У 1920-30-ті роки візія Фридриха Ніцше почала суттєво визначати розуміння українськими інтелектуалами призначення культури, в якій вагому роль відігравали сильні особистості. Ба більше, значення ніцшеанства дедалі посилювалось у зв’язку зі спробами відновлювати незалежність. Але не все у цій філософії сприймалося беззастережно. Нерідко вона зазнавала певних інтерпретацій, адже сам Ніцше, попри його войовничу риторику, висловлювався не надто поштиво про німецький мілітаризм. Отже, в українському націоналістичному колі стосовно його позиції сформувались і деякі застереження. Так, у статті «Боротьба для боротьби чи змагання за вартості?» (1934), а точніше у частині, що називається «Межі боротьби в індивіда; націоналізм за й проти Ніцше», авторства одного з ідеологів цього руху, Ярослава Стецька, що підписана псевдонімом Євген Орловський, увиразнено два виміри ніцшеанства — індивідуалістичний і волюнтаристичний:
І не піднесенням індивіда понад спільноту зразком для нас є Ніцше, а підкресленням волі і визначенням їй належного місця. Не штірнерівець Ніцше — як подвижник нових соціологічного характеру ідей (особа понад суспільність), а Ніцше — філософ-волюнтарист, хоч теж не у всьому. Сприймаємо ми висунення ним вольового елементу (уже наприклад, його неґація релігії нам не підходить!), елементу сили, боротьби, непоборності, постійних змагань тощо.
Це означало, що в осередку діячів ОУН утворилася ціла дискусія довкола ніцшеанства, а отже, виникла потреба висвітлити його головні засади. За цю роботу взявся письменник, якому випало створити зразки стрілецької філософічної поезії та прози й відзначитися на ниві літературної критики, публіцист і журналіст Олесь Бабій.
Його поява на світ припадає на 1897 рік. Народився він у місцевості Середня у сільській родині Калуського повіту на галицькому Підкарпатті. Початкову освіту здобуває у Войнилові, середню продовжує у Калуші, Чорткові та Львові. У Першу світову зголошується служити в УСС, однак у складі австрійської армії потрапляє на італійський фронт. А після проголошення ЗУНР входить яко старшина до складу одного з куренів УГА та бере участь у поході на Київ (1919). Тоді ж і починає писати вірші. Втім опиняється в таборі для інтернованих у Каліші. Звільнившись, долучається до львівської мистецької групи «Митуса» (1922) і працює журналістом. З 1924 року студіює у Вищому педагогічному інституті імені М. Драгоманова у Празі, де здобуває докторський ступінь із літературознавства. Повернувшись до Львова, провадить літературне та політичне життя. За участь у конгресі ОУН польські власті позбавили Бабія волі на чотири роки (1931) та заборонили два його твори. А по приходу совєтів, які засудили всю його творчість і діяльність — довелося виїжджати: спершу до Холма й учителювати там у гімназії, а зрештою, перебратися до Зальцбурга. А вже по Другій світовій поневірятись у таборах DP Карлсфельда та Мюнхена, щоб остаточно вирушити до Чикаґо, де і скінчилося його життя в 1975 році.
Ранні творчі проби Бабія позначені символізмом. Але подальші його поетичні твори сповнені бойового духу та ніцшеанських алюзій: зневага до натовпу, смерть Бога, філософування молотом і подібне: «брязк шаблюк товпи», «бо згинув Бог, збудився звір» («В боротьбі»); «гей, стопудовий молот в руки — і куйте в душах наших гарт» («Благословення ворогів»). А прочитавши вірш «Марш» (1929), який у 1932 році було визнано за офіційний гімн ОУН, а згодом і за неофіційний УПА, можна відстежити плекання герцю, боротьби та сили:
Родились ми великої години
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Кормив нас біль по втраті України,
Пестив нас бунт і гнів на ворогів.
І ось ідем у бою життєвому
Міцні, тверді, незламні мов ґраніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати,
Заплатою нам розкіш боротьби.
Солодше нам за волю умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.
Крім оцієї ніцшеанської тематики, знайдеться й окремий сонет, який має назву «Ніцше»:
На всіх путях я завжди, всюди сам.
Мій кожний день — гіркий пугар отрути,
та скарг моїх нікому не почути,
пекучих ран не покажу я вам.
Прийму життя, — як слід приймать борцям
Із піснею свій бій жорстокий, лютий: —
Коби вперед, на шапці, щоб здобути,
Накинути закон свій ворогам! —
Нащо мені любов і щастя сну?
Навіщо мир? Люблю лише війну,
і навіть смерть зміняю в гру дитину;
хоч випив я весь біль і сум життя,
могутности я прагну й вороття,
щоби земля зродила Надлюдину!
