Сьогодні, 28 червня, у віці 85-ти років у Львові помер дисидент і поет Ігор Калинець.
Про це повідомила його дочка Дзвенислава Калинець-Мамчур на своїй сторінці у фейсбуці: «Сьогодні полетіла до небесної родини душа мого тата! Молимося за Тебе, а Ти там у небесах разом із Мамою молитимешся за Україну, дорогий Таточку…».
«Навічно відлинув в Українське Небо Ігор Калинець — один з найтонших, найвишуканіших, і разом з тим — один з найвідважніших і найнезламніших українських поетів усіх часів; “…чи не останній зі шляхетного родоводу з гербом де на щиті блакиту осінній листок калини”.
…Памʼятаю, як минулого року у Львові на “Землі поетів” бризнули мені сльози, коли він промовив зі сцени оті дивовижно-щемливі свої рядки: “а воно калина — моя батьківщина — а я її калинець”…
Свого часу він уперто й безкомпромісно виводив філігранні даньоукраїнські “юси” на лютому снігу совєцької окупації. Один з творців України омріяної, справжньої.
Саме він колись відшукав земну могилу свого духовного поетичного попередника — Богдана-Ігоря Антонича. Сьогодні вони зустрінуться за сьомим Небом…», — написав Іван Малкович.
«Це останній із суперпоетів 60–70-х, поруч Вінграновського, Стуса та Чубая. В 1975 році, коли Калинець перебував в ув’язненні, “Смолоскип” передрукував у Балтиморі вже доти заборонену в срср збірку “Вогонь Купала”.
Це елітарна поезія, яка виправдовує нас перед вічністю», — написав Ростислав Семків.
«Не стало Ігоря Калинця. Одного з тих, хто формував світогляд і ландшафт, впливав на чимало наступних поколінь. На моє – точно», — написала Богдана Романцова.
«Можна багато говорити про віхи його життя, але для мене назавжди врізалося в серце, що він перший прийшов на нічний львівський Євромайдан, коли беркутня отримала наказ знести студентський намет, щоб захистити європейський вибір молодих українців…», — написала Софія Федина.
«Великий поет, великий жаль, велика пам’ять», — написала Катерина Калитко.
Найкраща пам’ять про Поета – читати його вірші.
***
вміння пасти левів
досягається наївністю
вона звичайно не ти
вона має тіло і тінь
вона не виходила
поза обрій
як і поза себе
занадто тутейша
але не знайти
певнішу криївку
над її тіло
***
Зловісна загроза тромбонів —
загроза навислої скелі:
дорогу ніхто не проторить
дороги ніхто не осилить…
Тут поклику треба в мажорі,
мажору сурми і литаври,
щоб звуку не було жодного,
який би не вдарив.
І стали каменярами
такти,
акорди
півтони…
А він,
відчувши під ранок
радісну втому,
з німбом, посрібленим зовсім,
з незмінно старомодним бантом,
виходить у довгу осінь
ходою анданте.
***
приходжу пригадати
що гаї калинові
корова язиком злизала
цвіте калинова бутафорія
по театральних закамарках
приходжу пригадати
що від одкровення
калинової сопілки
кров стигне
а нам не до суму
за гонорарну суму
приходжу пригадати
що у капсулах ягід
заморожена енергія
моєї гіркоти
що буде
як визволю її
приходжу пригадати
що останнього вінка
останній із сосюр
зодяг у домовину
збіглися чорносотенні києви
що воно таке є
а воно калина
моя батьківщина
а я її калинець
***
Така самотність у білій пустелі постелі,
де понад нами стелою стеляться міражі.
Господи, які в тебе очі стали пастельні
і пальці ласкаві — такі неживі.
Звідки взялись ми, в якій оселі осіли –
оструб, ослони під стінами, сіті і сак.
У міжвіконні осінь, осонь і сіно,
на острів осоту сонце воском стіка.
Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,
дивний сей світ, остали самі слова.
У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,
а я неживий і ти вже також нежива.
***
скінчилась подорож незвична:
там мною кинуті міста
заслала смогова верства,
немов поглинула навічно.
а я собі пішов на прічки
роса пекуча і густа,
де я на босу ногу став,
сліди всім виїдають вічі.
де фоном призьба золота,
міняв я личко на обличчя,
зі жовтодзюбого наріччя
я в пір’я мови обростав.
давні спогадувать літа
не так то молодому личить,
хоч до крові мене калічить
дороги хресної жорства.