Спали на ящиках, їли хліб зі смальцем
Минулого літа моя колега-журналістка з районного містечка на Львівщині їздила у Польщу на збір малини. Незадовго перед кризою взяли з чоловіком доларовий кредит на спорудження будинку. «Настав момент, коли наших зарплат на сплату цього кредиту стало катастрофічно бракувати, а ще ж і жити за щось треба, – розповідає Марія. – Чула від знайомих, що можна непогано заробити на полуницях чи малині у Польщі. Знайшла жінку, яка формувала бригаду, взяла відпустку – і за кордон. Перед тим ще треба було відкрити візу, то ж особисто повезла документи у консульство”.
Співробітниця “консуляту”, яка приймала документи, запитала про мету поїздки, про рівень освіти претендентки, і зі співчуттям зітхнула: мовляв, коли вже магістри на таку роботу зголошуються – кінець світу настав.
“У селі біля Ополя-Любельського нас, кількох жінок, поселили у старій хаті, де за ліжка правили ящики, вкриті матрацами, – продовжує розповідь Марія. – Перший раз нас погодували досить непогано, на другий день на сніданок отримали по пакетику чаю, хліб з ковбасою, огірки і помідори. І так було кожного дня. Такий сніданок вважався там королівським, бо наші знайомі, які працювали і мешкали в іншого господаря, тричі на день їли хліб зі смальцем, та й по всьому. Щоб мати уже повну картину про харчування, додам: в обід нам видавали лише одну страву – або перше. або друге. Увечері знову – чай, хліб-ковбаса і зелень. Лише один раз нам подали шинку”.
На малинник заробітчан щоранку возили трактором. За враженнями пані Марії, це нагадувало українські колгоспні будні минулого століття. Дівчата ще й хустини так пов’язували на голови, як ретро-колгоспниці. Господарі ж були досить молоді: більшості українських заробітчанок вони у діти годилися.
«Мені випало самій йти кущами малини і збирати ягоди, а всі інші ставали по двоє: так зручніше. За якийсь час на полі з’явилася господиня: оглядала, чи ми ретельно визбируємо. Знайшла після мене кілька малинок і показала мені з докором. Через годину я отримала ще одне зауваження, потім ще – тепер уже у досить гнівній формі. Хотілося плакати, але стримала сльози. От тоді котрась з наших дівчат заступилася за мене й сказала тій пані, аби дала мені спокій».
Минулий рік був неурожайним для малини – роботи було не так багато. У поле виїжджали коло десятої години ранку. Дуже швидко зрозуміли, що багато тут не зароблять, хотіли поміняти господарів, але ж…
«Першого дня, як тільки ми приїхали, господар забрав наші паспорти, – каже пані Марія. – Казав, що мусить зареєструвати нас у гміні (польській сільській раді – Ред.), бо інакше він і ми матимемо проблеми з поліцією. Обіцяв наступного ж дня віддати, – продовжує розповідь жінка. – Але нікому паспортів не віддав. Це робилося для того, аби ми не перейшли до інших господарів, де були кращі умови. Тож мусіли сидіти і чекати, поки в нашого Янека достигне малина. Час від часу давав нам іншу роботу: виполоти в полі траву чи прочистити від заростей інший малинник”.
Пропрацювавши так два тижні, пані Марія зрозуміла, її заробітчанські ілюзії розвіюються. Вирішила повертатися додому. “Я заробила € 186. Коли відмінусувала видатки подорожі (візу, страхівку, дорогу), то заледве вийшло «чистими» € 100. Планувала ж заробити за відпустку сімсот-дев’ятсот євро, бо чула, що у попередні роки саме так і заробляли у Польщі на ягодах. Більше на не поїду, хай би які там урожаї не були”.
До Швеції на чорницю
Інший мій знайомий львів’янин їздив на заробітки до Швеції – збирати чорницю. Довідався, що за сезон там можна заробити дві-три тисячі євро. «Нам казали, що туди краще їхати групою 5-6 чоловік і своїм бусиком. – розповідає Степан. – Так ми й зробили. Знайшли людей, які організували нам запрошення, оформили фінські візи, і на початку липня поїхали через Білорусь, Росію, Фінляндію.