Втім, якщо у ці рядки автор укладає саме поетичні формули ніцшеанського вчення, то кілька номерів у «Літературно-науковому віснику» було безпосередньо присвячено спеціальній розвідці — «Фридрих Ніцше» (1930/31). Бабій її побудував як огляд, але часом вона скидається на конспект із багатьма повторами, спорадичними згадками імен дослідників філософа, переліками німецьких і українських назв опусів Ніцше: “Wille zur Macht”; “Morgenröthe”; “Fröhliche Wissenschaft”; “Zur Genealogie der Sitte” — в оригіналі не Sitte, а Moral; «Заратустра»; «Антихрист», «Радісна наука», «Народини трагедії». Бабій указує на те, що серед українців теж є чимало популяризаторів ідей Ніцше, втім їхня надмірна радикалізація може спричинити «нігілізм, аморальність та оправдання найбільших злочинів».
Основу викладу складає таке світоглядне положення: згідно з Ніцше, людство не має цілі чи смислу в існуванні, хоча це не стоїть на заваді філософу обстоювати волю до життя. Тимчасом онтологічна будова світу тримається на метафізичному принципі — волі до могучости, що визначає подальші чинники філософування. Так, у теорії пізнання заперечується мислення, розум, душа й істина. Всі вони — фікції, за якими стоїть інстинкт, воля і тіло, а не свідомість. Я — це сума сил організму. Тому пізнання нагадує знаряддя волі до могучости. Віталістичні цінності не мають об’єктивної вартості, а лише суб’єктивно-біологічну, бо підпорядковуються потребі смертної людини. Тому Ніцшева філософія — це крайній поетичний релятивізм. Отож у дійсності треба бачити не те, що пізнається достоту, а творчість і перспективи прагнень індивіда реалізувати власну здорову могучість, опанування пристрастей і спробу перетворити їх на джерело радості. Життя — то вічна творчість, яка реалізує гін до цілі. А всяке поцінування — ряд означень явищ, які корисні чи шкідливі для життя.
Ноетичний релятивізм Ніцшого має свої коріння далеко в минулім, коріння ті сягають аж до грецького фільософа Протаґора, який подібно як Ніцше твердив, що людина є мірою всіх речей, що кожна людина має свою прайду, залежну від біольоґічних потреб і диспозиції. Ніцшеанізм, це ірраціоналізм і релятивізм. Нема ніякої «речі в собі», бо кожну річ мусимо подумати в протиставленні і порівнянні до інших речей. Нема ніякого абсолюту, трансцендентального світу, бо світ лише акція і реакція сил. Дух це тільки знаряддя тіла, організму Волі. Світ існує реально, як Воля до Могучости, а наше пізнання є лиш наслідком, останнім ефектом Волі.
Бабій окреслює паралелі між філософією Ніцше та прагматизмом Вільяма Джеймса, зокрема в питанні відкидання всілякого догматизму. Чи вбачає спільність із трансцендентальним реалізмом Ніколая Гартмана, коли через пізнання чуттєво-реального пізнається трансцендентальний абсолют. А покликаючись на інших інтерпретаторів, помічає схожості ніцшеанства з емпіріокритицизмом Ернста Маха та Рихарда Авенаріуса (Гаральд Гьофдінґ) або ж інтуїтивізмом Анрі Берґсона. Проте філософія Ніцше не є простим актом волі, рефлексії чи досвіду; радше — вона тиранічне насильство над життям, а філософ — це диктатор думки, мудрець, який покріплює та розвеселяє, прихильник активності, суддя життя, що кабінетних філософів описує Мефістофелевою іронією.
Ніцше ворог раціоналізму, а оборонець вольового, інстинктивного відношення до життя, тому з ненавистю говорить і про Сократа, який своїм аналітичним декадентським розумом навчав пізнавати, аналізувати життя замість переживати його і творити. На його думку, Сократ і софісти вбили грецьку культуру, бо творчість і культура є там, де є підсвідомий гін до життя, де розум не пожер волі, бо раціоналізм і скептика, це атрофія волі, упадок життєвих інстинктів, тому Ніцше називає Сократа «гидким плебеєм», поганим і безплідним, як все, що не родиться з Діонізійської ілюзії, з Діонізійського життєвого екстазу.
Порушуючи проблему моралі, каже Бабій, Ніцше не обмежився дослідженням її старих форм, а «творить нові таблиці». В основі його етики лежить ідея повносилого життя, надлюдини та вічного вороття. Критикуючи новий європейський нігілізм, у появі якого винне християнство, бо спричиняє втрату людиною своїх абсолютних вартостей, позбавляє віри в потойбіччя, сенсу, мети життя та почуття власної гідності, Ніцше творить нові цінності: натуралістичні, земні, вольові. Збираючи найбільший квантум сили, вони дають змогу порятуватися від декадентської розпуки й опанувати хаос. Отже, чеснота — це ріст. Але чи направду будуть оті цінності вічними, як інтерпретує їх Бабій?
