, а його помічником – Федір Божко – єдиний фаховий кавалерист у частині.

На спільній нараді командирів було вирішено розгорнути підрозділ у кінний полк Чорних запорожців, або чорношличників. Назва походила від оригінальної форми: старшини й коза­­ки носили чорні шапки зі шликами, черкески та чорні мундири. На головах вояки вистригали оселедці.

Читайте також: Їх звали Чорні Шлики

На жаль, зовсім не збереглося фотографії нашого героя. Короткий опис зовнішності сотника Божка подав у своїх спогадах ветеран 1-ї Запорізької дивізії Никифор Авраменко, який зустрів його в січні 1920 року: «В бородатім помічникові Дяченка пізнав Божка, бувшого в Кременчуці ад’ютанта оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, а ще раніше ротмістра Дагестанського полку Дикої дивізії, георгіївського кавалера». До цього слід додати, що Божко залишав­­ся приблизно в тій формі, в якій ходив під час служби в Дикій дивізії: папасі, черкесці та дагестанській бурці.

Никифор Авраменко стверджував, що Дяченко дивився на дисципліну в полку «крізь паль­­ці», і функцію її підтримування покладено було на Божка, який усіх «підтягав». Очевидно, після служби з дагестанцями впоратися з українськими розбишаками та романтиками йому було не надто складно.

Упродовж зими – весни 1919 року кінний дивізіон, а потім – полк Чорних запорожців брав участь у боротьбі з червоними, виконуючи переважно роз­­відувальні та охоронні функції. У перервах Божко займався вишколом із козаками, навчав здійснювати переходи, атакувати на різних алюрах, майстерно володіти шаблею та списом. Несклад­­на, як на перший погляд, наука вимагала багатьох годин вправ та роботи з конем. Лише в червні – липні 1919 року під час боїв у районі Кам’янця-Подільсь­кого та Проскурова Чорні запорожці змогли проявити себе як згуртована й дисциплінована кавалерійська частина. Відтоді завдяки старанням сотника Божка вони стали найкращим кіннотним підрозділом Дієвої армії УНР.

Пригода з російським прапором

У липні 1919 року на допомогу військам Симона Петлюри прийшла Українська галицька армія. З району Збруча їхні об’єд­­нані сили розпочали наступ на Київ. З іншого боку, з Лівобережжя, до міста просувалися білогвардійці. Українські частини відвоювали Вінницю, Жмерин­­ку, Житомир, Фастів і першими 31 серпня 1919 року ввійшли до столиці. Кінний полк Чорних запорожців вступив туди через Галицьку площу (нині – Перемоги). Потім зі сходу до Києва увійшли частини Добровольчої армії.

На Хрещатику мав відбутися парад українських військ. Як стверджував у своїх спогадах Петро Дяченко, відкривати його начебто мав головний отаман Симон Петлюра на білому коні. Від кінного полку Чорних запорожців було призначено дві сотні вершників та команду з шес­­ти кулеметів на чолі із сотником Божком. Дяченко не міг брати участь у параді: він не знав, як правильно керувати кавалерійськими частинами в такій ситуації, тож не зміг би впоратися зі своїми підлеглими.

На мостах через Дніпро розташувалася піхота 7-ї Запорізької дивізії. Жодних інструкцій щодо ставлення до білих командири українських вояків не мали, тож розгубились, коли з лівого берега на правий рушив панцерний потяг із російським прапором. Білогвардійці швид­­ко роззброїли охорону мостів. Коли Дяченко із другою частиною полку наблизився до залізничного переїзду, той уже був у руках білих. Вояки в російських погонах швидко прямували до центру міста.

Тим часом на Думський площі (нині майдан Незалежності) зібралась юрба народу. Із боку Бессарабки симпатики УНР чекали на українські війська, а від Софійської та Царської (нині Європейська) площ прямували при­­хильники «єдіной нєдєлімой». До будівлі думи прибули командир одного з галицьких корпусів генерал Кравс та російський воєначальник генерал Брєдов. Подальші події яскраво описав у своїх спогадах колишній викладач 3-ї Української гімназії Києва Олександр Ільницький, який був тоді на Думській площі: «За яких 10–15 мінут на бальконі думи, де стояло кілька галицьких вояків та повівав український прапор, появився ген. Кравс з російським генералом. Обидва в руках тримали прапори: ген. Кравс – українсь­­кий, а той старенький генерал – російський... Після промови обидва генерали свої прапори дали присутнім воякам причепити до поруччя балькону. Вони це зараз зробили. А старшина, що мав промову, сказав, що ці два прапори є символом спільної боротьби проти московського комунізму... Та нараз з Хрещатика поміж нарід пробіг на коні козак до дверей думи під балькон, на якому висіли два прапори і крикнув до вояків на бальконі: «Кидай російський прапор!»... Ті вояки почали козакові відповідати, що вони того зробити не можуть, бо то є розказ і т. п. Але козак на коні кричав, аби прапор московський скинути, бо «він боровся не за російський прапор». По хвилині котрийсь з вояків від­­в’язав з поруччя балькону російський прапор і кинув його козакові...»