Потрапили у невеличке містечко за тисячу двісті кілометрів від Стокгольма – майже під Полярне коло. Оскільки запрошення нам зробив російський єврей, який тепер мешкає у Швеції, то були нюанси. Він купив у тому містечку будинок спеціально для заробітчан, й ми мали жити тільки у нього – за € 5,5 на добу. Також він мав свій пункт збору чорниці, до якого ми були прив’язані, майже як кріпаки. Закупівельна ціна там була на пів-євро менша, ніж на сусідніх пунктах. В усьому іншому, щоправда, ми були вільні».
Заробітчани отримували платню за зібраний урожай – кожен за своє. Працювали важко. Чорниця росте на схилах гір, майже на скелях. По чотири – п’ ять разів на день там падає дощ, то ж щодня мусіли ходити по спеці у гумових чоботах і дощовиках.
«Кожного дня ми виїжджали бусиком в гори, Першого ж дня купили собі спеціальні шкребки для чорниць, бо руками б нічого не назбирали. – продовжує розповідь Степан. – У сусідній Фінляндії є єдиний у світі завод, який переробляє цю чорницю на фарбу: виготовляє натуральний барвник, що експортується до США і використовується для фарбування натуральних тканин. Найперше – джинси. Також та чорниця переробляється на джеми”.
Українцям не пощастило, бо рік видався неврожайним. Доводилось багато їздити по горах і шукати чорницю. Бувало, витрачали на цю “маркетингову розвідку” по півдня. Заледве назбирували по 14 – 20 ящиків ягід на день, бувало й менше. В попередні ж роки заробітчани назбирували по 70 ящиків».
За словами львів’янина, українських і польських заробітчан, які ще раніше проторували туди дорогу, у Скандинавії трактують як цивілізованих людей. Наші самі приїжджають своїм транспортом, самі здають зібраний урожай. Але кілька років тому на заробітки до Швеції та Фінляндії почали приїжджати тайтці – ще дешевша робоча сила. «Їх там торік було видимо-невидимо, – каже пан Степан. – Обліплять ту гору, як мурашки, зверху чорницю пощипають і йдуть далі. Нас їде у бусику п‘ ять-шість чоловік, а їх – зо два десятки. Аж з вікон стирчать. Їх привозять до Скандинавії організовано – цілими бригадами. Організовано селять, організовано вивозять в ліс. Й зібраний урожай вони здають у спільний котел. Вкінці отримують кожний по триста євро – велику суму як для них. Усе інше забирають організатори. На їхньому фоні ми справді чулися цивілізовано. Поки не підрахували своїх заробітків. Відмінусувавши усі видатки – € 450 євро за послуги, €300 євро за дорогу, по € 5,5 за кожен день побуту, я виявив, що заробив у підсумку… трохи більше ста євро”.
«Олені ходять, як пси»
Степан каже, що більше на збір чорниці не поїде, але не шкодує, що побував у такій цікавій країні. «Шведи живуть з блаженним спокоєм! Кажуть, що будують соціалізм з елементами капіталізму, як-от право на приватну власність. Підприємці, які зайняті в сільському господарстві, отримують пальне наполовину дешевше. Але, не дай Бог, хтось би залив його у приватний автомобіль! Тоді – прощай, пільго! Там ніхто нічого не краде. Сільські подвір ‘я – без огорож, біля будинків припарковані велосипеди – ніхто чужого не рухає”.
Степан розповідає такий випадокю. Одного разу наші заробітчани – чоловік з дружиною – забули біля супермаркета сумку, де було дві з половиною тисячі євро. Виявили це лише вдома. Повернулися за якийсь час – сумка лежала на місці.
“Але наші хлопці і поляки нагадали шведам, що таке крадіжки. Тепер поліція ставиться до наших людей з підозрою».
Хто все-таки наважиться їхати на збір ягід до Скандинавії, заробітчанин «з досвідом» радить добиратися туди через Польщу: до Гданська – і на паром. Їхати варто тільки з надійними друзями, бажано, щоб у групі була людина, яка вже хоч раз бувала у тих місцях.
Однак на великі заробітки сподіватись не варто. У зв’язку з кризою ще минулого року там наполовину знизили закупівельні ціни на ягоди. А після того, як схили шведських гір зчесали численні тайтці, там уже нічого збирати.
Степан насамкінець нашої розмови пригадує слова Лесі Українки про те, що в ріднім краї і дим солодший. Каже: тепер йому ще більше смакує окраєць чорного хліба. Хай навіть без масла – зі смальцем.