Заняття скульптурою потребує неабиякої віри в життя. Скульптура навіть не метафора, це – метафора в квадраті. Ну, зрозуміло з тими речами, що лежать на поверхні, там – відбитки епохи, застиглість, плинність часу. Все це навіть не викликає бажання дискутувати, настільки воно є очевидним. Але й самі форми життєдіяльності та соціальної адаптації скульптури як такої наводять на серйозні роздуми про мінливість буття й неперервність часу.
Особливо різко це кидається в очі в країнах Об’єднаної Європи, себто там, де нормально функціонують комунальні служби. По осені, перед першими зимовими дощами та морозами (хоча які там морози – в країнах Об’єднаної Європи) раптом помічаєш, як всі скульптурні групи, всі, так би мовити, садово-паркові ансамблі, накривають дерев’яними футлярами, такими собі домовинами, «дерев’яними костюмами», з метою збереження культурно-історичних пам’яток. Саме тут скульптура як метафора мистецтва набуває подвійного значення, оскільки нагадує, що будь-який художній витвір належить, перш за все, до предметів матеріально-комунального характеру і потребує належного догляду та дотримання правил експлуатації.
Пам’ятники і фонтани, барельєфи і самотні мармурові постаті, щедро розсипані у парках, алеях, старих покинутих цвинтарях і невеличких площах, своєю вразливістю та крихкістю лише підкреслюють вразливість та крихкість реальності, яка, попри свої позірні безкінечність та всеохопність, в разі небезпеки не може навіть захиститися символічним дерев’яним футляром. Бо немає такого футляру, до якого можна було б сховати всіх нас. Тому ми з вами, на відміну від пам’ятників вождям і композиторам, усі сніги й метеоритні дощі мусимо зустрічати з відкритими очима та серцями. І вік наш при цьому не довшає. Печальні скульптури переживають своїх творців, переживають натовпи безіменних громадян, які щодня пробігають повз пам’ятники в невідомому напрямку, намагаючись якомога довше протягнути, якомога краще пристосуватися і якомога глибше окопатися за цих несприятливих умов. Скульптури, що повільно руйнуються від вітру, дощу та холоду, руйнуються все ж значно повільніше за нас із вами. Саме це і є подвійною метафорою, засвідчуючи не так минущість матеріально-цивілізаційних надбань, як їхню стійкість порівняно з категоріями екзистенційними.
Скажімо, навіть за всієї стрімкої плинності політичної кон’юнктури, пам’ятник диктатору є кращою інвестицією, яку лише можна вигадати. Його демонтування лишає помітніший слід, аніж проваджена покійним внутрішня політика. Наша реальність побудована в надзвичайно дивний спосіб: вона потребує постійної фіксації, вимагає регулярного виготовлення гіпсових форм, у яких би могла відобразитися і зафіксуватися. Час – це гіпсові маски наших облич, зняті обережно вночі, коли ми спимо. На ранок життя продовжується, час іде безупинно, і ти, за великим рахунком, не відчуваєш жодних змін. Взагалі нічого не відчуваєш, крім присмаку гіпсу на устах. Ось це і є присмак історії.