Цим козаком на коні був сот­ник Федір Божко. Пізніше він згадував, що, під’їхавши до думи й побачивши імперський триколор, зайшов досередини, піднявся на балкон і власноручно його зірвав. Тим часом до площі підійшла колона кінного полку Чорних запорожців на чолі з командиром Запорізького корпусу полковником Володимиром Сальським. Колона йшла парадом по Хрещатику. Сотник Бож­­ко кинув зірваний прапор під ноги коня Сальського. Зчинилася перестрілка. Кінні запорожці почали витісняти білих до Царської площі, де спалахнув бій. Несподівано згори, з боку Печерська, до білогвардійців надійшло підкріплення. Чорношличникам довелося відступати до думи. У цей час під Федором убили коня, а самого його по­ранили. Сотник залишився на Царській площі й утрапив у полон до білих. Генерал Брєдов наказав розстріляти Божка, але караул, який складався з кубанських козаків, непомітно його відпустив.

На фронтах проти білогвардійців і чекістів

Одужавши після поранення, Федір Божко знов долучився до кінного полку Чорних запорожців і взяв участь у Зимовому поході, розпочатому 6 грудня 1919 року. Затиснута між білими, червоними та поляками Дієва армія УНР зосередилась у районі міст Любара та Чуднова на Волині. Більшість вояків хворіла на тиф. У таких умовах українське командування прийняло рішення прорвати фронт білих і пробиватися їхніми тилами на Київщину та Полтавщину, аби там підняти збройне повстання. Божко відзначився в кількох атаках чорних запорожців проти білогвардійців. Зокрема, в бою 27 грудня 1919 року за село Ставище на Київщині, де було розбито білі загони державної варти.

Армія УНР повільно рухалася на південь України, знищуючі дорогою різноманітні білогвардійські загони. У селі Добровеличківка (нині смт Кіровоградської області), яке українська кіннота зайняла 17 січня 1920 року, сотник Божко був викликаний до командувача Армії УНР Михайла Омеляно­вича-Павленка й дістав доручення вирушити на Лівобережжя, щоб зібрати інформацію про настрої серед селянства та розпочати організацію національного підпілля. Дяченко з легким серцем відпустив свого помічника: він страшенно ревнував його до козаків, які любили сотника не менше, ніж командира. Крім того, Божко був професійним кавалеристом на відміну від Дяченка, фактично його учня.

Про діяльність Федора Божка як розвідника й організатора збройного підпілля відомо мало. Та, очевидно, він успішно виконав завдання і впродовж 1920-го щонайменше двічі з’являвся до командування Армії УНР із детальними звітами. Працював із підробними документами на пріз­­вище Дємєнтьєв і саме так залишився в УСРР після того, як українські сили остаточно відступили на територію Польщі.

Уперше сотник був заарештований органами ЧК навесні 1921 року. Він пробирався із-за кордону до Лівобережної України з черговим завданням. Вочевидь, чекісти не знали, хто опинився в їхніх руках, а тому не пиль­­но стерегли заарештовано­­го, якого було вирішено перевезти до особливого відділу в Харкові. 27 квітня 1921-го ув’яз­нений вистрибнув із потяга в районі станції Кременчук і незабаром дістався додому. Виконавши завдання, Божко вирішив знову податися до більшовиків, але тепер уже... начебто з каяттям. Швид­­ше за все, на цей одчайдушний крок його штовхнула та обставина, що українські підпільники почали раз по раз потрапляти до чекістських пасток. Було зрозуміло, що серед керівництва Армії УНР діють зрадники, але викрити їх не вдавалося. Отож залишався єдиний шанс: з’ясувати їхні імена безпосередньо в ЧК.

1 червня 1921 року Божко-Дємєнтьєв прибув до Києва, понад місяць залагоджував там справи, пов’язані з підпільною роботою, а 2 липня прийшов до особливого відділу штабу Київської військової округи, де написав «покаянну заяву». У ній таврував себе й запевняв, що відтепер згоден працювати на червону владу, просячи застосувати до нього так звану першотравневу амністію, за якою всі «контр­­революціонери» могли з’явитися з визнанням провини до «органів» і їм гарантували збереження життя. Оперативні співробітни­­ки повіри­­­ли Божкові, амністували його й доручили відбути на Полтавщину для участі у викритті місцевого українського підпілля.

