Гіркі плоди

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Обычная таблица”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Основна особливість, якою сербське право­слав’я відрізняється від право­слав’я інших, навіть сусідніх, націй, – ХРЕСНА СЛАВА. Це родинне свято – покровителя дому, що успадковується по чоловічій лінії. Є версія, що це християнізований залишок язичницьких часів. Колишні божества лише перейняли образи християнських святих, а форма звичаю збереглася. Для більшості сербів – за деякими припущеннями, аж для половини населення Сербії – таким покровителем дому є святий Микола. Саме в цей день, 19 грудня 2009 року, громадяни Сербії отримали подарунок від європейської спільноти – можливість подорожувати в країни Шенгенського договору без віз за умови отримання нових паспортів із біометричними даними.

Хтось міг би сказати, що внаслідок цього замкнулося коло: спочатку серби в соціалістичні часи мали паспорти темно-червоного кольору, з якими могли без віз подорожувати і на Схід, і на Захід, згодом вони з нетерпінням дочекалися отримання синіх паспортів, які мали всі ті, хто втік від соціалізму, але – хай їм біс – ці сині паспорти нічого не вартували, бо для перетину кордону потрібні були візи, на які треба було чекати у принизливих чергах завдовжки сотні метрів. Тоді нам знову невимовно захотілося отримати тем­но-червоні паспорти, оскільки такі мають країни, що стали членами Європейського Союзу. А віднедавна у сербів червоні паспорти, що справді є вартісними. Отже, нам знадобилося 20 років, щоб прийти туди, де вже були. Ці два десятиріччя, м’яко кажучи, втрачені для Сербії.

Падіння режиму Чаушеску і зникнення біполярного поділу світу в тодішній Югославії були сприйняті з надмірною зверхністю. Тодішня влада, не кажучи вже про більшу частину народу, не усвідомлювала далекосяжності змін. І ця зверхність дуже швидко обернулася складною помстою.

Слід нагадати, що друга Югославія, принаймні до ухвалення Конституції 1974 року, була федерацією лише на папері. По суті, це був конфедеративний союз республік. Федеративна влада була символічною, адже в країні панувала республіканська партійна бюрократія. За свою географічну й ідеологічну роль «тампона» між двома блоками, що вели холодну війну, Югославія за життя Тіто, а певний час і після його смерті (1980 року) отримувала численні кредити від Заходу й різні види допомоги (передусім військової) зі Сходу. Результатом цього став досить високий рівень життя в країні, що не був досягнутий реальною працею. Але кредити в другій половині 1980-х стали надавати рідше, а падіння Берлінського муру промовисто засвідчило, що більше немає двох корів, молоко яких може ссати покірне телятко.

Потужні партійні структури тодішньої держави відмовлялися погоджуватися з цим фа­ктом, вони спільними зусиллями знищили спробу останнього прем’єра федерації Анте Марковича реконструювати федеративний устрій на нових, раціональних засадах і пішли шляхом численних локальних воєн, які мільйонам людей на Балканах принесли багато лиха. Обсяг цього тексту надто малий для того, щоб назвати всі причини і наслідки воєн на території Західних Балкан в останньому десятиріччі XX століття. Їх можна побачити в широкому спектрі – від внутрішнього державного устрою, відродження націоналізму, який пропагували ЗМІ на вимогу партійної номенклатури, до втручання жилястих таємних служб старого режиму. Дехто все це радо пояснить впливом зовнішнього чинника, а це найлегший спосіб зняти з себе відповідальність.

Та все ж є певні факти, пов’язані зі зміною парадигми світу після холодної війни, яких, пояснюючи «війни за югославську спадщину», зазвичай не помічають, – це загальна су­спільна інерція як важливий союзник популізму Слободана Мілошевича. Люди просто хотіли, щоб ситуація, коли живеться добре, фактично не працюючи, тривала вічно. Війни віддалили так званий перехідний період, тому можна сказати, що два останні десятиріччя були окреслені ретроградними рухами, знищенням суспільної субстанції і згодом після падіння режиму Мілошевича важкою й повільною реконструкцією та поступовим наближенням до Європи. Ця хода почалася дуже енергійно 5 жовтня 2000 року, але, на жаль, суттєво сповільнилася після вбивства прем’єра Зорана Джинджича, останньої жертви патологічного режиму Мілошевича.

Після цих подій сьогодні здається, що є абсолютний консенсус стосовно шляху Сербії до Європи. Торік відбувся поділ ультра­націоналістичної Сербської радикальної партії на два крила. Абсолютну перевагу отримало крило, що залишило позаду аутичний націоналізм і перейняло ідеологію європейської правиці. У такому відношенні міць проєвропейських сил розподілена порівно: як у владі, так і в опозиції вони «покривають» понад 80% голосів виборців.

Проте залишається той факт, що Югославія була єдиною федеративною державою, розпад якої після поділу світу під час холодної війни супроводжувався кривавими і тривалими війнами. Чехословаччина цього уникла, в Радянському Союзі, всупереч напруженню, війни точилися на прикордонних територіях. Саме це відрізняє постсоціалістичний період у Сербії від інших колишніх соціалістичних країн. Воєнні дії спричинили ще один фактор, що додатково обтяжує майбутнє Сербії, – зустріч віч-на-віч із моральними аспектами недавнього минулого, що, зрештою, є найважливішою умовою для подальшої інтеграції Сербії до європейської спільноти. На сьогодні це арешт останніх зі списку обвинувачених військових злочинців, які ще залишилися на волі. Ось чому падіння Берлінського муру не відзначали в Сербії, як в інших країнах: про це згадали у пресі, але не надали вагомого значення. Здається, що більшість громадян все ще твердо переконані: те, що іншим принесло звільнення, нам принесло відхід у минуле і лихо.

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Обычная таблица”;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-parent:””;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:”Times New Roman”;
mso-ansi-language:#0400;
mso-fareast-language:#0400;
mso-bidi-language:#0400;}

ФОТО: REUTERS До фото: фінальним акордом «воєн за югославську спадщину» стало проголошення незалежності Косова, якою місцеві албанці завдячують НАТО
[1724][1725]

Щоб збільшити – натисніть на графіку.