Так і в основу Ніцшевих естетичних поглядів покладено біологічну корисність. Адже краса біологічно поцінована й інстинктивно заряджена. Тож естетичні судження зумовлені почуттям сили, а мистецтво — є найвищим проявом волі до могутності. Тому в осередді проблем етики, релігії й естетики Ніцше зосереджено три моменти віри: у вічну еволюцію до надлюдини (впливи Чарлза Дарвіна та Герберта Спенсера); у самоціль і вартість життя; у вічне вороття всього, що існує (впливи піфагореїзму — сума енергії та її станів у природі стала й обмежена, тому вона видозмінюється в нескінченному часі). Зрештою, Бабій означує ніцшеанський імператив так:
Замість індивідуальної моралі Канта Ніцше проповідує мораль роду, раси і ставить новий імператив: Поступай так, щоби кожний твій чин ти хотів повторити ще раз у вічному колі вороття. Тим чином категоричний імператив Канта спрямований у дименсію ширини, перенесений у Ніцшого в дименсію довжини, еволюції, в якій кожний етап є метою та етичним оправданням для попереднього етапу.
Якщо категоричний імператив Канта засновано на обов’язку («ти повинен»), то ніцшеанський оперто на індивідуалізм («я хочу»). Ніцше повертається до давнини, де виникла шляхетна мораль (Vornehmheit — Ґеорґ Зимель):
На його думку, антична Греція мала таблиці, що потверджували життя і служили його ростові, а христіянізм приніс фальшиві таблиці, що є запереченням волі до могучости і служать смерти, нігілізмові, замогильним ілюзіям, а не світові дійсному.
Тотального ж аморалізму Ніцше не проповідує. Його критерії моралі не абстрактні («надто людські»), тобто не романтичні й ідеалістичні (не ілюзорні), а натуралістичні (життєві). Моралі він анітрохи не заперечує: та вона не має робити з людини раба, бо людина самостійно визначає свою мораль саморозвитку:
Ніцше думає, що в античнім світі «добре» було тотожне з життєздатним, чеснота і сила та краса то були синоніми, гордість, мужність, відвага і безпощадність у борні за життя то були чесноти. Але прийшов христіянізм і перевернув усі цінности… Грецьку і римську етику творила психольогія панів, войовників задоволених з життя, з себе, здібних панувати, боротись і наказувати…
Врешті-решт, юдейська релігія підштовхнула християнство на поширення ресентименту на більші терени:
Тому жиди, а потім їхні діти нової віри називали безсилу доброту, покору і терпеливість та вбогість чеснотами, а силу, гордість, хоробрість і багатство гріхом. Нова віра як твір рабів зробив із милосердя найбільшу чесноту, із сильного зробив слугу слабих і тим чином понизив тип людини. Була це, отже, помста заздрісних рабів над панами.
Ніцше протиставляє слабку людину, що схильна ятрити свої рани та називати злочинцем приятеля, жінку та дитину, сильній, яка є щасливою, бо здатна забувати зло та перетравлювати всі прикрості. Тому Ніцше — противник милосердя, позаяк, на його думку, творче зло корисніше за пасивне добро, яке ідеалізують, вигадуючи дешевий оптимізм. А ще, Ніцше — послідовник Геракліта, бо покладається на боротьбу, схвалює ризик і трагедійне буття. Зрештою, правдиве добро народжується з сили:
Існує лише один абсолютний гріх і тільки одно зло: заперечення волі до життя, декадентизм… Історію творили «жорстокі, злі» герої, а не покірні смирні й «добрі» слабодухи, тому вся історія згадує лише про «злих» непокірних і грізних.
Але трохи дивує, коли Бабій уважає, ніби Заратустра у Ніцше — це буквально перський пророк, який є виразником дуалістичного світу Добра і Зла, де ведеться вічна боротьба між Ормуздом і Ариманом. Дивує і те, що Ніцше звертається до цієї релігії нібито для виправдання зла. У кожному разі, все це підпорядковується чесноті, що веде до сили, перемоги та зростання:
Ніцше установляє нове цінування людини: 1) скільки сили є в ній; 2) яке багатство її гонів; 3) скільки має здібностей творити і здобувати по лінії потвердження життя… Ніцшеанізм в етиці це ідеал людини ренесансу, людини сильної, волевої, жадібної побіди, спрагненої краси і росту в гору. Замість проповідувати ідеал вічного мира, Ніцше проповідує ідеал людини, яка шукає сама війни…
Окрім однозначних ідеалів, які вказують на силу та боротьбу, Бабій окреслив і парадокси філософії Ніцше, покликаючись на Ернста Бертрама, котрий убачав у ній і християнські мотиви, порівнюючи мислителя з апостолом Павлом або Лютером, а чи Христом, який проповідував ідеал опанування матерії духом, аскетизм як опанування себе. Такою нібито була «ніцшеанська теодицея терпіння». Ба більше, християнство та ніцшеанство єднає воля до трагічного, чи героїчний песимізм сильних духом. А на додачу Бабій оприявнює доволі сумнівне Бертрамове порівняння Ніцше з Юдою, бо ці двоє зрадили Христа. Хоча Ніцше має щось і від Прометея.