2 серпня 1921-го, коли потяг зі співробітниками ЧК й Федором Божком стояв на станції Ромодан, той вискочив начебто по пиріжки. Відтак машиніст несподівано рушив – і сотник залишився на станції. Наступного дня він, наче нічого й не сталося, знову прибув до особливого відділу в Києві. Співробітники ЧК потім свідчили, що Божко когось побачив і саме тому побіг із вагона на перон. Він відчайдушно опирався, запевняючи, що лише його необачність призвела до такого прикрого випадку. Його підозрювали в тому, що насправді він скористався можливістю, аби передати комусь із підпільників інформацію, яку йому вдалося дістати в ЧК. Швидше за все, так і було, але Федір Божко раз по раз писав скарги на ім’я чекістського керівництва, в яких доводив буцімто свою невинуватість перед радянською владою.

Божка під конвоєм привезли з Києва до Харкова й помістили в таємній в’язниці особливого відділу ВУЧК на вул. Губернаторській, 13. Колишній чорношличник і далі письмово скаржився, згадуючи поміж іншим холодні камери, кам’яну підлогу та дере­в’я­­ні нари без постелі. Через дорогу, в будинку № 14 містився особливий відділ, куди Божка періодично водили на допити. Він зрозумів, що чекісти мають вагомі докази його нещирості. Зокрема, від сексотів дізналися, що колишній Дємєнтьєв – мало не полковник українського генерального штабу й великий фахівець у справі розвідки.

У ніч із 12 на 13 грудня 1921 року Божка вивели з підвалу, аби доправити до особливого відділу на допит. Колишній чорношличник раптом кинув­­ся на одного з конвоїрів, вихопив у нього зброю, сильно штовхнув другого й побіг до паркану, куди було якихось 12–15 кроків. Один із охорони оговтався й, коли Божко перелазив через паркан, пустив кулю йо­му вслід. Сотник обернувся, щоб відповісти тим самим, але тієї миті вікна навколишніх будівель, де мешкали чекісти, повідчинялись і з них теж почали рясно стріляти. Відстань була дуже близька. Незважаючи на темряву, в героя поцілило щонайменше три кулі. Дві з них були смертельні. Так обірвалося життя легендарного чорного запорожця, сотника Федора Божка.


78
Ви не оцінювали матеріал
Реклама
Останні публікаціїзгорнути
  • Не варто думати, що питання статусу мови належить до філології або лінгвістики. Це передусім сфера компетенції права. Щоб зрозуміти це, треба подивитися на предмет із позиції державних інтересів та верховенства права
    23 травня, Віктор Шишкін
  • Стрит-арт-художник #Sociopath про соціальне мистецтво
    22 травня, Ярина Винницька
  • Зростання ксенофобії в Криму та на контрольованих сепаратистами територіях змушує бити на сполох правозахисників і міжнародних експертів
    22 травня, Оксана Хмельовська
  • Тиждень поспілкувався з фінським журналістом Юккою Ріслаккі, який живе у Латвії, про образ країн Балтії в російській пропаганді, внутрішній розкол, який розпалює остання, і про те, як маленька держава може цьому протистояти.
    22 травня, Анна Корбут
  • Маніпуляція фактами щодо України, яка – свідомо чи ні – подається авторитетними журналістами, експертами і політологами в західних ЗМІ, часто небезпечніша за відверті фейки. Адже західний читач, який знає про Україну не більше, ніж українці про Сирію, має всі підстави вірити їй.
    22 травня, Ганна Трегуб, Анна Корбут, Ольга Ворожбит
  • Тиждень склав своєрідний рейтинг найодіозніших, на нашу думку, випадків брехні кремлівського агітпропу щодо подій у нашій країні
    22 травня, Богдан Буткевич
  • Три кити російської пропаганди: «єдність» народів, нелегітимна українська влада та «бандерівці»
    22 травня, Валерія Бурлакова
  • Неоднозначне ставлення ФРН до РФ свідчить про конфлікт ідентичності німців
    21 травня, The Economist
  • Кармен Клодін, старший дослідник Барселонського центру міжнародних відносин, спеціалізується на трансформаціях, конфліктах і реформах на пострадянському простору про те, чому важливо проводити такі міжнародні зустрічі саме в Україні, як Україні доносити свою позицію на Заході з огляду на масовий російський агітпроп, і про те, чи федералізація – це варіант для України.
    20 травня, Анна Корбут
  • Несподівані поступки президента Росії стосовно України свідчать, що він уже отримав майже все, чого прагнув
    20 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв’язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2014 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.