Військова машина в тих зруйнованих нетрях рідко з’являється, а плітки про допомогу розлітаються миттєво, тож лише за кілька хвилин зібралося чимало «потерпілих». І всі як один:
— Браток, скажи своім, шоб па нам нє стрєлялі! Сіл уже нєту!
— Мнє хату развалілі.
— А ми с бабкой в подвалє живьом.
— Ми же знаєм, кто па нам стрєляєт. Папрасі своіх…
На всі мої доводи й докази реакція нульова. Хитання головами й бубніння про обстріли тільки з нашого боку, про новітню американську зброю, що розвертається на 180 градусів і влучає саме в їхні сараї, про несамовите лютування «Правого сектору». І це в місті, яке вже майже два роки як звільнене.
А що робити з населенням на окупованих територіях? Та й із самими територіями?
Звісно, ми можемо героїчно бити себе в груди, що нам би тільки наказ і БК побільше — гнали б сєпарню до Москви, а то й до Уралу! А на ділі?..
Варто замислитися про кількість звичайних людей по той бік — не зомбованих, не адептів «русского мира», а просто поставлених у такі умови, коли діватися нікуди — і весь військово-героїчний запал сходить нанівець.
А діти, що за три роки війни підросли, пішли до школи чи закінчують її? У них теж формується чи вже сформувалося мислення про «укропів», «фашистів», «героїзм визвольної російської армії».
Та що казати про той бік, як на свято вишиванки, коли всі соціальні мережі майоріли різними візерунками, я цілий день проїздив вулицями Авдіївки з коробкою Snickers, щоб роздати дітям у національному вбранні, і побоювався, що взяв замало. У результаті цілу коробку отримав один-єдиний патріот восьми років від народження, якого зі школи вела молода мама. Трошки розрадили малого, хоча той спочатку і злякався. Ну не звикли вони до такого ставлення. До грубості звикли, до «співай гімн — дам червонця» звикли. Співають. Стиснувши зуби й вдаючи, ніби щасливі.
У питаннях інформаційної війни ми програємо з розгромним рахунком. У цій самій Авдіївці продаються приставки цифрового телебачення, на яких від початку прошиті 35 російських каналів: «Москва», «Звезда», «Россия 24», «LifeNews» та ін. І ЖОДНОГО українського. Тому й виникають оті розмови, про «ми же знаєм, кто па нам стрєляєт». А державі ніби й справи до цього немає. Замість чіткої позиції, спланованої соціальної політики, розумної пропаганди цілковите відсторонення, заборони, звалювання на волонтерів своїх безпосередніх функцій.
Поцілити одному кулею в лоба просто, але це нічого не вирішує, а от поцілити одразу тисячам у голову правильною інформацією, розумною політикою значно складніше, але в тисячі разів ефективніше.
Ну й важко забути про те, що більшості нашого населення, хоч як прикро, всі вчинки диктує шлунок. Тому не менш важливим є власний приклад достойного життя у всіх його проявах. Тоді не буде «задушевних розмов» у потягах Костянтинівка — Київ із порівняннями зарплат, пенсій, комуналки, соціалки та висновками «який сенс нам зараз лізти з кулаками на «ополченців», коли все майже однакове, а в якихось питаннях навіть краще, ніж в Україні».
Так, якісь соціальні допомоги існують. Але ж методи їх роздачі чи розподілу не те що неприйнятні, а навіть дикунські. І як людині, що відверто підтримала звільнення свого міста від окупації, стояти в чергах по крупу, туалетний папір та ліки, ще й стикатися з хамством, свавіллям і вибірковістю тих, хто роздає, яким ще й обов’язково потрібно сфотографувати тебе ощасливленого з торбою ношених речей і показати це всім?
Я таких «благодєтєлєй» зненавидів би. Тому місцеві й ненавидять. І як потім дивуватися прокльонам та плюванню вслід військовим машинам?
— То чому не виїхати десь ну хоч трохи далі від передової?
Будьмо відверті самі із собою: всі, хто мав хоч якусь можливість виїхати, вже зробили це. Дуже вони потрібні на материку? Чекають їх там житло, робота, повага та співчуття, зрештою? Отож.
Читайте також: Частково звільнені, але невизнані
А що стосується військової складової, то, на мій погляд, українська армія цілком стала на ноги, майже повністю забезпечена матеріально та технічно, порівняно з 2014–2015 роками мотивована і, що головне, з’явилися нові командири, які пройшли бойове хрещення, мислять по-новому й не бояться брати на себе відповідальність. Армія готова до звільнення територій, і це справді потрібно, бо роками стояти на одних позиціях, щодня втрачаючи людей, мабуть, не зовсім правильно. Цікаво було б запитати в кожного командира, що він обрав би: простояти кілька років на одних обжитих позиціях, поховавши, скажімо, тисячу з особового складу, чи за кілька місяців вийти на кордон своєї держави з більшими втратами? Особисто я пішов би за другими. Хоч як цинічно це прозвучить, але на війні без втрат не буває. Буває лише їх доцільність.
Та все одно спочатку треба визволяти не землю, а мізки й душі населення на окупованих територіях та свої, щоб не прийти туди новими загарбниками, натикаючись на ще більшу ненависть, і щоб знову не лунав біля кожного магазину Гімн України… за червінець.