В Україну впродовж останніх кількох тижнів навідалося чимало європейських політиків, інтелектуалів і громадських активістів, щоб виразити свою підтримку та солідарність із протестами на Євромайдані. Громадська думка в європейських країнах з подивом для себе відкрила «відважних» і «сміливих» українців, які готові стояти на морозі за свої права і свободи навіть перед кийками спецпідрозділів міліції. Професор Каунаського університету ім. Вітовта Великого Гінтаутас Мажейкіс один із тих, хто активно коментує ситуацію в Україні й висловлюється на підтримку протестувальників.
Тиждень.ua: У чому, на вашу думку, полягає феномен українського Майдану на тлі інших прикладів масових протестних рухів сучасності?
На мою думку, Майдан – це унікальне українське явище. Масові протести на площах Тахрір у Каїрі, Таксім у Стамбулі, Болотній площі в Москві чи в Афінах суттєво відрізняються від українського Майдану за рівнем протестної культури, організації, політичних гасел, мотивів участі громадян тощо. Однак для всіх них характерне об’єднання під певною платформою різних прошарків суспільства, які в інших умовах неможливо поєднати. Наприклад, дрібна буржуазія, олігархи та незаможні верстви населення приходять на одну площу, щоб висловити своє бачення розвитку країни. Під прапорами прямої демократії об’єднуються праворадикали, помірковані ліві та анархісти, які ніколи не співпрацюють в одному політичному полі.
Перший і другий Майдани сильно відрізняються один від одного. Перший був Майданом лідерів, яких підтримувало громадянське суспільство, що тільки прокидалося, а 2013 року ми спостерігаємо певний розподіл між партіями лідерів і громадянським суспільством, а тому Євромайдан з громадянського погляду більш розвинений. І це робить його більш цікавим. Українські партії не є розвиненими політичними структурами, оскільки їхні програмно-ідеологічні основи розмиті і вони є радше партіями лідерів, а тому нестабільні й після кількох років існування долучаються до ідеологічних політичних утворень. Лідери, яких підтримує великий капітал, або так звані олігархи, не цікаві для громадянського суспільства Європи. Це цікаво передусім самим лідерам, які грають свої ігри. Наприклад, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, перебуваючи після перемоги Помаранчевої революції 2004 року при владі, загравали та співпрацювали з різними фінансово-промисловими групами, тимчасом як громадянський рівень відходив на другий план.
Читайте також: Зима динозавра. Янукович стає диктатором доісторичного зразка
Натомість сьогодні ми бачимо яскраво виражене громадянське суспільство, яке має низку своїх символічних ознак. Ідеться про чисельні самоорганізовані групи суспільства, які є головною рушійною силою Майдану і дають змогу противитися силовим рішенням влади. Ця висока самоорганізованість груп забезпечує виживання Майдану впродовж тривалого часу. І тут, зокрема, йдеться про організацію харчування, волонтерство, прибирання вулиць, санітарію та медицину, нагляд за безпекою, різноманітні культурні та просвітницькі програми. Останні є певним викликом. Символічно тут можна виділити велику і малу сцени. Першу бачать усі, і виступи тут відбуваються переважно маніфестною мовою, що добре для мотивування великих груп, однак тут не може бути серйозного обговорення, адже психологічно вести змістовну дискусію перед десятками тисяч людей неможливо. Навпаки, маленька сцена – недавно відкритий університет Євромайдану – передбачає більш чи менш глибоке обговорення, однак оскільки одну сцену від іншої відділяє кілька сотень метрів, маленька завжди відчуває за собою велику.
Утім, поряд з «великим слоном» революції з’явилася «маленька собачка» громадянського суспільства, і вона вже подає голос незалежно від великих партій. Громадянське суспільство ще слабке і не може проявити себе в усіх відношеннях, однак воно існує без огляду на політичних лідерів. Це буде мати у майбутньому два важливі наслідки: з одного боку, воно сприятиме розвитку самоуправління на місцях і поступовому зростанню свідомості суспільства, а з іншого – останнє потребуватиме дедалі більшого ідеологічного та програмного змісту політичних партій. Це, своєю чергою, дасть гарантію останнім, що вони не будуть «одноденками». Коли партії стають щораз стабільнішими і розвивається громадянське суспільство, приходить спокій у країну. Саме цього я бажав би Україні, щоб у неї вже не було третього Майдану.
