Я, може, зовсім не писав би про «Гіркі жнива», якби не рецензія Олени Кухар на Тиждень.ua. Авторка ще в назві розставила всі крапки над «і»: «Добрі наміри, «Гіркі жнива»: Захід обурений першим фільмом про Голодомор». А потім одразу: «Просвітницькі мотиви та амбіції першопрохідця не допомогли режисеру Джорджу Менделюку створити якісний продукт. Західна аудиторія від Сан-Франциско до Сіднея ― головний адресат «епічної саги» ― розчарована і нервово іронізує». Вочевидь, треба бути вкрай прозірливим, щоб із мало не мазохістською насолодою зосередитися на критичних закордонних оцінках фільму. Але чому тільки на критичних?
Нехай найкращою рецензією і на стрічку, і на рецензію Олени Кухар буде коментар одним реченням, який я прочитав у Facebook: «Хоча цей фільм не такий чудовий, як я сподівався, ця рецензія ще гірша».
Заодно хотів би подякувати авторці Тижня, бо, заохочений її критикою, я прочитав кількадесят інших обговорень та коментарів, сотні реакцій і закордонних, і українських глядачів, шукаючи в них приголомшливу критику. Натомість знайшов багато цікавого матеріалу для роздумів. Я не маю сумнівів, що цей фільм матиме і своїх критиків, і численних прихильників. Варто замислитися над контекстуалізацією тла, на якому створювалася стрічка, і теми українського Голодомору, що стала приводом для її створення. Не підлягає сумніву факт, що з появою «Гірких жнив» тема українського Голодомору має шанс дійти до широкої закордонної громадськості, яка раніше нічого не чула про нього.
Читайте також: Дивитися всім
Мушу зізнатися, мене більше зацікавили обговорення, які з’явилися в українських ЗМІ, ніж опубліковані у світі. Прочитавши багато рецензій, я зрозумів, що в Україні де-факто не існує професійної кінокритики або, якщо існує, вона не зацікавлена у висловленні своїх думок. Більшості статей властивий суто журналістський підхід, а найцікавіші написали історики. Українські автори зазвичай зосереджуються на зв’язку з історією, натомість закордонні, відкриваючи для себе невідому тему, — на формальному боці фільму, хоча завжди звертають увагу на історичне тло. У багатьох коментарях із наполегливістю, вартою кращого застосування, наголошено українське походження авторів стрічки. «Канадський режисер українського походження Джордж Менделюк зняв фільм «Гіркі жнива». Або: «Гіркі жнива» — це колаборація групи канадців українського походження: режисера Джорджа Менделюка, сценариста-новачка Річарда Бачинського-Гувера та продюсера Яна Ігнатовича».
Коли Роман Поланський зняв нагороджений «Оскаром» фільм «Піаніст», я не помітив у рецензіях слів «польський режисер єврейського походження». Це якась незбагненна спроба заявити «так, але це не ми», і немає значення, сприймаємо ми ці слова в позитивному чи в іронічному розумінні.
Як слушно зауважено на порталі zahid.net, «…для українських кінематографістів осмислення трагедії Голодомору — ще попереду. Наразі ніхто так і не зміг навіть наблизитись до художнього осмислення теми так, як у кінематографі віддана данина Голокосту, коли тема розкрита не просто тому, що є актуальною, а в справжніх мистецьких шедеврах. На таке кіно нам ще доведеться почекати».
З обговорень, які прочитав в українських ЗМІ, найпереконливішою мені видалася стаття історика Станіслава Мензелевського (УП. Культура): «Найбільша перемога «Гірких жнив» — це намагання порвати з жертовним каноном української культури. Фільм пропонує більш актуальну і терапевтично прийнятну стратегію роботи з колективною травмою, ніж «Голод-33». Адже, лише вийшовши за рамки замкненого кола національної віктимізації та ексклюзивної колективної травми, можна інтегруватися в ширший інтернаціональний контекст».
Було б недобре, якби визнали, що фільм «Гіркі жнива» заповнив порожнечу й тепер можна спокійно братися до інших тем. Голодомор був, є і лишиться травмою, з якою українцям доведеться жити і в кожному поколінні наново оцінювати її. Цю травму не вдасться так просто стерти з пам’яті, як уміли стирати на совєтських фотографіях: було ― немає. Наші реакції на фільм ― це тільки доказ, що дискусія триває й триватиме, а перед вітчизняними творцями стоїть виклик, і я вірю, що вони знайдуть не один спосіб переконливо розповідати про Голодомор. Якщо ми згодні, що кіно ― царина мистецтва, треба визнати, що головне питання в мистецтві ― споконвічна проблема ЯК? Якщо ми вважаємо, що фільм ― це прозаїчна пропаганда або звичайний дидактичний інструмент, ми однаково не уникнемо питання ЯК? В усіх цих випадках форма має колосальне значення, бо, власне, добре знайдена форма перетворює фільм на мистецтво, а як мистецтво кіно непомітно вчитиме нас і переконуватиме, а головне ― чаруватиме, гіпнотизуватиме, породжуватиме захват.