На жаль, ведучі зустрічі виявилися не на висоті, тож зрештою самій авторці довелося розповідати, вдаючись до численних відступів, про свою книжку. Я сидів і дослухався до її розповіді про героя В’ячеслава Липинського, про якого кілька днів тому на korydor.in.ua одна пані третьорядний український критик написала: «Другорядний персонаж канону славетних постатей вітчизняної історії». Але наприкінці своєї дивної міні-рецензії все-таки визнала, що «Липинський власним прикладом відповідає на наші сумніви», згадуючи вслід за героєм «Забуття», що «українство ― це особистий вибір кожного на будь-якому етапі життя».
Після зустрічі Таня підписує книжки, а я чекаю своєї черги. Підходжу, представляюся: «Мене звати Онух», і тут Таня уриває мене: «А мені відомо, хто ви». Я трохи розгубився, бо так небагато знав про Таню, навіть не пам’ятав, яка вона на вигляд і чи бачив я її колись раніше. Знав, що 2011 року її визначили одним із трьох фіналістів на премію Джозефа Конрада, а 2013-го вона отримала цю премію, яку я задумав і втілив у життя, але тоді вже жив у Нью-Йорку, тож її прізвище як лауреатки дійшло до мене відлунням моєї київської минувшини. Від тієї осінньої зустрічі в Книгарні «Є» роман «Забуття», Липинський і Таня супроводять мене з незвичайною послідовністю. Книжку читаю потроху, уважно і з роздумами після кожної частини тексту. Зусиллям авторки, присвяченим постаті героя, його особистій історії, його Долі з великої літери, товаришить паралельний і не менш болісний її діалог зі своїм alter ego. Спершу він традиційно банальний, а згодом набирає щоразу більшої інтенсивності та розвитку. Власний суб’єктивний екзистенціальний біль став болем надіндивідуальним, а отже, і моїм. Інколи я почуваюся немов у віртуальній реальності, так, ніби перебуваю в самому осередку дії, можу підійти до героїв на відстань кількох сантиметрів, відчувати їхній запах і бачити їхні сльози. Певної миті навіть у мене покотилися сльозинки по щоках, хоча я не вважаю себе надто вразливою особою, схильною виявляти емоції.
«Єва потягнулась за сіллю, але, глянувши на батька, таки передумала.
― Тату, ― Липинський кожного разу здригався, коли чув це слово з її вуст, ― я завжди хотіла дещо спитати. Те, чому ти присвятив ціле життя… Тобі ж нічого не вдалося, правильно? Я не осуджую, я подорослішала, ти не думай, просто хочу знати.
Липинський увесь зіщулився. Ципріянович перестав їсти і непомітно поклав ложку на тарілку, жувати в такий момент йому видалося єретичним. Липинський тихо видихнув з уражених туберкульозом глибин:
― Я дійшов висновку, що українці не здатні до державного життя. Це анархічна нація.
Єва відразу його зупинила:
― Я не впевнена, що я хочу знати більше.
…Дзвінкий голос Єви розійшовся по кімнаті луною. Я чую його дуже добре, а також, як гігантський синій кит плескає хвостом об морське плесо десь зовсім неподалік. Уже скоро він розкриє свою пащу і почне засмоктувати все і всіх: Липинського, Єву, Ципріяновича, fin juli, зачаєних у курнику орпінгтонів, домик у Бадеґґу, який за заповітом відійшов у користування секретареві і домогосподарці до їхньої смерті невідомо коли, листи і нотатки, які не можна буде публікувати раніше, ніж через десять років, але і тоді ніхто особливо не публікуватиме, все, за що Липинський боровся […] його спогади, його Україну, все побачене і відчуте, всі його хвороби» («Забуття», с. 243).
«Мені страшенно хотілось звідcи геть, щоб не бачити і не відчувати того, що настає після кінця історії. Раніше я думала, що кінець означає велике ніщо, царювання чорної матерії, глухоту і сліпоту, математичний нуль. Але з’ясувалось, що він може пройти непомітно для тих, хто всередині. Нещасні ще довго імітуватимуть життя, не здогадуючись, що гілка зеленіє на всохлому дереві. Коріння давно відмерло і перегнило. Зневажені кістки розростаються замість нього.
Я почала плакати, постійно нагадуючи собі, що сльози ― це гнів, адресований комусь іншому. Але кому? Колгоспному трактористові, який всього лиш виконував наказ? Селянам, які стояли й дивилися, не розуміючи «тому всьому ціну»? Партійцям, що давали розпорядження, дотримуючись курсу на знищення шкідливої історії, курсу лоботомії пам’яті? Чи, може, власним дідам і бабам, прадідам і прабабам, які виявилися заслабкими, щоб протистояти цій лоботомії? Хто винен? На кого злитися?» («Забуття», с. 219).
Якщо ви думаєте, що я взявся писати рецензію на книжку Тані Малярчук, то помиляєтесь. Я найчемніше у світі хотів би подякувати їй, що повернула В’ячеслава Липинського із забуття, що оживила старі фотографії, які тепер промовляють її словами, що дозволила собі злість і розпач, але не зневіру. Дякую Тані.
Постскриптум. 9 грудня цього року радіостанція «BBC-Україна» визнала роман «Забуття» Тані Малярчук книжкою року (2016).