Феномен Майдану також полягає в тому, що більшість масових протестних рухів в Європі в останні кілька років проходили в ім’я критики ЄС. Тимчасом як українські громадяни на площах виступають за євроінтеграцію. ЄС був певною мірою не готовим до такої бурхливої підтримки європейського проекту в Україні. Євробюрократи тепер змушені говорити про революцію як про позитивне явище, хоча раніше в їхній риториці цього слова не могло бути. Європейське начало парадоксальне для української революції, і ця парадоксальність передається, зокрема, партії «Свобода». Наприклад, литовські ультранаціоналісти були певною мірою розгублені, коли побачили, що українські націоналісти виступили за ЄС. Однак тут треба зазначити, що останній не є монолітним утворенням і складається з багатьох країн з різним баченням розвитку Євросоюзу, які конкурують між собою, створюються тимчасові блоки, щоб прийняти те, чи інше рішення. Наступного року очікується зростання правих і навіть ультраправих політсил та їхній певний успіх на виборах до Європарламенту. Якби українська партія «Свобода» входила до складу Європарламенту, то вона знайшла б там багато своїх партнерів.
Тиждень.ua: Який, на вашу думку, меседж надсилає український Євромайдан європейській громадській думці та політикуму?
– Майдан нині сприймають в Європі як звільнення від залишків радянського минулого та загрози поглинання в Митний союз. Останній називають «Темним союзом», оскільки він базується на непрозорих схемах, корупції та беззаконності. Інвестиції та рух капіталу в рамках цього утворення навряд чи принесуть населенню благо, оскільки для цього не створено передумов.
Євромайдан в Україні – це передусім хороша новина для ЄС. Останній завжди потребує їх. Раніше хороші новини зазвичай надходили з країн Балтії, однак вони стосувалися передусім економічної сфери, тимчасом як політично добрих вістей бракувало. Можна вважати стамбульські демонстрації в червні цього року такими позитивними сигналами, оскільки певною мірою вони були зорієнтовані на ЄС. Однак Брюссель сьогодні не готовий до глибокого діалогу з Туреччиною про її вступ. З Україною все по-іншому. Вона є членом Східного партнерства і разом з Грузією та Молдовою була лідером цієї програми, а тому більш цікава для європейців, аніж Туреччина. Устремління України стати асоційованим, а в перспективі повноправним членом ЄС – хороша громадянська новина, на яку в Європі дуже чекали. Я думаю, що Майдан буквально влив життя в європейські структури.
Тиждень.ua: Після провалу на саміті Східного партнерства у Вільнюсі у підписанні Угоди про асоціацію з Україною чи повинен ЄС, на вашу думку, переглянути свою стратегію у поширенні демократії на пострадянських теренах, беручи до уваги геополітичні виклики Росії?
Держави ЄС, очевидно, будуть переглядати свою політику на Сході Європі, щоб посилити тут свою «м’яку силу». У чому полягає остання? Наведу приклад. Певний час відбувалася жорстка конкуренція між ЄС і Китаєм в Африці. Обидва робили тут свої інвестиції, які, однак, сильно відрізнялися за своїм призначенням: КНР вкладала у розвиток природних копалин і будувала великі заводи, а Євросоюз – у розвиток громадянських прав, передусім прав жінок, забезпечення охорони здоров’я, розвиток сільського господарства та екологічних проектів. Політика Китаю та ЄС на Чорному континенті відрізняються, як ніч і день. В Україні мислення серед олігархів, або окремих промислових груп, які хочуть увійти до Митного союзу, подібне до китайського. Вони вважають, що основний ресурс – це природні копалини та важка індустрія. Це китайський проект в Африці, він діє всього 10–15 років, а потім призводить до повного виснаження економічного простору та населення. Європейський проект має зовсім інші засади: тут ідеться про розвиток демократії, прав людини, меншин, жінок, розвиток сфери охорони здоров’я та безпеки, і тільки після цього відбувається розвиток економіки на принципово новому рівні. Для тих, хто мислить жорсткими індустріальними термінами, це незрозуміло.
Читайте також: Вирішальний час для Майдану: надія на Захід?
У балтійських країнах за радянських часів було розвинене важке машинобудування, тут будували великі заводи та фабрики, які згодом після вступу в ЄС виявилися неконкурентоспроможними. На місце цих нерентабельних заводів з’явилися тисячі підприємств малого та середнього бізнесу, завдяки яким балтійські економіки змогли за рік подолати наслідки економічної кризи 2008–2009 років. Такого швидкого відновлення економіки не спостерігалося ані в Британії, ані у Франції, Іспанії чи Італії, хіба що тільки в Німеччині, однак навіть вона відставала у цьому від балтійських країн. Деякі кажуть, що багато людей емігрують за кордон. Однак ця міграція не така, як у міжвоєнний період, коли виїздили назавжди. Литовці, наприклад, спочатку поїхали в Іспанію, потім перекочували в Ірландію та Велику Британію, а звідти в Норвегію та Швецію. Люди, які накопичують певний капітал і досвід, повертаються в Литву і створюють дрібні підприємства, що є важливою ланкою стабільності та зростання балтійських країн. Те саме відбувається в Польщі.
