Потрібно нагадати, що одна з перших успішних операцій в зоні проведення АТО, при деблокації Донецького аеропорту стала такою завдяки ювелірній роботі снайперів. Вони знищили терористів, які намагалися збити з ПЗРК українські гелікоптери.
В 128-ї гірсько-піхотній бригаді є взвод снайперів, але зазвичай стрільців командування долучає для виконання різних бойових завдань в складі інших своїх підрозділів.
Станиця Луганська
31 серпня 2014 серпня БТГр бригади поверталася у своє постійне місце дислокації після проведеної виснажливої літньої кампанії в Луганській області. В цей же час їй на зміну вирушала інша БТГр гірських піхотинців.
Товариші по службі розповідали бійцям, які від’їжджали про непоодинокі випадки, коли бойовики наносили точні артилерійські удари по колонам. Відповідно в них були підозри, що інформація про маршрут слідування якимось чином передавалася терористам. Тому було прийнято рішення змінити маршрут. Як виявилося це було зроблено недарма, провідник, який їх вів, зник вночі.
Вранці наступного дня колона 128-ї бригади вирушила на місце свого перебування в секторі А. Взвод снайперів розташувався в селі Верхня Ольхова, неподалік Станиці Луганської. Тут вони знаходилися приблизно місяць. Після того як стрільці досконало ознайомилися з ситуацією в цьому секторі, їх почали розподіляти на різні позиції. Також до них приєдналися бійці 92 механізованої бригади.
Саме в цей час почалися жорсткі бої за блокпост «Сталінград», що на в’їзді в Станицю Луганську. Цю промовисту назву він отримав за жорстокі бої, внаслідок яких, біля перехрестя залишилася розтрощена бронетехніка, спалений навколо ліс, глибокі вирви від снарядів.
В середині жовтня бійців перевели в саму Станицю Луганську. Гірські піхотинці зайняли в селищі три важливих опорних пункти. І починаючи з першого ж дня в них почалися бої, але вже отримавши досвід, військовослужбовці рішуче відбивали атаки бойовиків.
Снайпери відразу потрапили в найжорстокіші збройні сутички. Вдосконалюватися доводилося в стислий термін та по ходу виконання бойових завдань.
Найвищою точкою в цьому секторі є пам’ятник Князю Ігорю, що знаходиться в 1.5 км від Станиці. Біля цієї пам’ятки терористи влаштували укріплення та спостережний пункт. Звідси вони могли бачити всі пересування сил АТО і коригувати вогонь артилерії.
Читайте також: Гірські стрільці у битві за Луганщину
Найбільше бійців дратувало те, що командування змушувало зберігати режим мовчання на дошкульні провокації терористів. Через річку від них стояли козаки, як вони себе називали «защітнікамі істінной руской вєри». То вони часто в алкогольному дурмані починали обстрілювати позиції українських бійців.
3 листопада на День української артилерії, козачки як зазвичай почали обстрілювати опорний пункт з 120мм мінометів. Бійці вирішили знищити їх розрахунок незважаючи на заборону командування. Група дійшла до знищеного моста, а на тій стороні якраз і стояли «вєлікіє рускіє вітязі». Гірські стрілки провели розвідку території, зняли координати звідки ведеться вогонь і передали їх командиру опорного пункту. Той відразу дав команду і мінометний розрахунок козачків був накритий вогнем з АГС. Отримавши адекватну відповідь, бойовики забігали, запанікували, почали стріляти в різні боки.
Зрештою терористи помітили українських бійців і відкрили по них вогонь, довелося відступати. Після цього, вони вже не обстрілювали гірських піхотинців так зухвало.
Загалом в такому ключі і проходили будні 128-ї в Станиці Луганській. Бійці могли відповідати на збройні провокації тільки в крайньому випадку, тоді як козачки не відмовляли собі ні в чому, хочеться постріляти з мінометів-будь ласка, з «Градів»-без проблем…
Осіння кампанія для гірських піхотинців закінчилася 27 листопада 2014 року, коли їх прийшла змінювати БТГр 17-ї танкової бригади.
Необхідно зазначити, що бійцям 128-ї постійно допомагали волонтери з організації Восток СОС. Вони забезпечували їх необхідною інсайдерською інформацією, а також різними необхідними речами.
Гірським піхотинцям пообіцяли дати місяць відпустки. Але через суттєве загострення на фронті відпочивали лише десять днів. Після відпочинку провели бойове злагодження з новими мобілізованими.
Читайте також: Вони бились за Луганщину. Артилерійський дивізіон 3-ої БТГр 80 ОДШбр.