Так само ніцшеанська віра в вічне вороття та радісне «ще раз» нагадує християнську віру в воскресіння і в невмирущість цінностей… Ніцше не добачував, що і в християнізмі є елемент радісного діонізійського Excelsior життю й світові, а рівночасно елемент песимізму та покори перед дійсністю, конечністю… Ніцше, на думку Бертрама, це північно-німецький індивідуалістичний християнізм, це свобідна віра ворожа контемпляції та догматичности… Поверхова зовнішня ворожість Ніцшого до христіянізму це велике непорозуміння, в яке Ніцше попав під впливом лівих геґеліянців, особливо Бруна Бавера. Українець проф. Дм. Чижевський у статті «Геґель і Ніцше» доказує, що Ніцше справді знав Бавера від 1888 року і переписувався з ним та що «Антихрист» це повне наслідування пашквілю Бавера „Das entdeckte Christenthum”.
Одним із передсудів про Ніцше Бабій уважає думку, що філософа часто визнають за ідеолога буржуазії, ворога пролетаріату й апостола егоїзму. Щоправда, Ніцше не цурається вирішувати соціальні питання через еволюційну теорію, не підтримує рівність і є поборником ієрархії:
Ніцше не був ворогом народних низин, він навіть ненавидів ситу і безплідну фінансову буржуазію, він був тільки ворогом черні, яка є і вгорі серед буржуазії і внизу… Автор Заратустри думав і творив у соціяльних категоріях, маючи на меті не тільки добро одиниці, а й раси, колективу, але був переконаний, що суспільні вартості, історію творять для колективів, для раси тільки героїчні одиниці…
У всякому разі, Бабій убачає союзника в Ніцше, а надто, коли останній окреслює комунізм і соціалізм яко примітивний лад, який увиразнює деспотичні риси, вчиняючи насильство над життям, а це нагадує вислід упослідженого та заздрісного раба. Тому ницій особі завжди протистоятиме великодушність і багатство особистості, її чесність і відповідальність, шляхетність і стоїчний спокій, витривалість у боротьбі з рівними собі ворогами, яких не звинувачують у своїх негараздах, а поборюють сміхом, адже гнів — це син духу тяжкості. Сила не потребує демонстрації своїх ран і болів або пасивної реактивності на зовнішні події. На передній план виходить внутрішня активність, свобода самовизначення, влада над собою, тихе творення цінностей без потреби почесті, погляд на життя, ніби на веселу гру, що принесе радість і красу культурного розмаїття.
А все ж, неабияким подивуванням для Бабія є те, що Ніцше залишається оптимістом із такою філософією:
Великою психольоґічною загадкою є факт, що творчість Ніцшого, яка родилась на межі між життям і смертю, з вічної боротьби з недугою і самотою, є гімном оптимізмові і радості життя. Ніцше, який у своїм життю терпів стократ більше, як Шопенгавер, завдав песимізмові свого вчителя найстрашніший удар. Ця психольоґічна загадка буде розв’язана, коли пізнаєм, що людина відчуває найбільшу тугу за щастям і радістю коли сама є нещасна, цінить здоровля і силу найбільше тоді, коли є слаба і хора.
У цілому висновок Бабія такий: оптимізм Ніцше — це самоперемога (самоперевершення), себто прагнення подолати біль, а отже, — подолання песимізму. Покликаючись на Анрі Ліхтенберже, Бабій твердить: попри те, що Ніцше сповідує песимізм, останній якраз і веде його не до заперечення (резиґнації), а до героїзму та подолання зневіри:
Ніцшеанізм це песимізм хороброї й сильної людини, або трагічний оптимізм. Ніцше це репрезентант німецького лицарського духа, що не боїться трагічного, але шукає і потверджує його.
Це і є народження себе з песимізму завдяки самоперевершенню. Філософія стоїцизму допомогла народити Ніцшеву формулу amor fati, що дає змогу казати вічне «Так!» і любити хаос життя. Це сила волі, завдяки якій квола душа здатна переродитися та здобути гармонію і любов до світу. Як підсумовує Бабій: якщо бачити у філософії Ніцше самі лише помилки та суперечності, то треба визнати, що хиби великих людей переважають чесноти дрібних.