Тиждень.ua: Пропагандистська машина Кремля намагається подати події в Україні у вкрай непривабливому світлі. Чи ефективний російський агітпроп, на ваш погляд, у досягненні своїх цілей?
— Російська пропаганда проти України є так званою класичною формою пропаганди, де рівень креативу дорівнює нулю. Кремль формує пропагандистські штампи, щоб показати образ ворога у більш жахливих тонах і якомога більше налякати людей. Це старі радянські схеми. Такий агітпроп спрямовано передусім на нижчі прошарки суспільства, які, наприклад, не можуть користуватися комп’ютером і соцмережами й мають низький або середній рівень освіти. Пропагандисти такого штибу завжди ризикують, адже освіченіші люди можуть започатковувати контрпропагандистські рухи, і це загалом доволі неефективна витрата грошей. Від цієї моделі давно вже відмовилися майже всі розвинені країни – від США, Великої Британії до Японії. Куди ефективніше використовувати засоби публічної дипломатії, що, зокрема, передбачає пропаганду через розвиток брендів. Наприклад, коли в брежнєвські часи за домовленістю з радянським урядом у СРСР прийшла Pepsi Cola, вона миттєво завдяки бренду стала елементом публічної дипломатії і таким чином перетворилася на найбільш запеклу форму антирадянської пропаганди.
Тиждень.ua: Яку роль в активізації та мобілізації суспільного протесту в Україні відіграли соціальні мережі? Чи виконали вони свою функцію так, як, зокрема, в країнах арабського світу під час серії революцій 2011 року?
– Соціальні мережі відіграли в Україні навіть більшу роль, аніж під час масових протестів у Туреччині у червні цього року. Тоді турецька влада блокувала соцмережі. В Україні ми спостерігаємо цікавішу ситуацію, коли до відеофіксації подій на місці було підключено одразу кілька камер онлайн-трансляції за допомогою Youtube та соцмереж. Фальсифікувати внаслідок цього стало надзвичайно складно, а ті, хто фальсифікує, живуть гірше, аніж їжак у тумані.
Тиждень.ua: Як ви оцінюєте поведінку влади в її спробі розчавити масові протести в Україні?
– Поведінка влади в цій ситуації видається доволі бездумною і безвладною. Вона не в змозі ані виграти, ані програти: вона не змогла розігнати Майдан і водночас не змогла зробити кроки для заспокоєння людей на вулицях. Можна було б одразу відправити уряд Азарова у відставку, і на цьому вся ситуація могла б нормалізуватися. А взагалі можна було б не доводити все до протестів. Адже підпис під Угодою про асоціацію з ЄС ще не означає остаточного рішення; існує багато дипломатичних рішень, щоб цю Угоду не виконувати: від ратифікації до імітації його імплементації. Тому не було жодного сенсу вести людей через це на барикади. Це політичне безумство.
Читайте також: Опозиція оголосила план дій учасників Майдану
Для вирішення політичної кризи в Україні не вистачає дипломатичної роботи між різними групами. Спроба влади тиснути і показувати демонстративно силу, залучаючи цим штучно інші групи протестувальників, може тільки ускладнити ситуацію. Можна спиратися на посередників, це абсолютно розумно. Зокрема багато європейських країн виступили з ініціативою медіаторства. Найважче коментувати в цій ситуації роль Росії. Оскільки її позиція публічно не до кінця зрозуміла, очевидно, залаштуноково вона діє дуже активно, як зазвичай і робить.
Тиждень.ua: В українській політиці велику роль відіграють олігархічні групи. Якою може бути їхня роль у врегулюванні політичної кризи в країні?
— На мою думку, загалом система олігархії, яка походить із Росії та Казахстану, дуже погана сама собою. Не важливо: олігархи підтримуватимуть Майдан чи виступатимуть проти нього, у будь-якому разі олігархія – це погано. Олігархічний капітал оцінюють гірше, аніж капітал великих корпорацій, які вважають руйнівними. Та що вдієш, якщо доводиться рахуватися з позицією олігархів у політичному процесі, і на це нема ради.
Біографічна нота:
Гінтаутас Мажейкіс – професор Каунаського університету ім. Вітовта Великого, завідувач кафедрою соціальної та політичної теорії. Сфери наукових інтересів: класова свідомість у рамках сучасної критичної теорії, сучасне прочитання радянської пропаганди, аналіз сучасної політичної міфотворчості, полілінійність історії та політична гегемонія в Центрально-Східній Європі, становлення меншин як шлях до демократії.