Дебальцеве
19 грудня снайперський взвод відбув в зону проведення АТО в сектор С. Через два дні вже розміщувалися на шахті «Булавінська» в селі Ольховатка, неподалік Єнакієво. Там вони чекали на розподілення по бойовим позиціям.
28 грудня одну групу перевели на шахту «Полтавська», неподалік села Малоорлівка. Там бійці зайняли вогневі рубежі по териконам задля контролю дороги на Юнокомунарівськ.
За даними розвідки там знаходилося угрупування бойовиків в кількості приблизно 500 чоловік.
Терористи часто атакували їх з Новоорлівки. Вони обстрілювали територію самої шахти, але на щастя бійців там було бомбосховище. Пізніше сили АТО на «Полтавській» були посилені танком, 3 БМП, 120 мм мінометами та СПГ.
Сепаратисти постійно намагалися спровокувати бійців. З середини січня їх ДРГ значно посилили свою діяльність. До кінця місяця артилерійські обстріли ставали все більш інтенсивнішими. Звичайно, військовослужбовці не сиділи склавши руки, а й самі виходили в розвідку і фіксували наростання кількості бойовиків.
За характером дій розвідувальних груп терористів було зрозуміло, що вони промацують оборону сил АТО на цьому напрямку задля майбутнього наступу. Про це гірські піхотинці щоденно повідомляли командування. Проте воно не вживало жодних заходів. Така ситуація тривала десять днів.
Як і очікувалося сформувавши ударні групи посилені танками, бойовики пішли в наступ по всій території Дебальцівсього плацдарму, застосовуючи при цьому всю наявну ствольну та реактивну артилерію.
Читайте також: 79 ОАЕМБр. Крізь пекло Ізвариного та Донецького аеропорту
Цікавий факт, що за тиждень до того як терористи взяли Вуглегірськ, група розвідників 128-ї бригади перебували в той час біля Юнокомунарівська, і вони бачили як формується ударна група бойовиків. За їхніми підрахунками там було приблизно 50 ББМ та велика кількість піхоти. Але командування не наважилося розбити цю колону артилерією, хоча для цього були всі можливості. Через значну перевагу в живій силі та бронетехніці бойовики захопили Вуглегірськ, а потім взяли під свій контроль і Логвіново, стратегічне село на трасі між Луганським та Дебальцеве.
Через погіршення ситуації на фронті, бійці вирішили відійти з шахти Полтавської на шахту Єнакієвська, яка знаходилася вже в самій Малоорлівці. Командування сектору дало наказ відступати до Дебальцевого. Але не всі підрозділи виїжджали відразу. Деякі залишалися для продовження ведення розвідки та спостереження.
Бойовики на той час контролювали майже всі дороги, але вони чомусь не дуже заважали проїхати, що дуже здивувало бійців.
Всі ті, хто виходили з дальніх позицій Дебальцівського плацдарму, збиралися в базовому таборі, на так званій Поляні. Поточна ситуація була критичною і потребувала швидких рішень. Але їх не було. Артилерія бойовиків постійно били по всім позиціям сил АТО.
Бійці згадують, що обстановка в таборі сил АТО була хаотичною, командування сектору втратило контроль над ситуацією.
Нарешті 18 лютого зранку надійшла хоч якась чітка команда, це був наказ «збиратися на відхід». Протягом 20 хвилин снайпери зібралися в одну групу.
Дебальцеве вже було оточене російськими військами, «шахтарями з Бурятії» та «трактористами з Мордовії». Росіяни намагалися знищити угрупування сил АТО, їх реактивна артилерія безперестанку била по Поляні та по самому Дебальцево. Розвідувальні групи ворога вже були в місті, але там їх знищували українські спецназівці. Десь о 5.30 дочекалися бійців з посту «Балу» і вже тоді українські військові почали відходити з цього пекла.
Командування сектору С взагалі пропало і не виходило на зв’язок, тож всі згуртувалися навколо штабу 128-ї бригади. Спочатку рух колон був більш-менш організований, але вже після перших пострілів російських танків, які були в засідках, кожен водій вже сам вирішував як йому вивести ввірених йому людей. Бойовики влаштували засади по всьому маршруту виходу. До речі, карта відходу бійцям не була роздана, тому багато хто заблукав, і був вбитий або взятий в полон.
Відхід прикривали десантники з 95-ї, бійці 30-ї та донбасівці, які зустрічали тих, хто прорвався.
Приблизно о 10.30 перші колони українських військ заїжджали в Артемівськ, серед них був і снайперський взвод 128-ї, яким пощастило вціліти при відступі.