Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Гібридні манери

Опінії
5 Травня 2022, 22:16

Я це запитання ставлю регулярно й практично всім моїм знайомим буквально з перших тижнів війни, й не тому, що я хтось Гекубі або мені хтось Гекуба, ми взагалі з паном Олексієм особисто не знайомі. Мені кортить дізнатися, що треба зробити в країні, що воює, задля того, щоби стати об’єктом ненависті… я не перебільшую, той потік емоцій, який несеться на його адресу, називається саме так: не кпини, не втома, не роздратування, а ненависть як така… отже що треба зробити, щоби тебе зненавиділи, якщо ти не ворог, а всього лише спікер президентського офісу?

 

Системний аналіз зібраних даних нерепрезентативного опитування дозволяє класифікувати претензії за характером та інтенсивністю. На першому місці — «бодрячок»: надто оптимістично, надто позитивно Арестович коментує події на фронті. Хтось висловився «сироп». Хтось сформулював: «продає спокій». Далі йдуть звинувачення в легковажній некомпетентності. Щодо компетенцій судити не можу, але на таку вже кричущу легковажність не схоже: весь час застерігається: «цього я не знаю», «треба перевірити», «вчора я помилився» тощо. Дивлячись ретроспективно, нічого такого критичного досі він не ляпнув, через що перечулені поручики стріляються від сорому, хіба що періодично обіцяє, що ось-ось усе закінчиться. Одна моя знайома скаржиться, що подруга через його надто оптимістичний прогноз купила квитки назад і повернулася зарано. Слухайте, це якось не теє… несерйозно: навіть за умови безмежної довіри до якогось генія й гуру я би навряд чи покладався на одне джерело інформації для прийняття такого відповідального рішення.

 

Читайте також: Зло втіхи

 

Наступна порція хейту естетичного порядку: мовляв, він самовпевнений нарцис. Стоп, а хто не нарцис, і чому це аж так критично? Судячи з мого власного досвіду, навпаки, надмірна самоіронія й постійні сумніви у власній спроможності дуже знижуть ефективність. Дехто ставить йому в провину, що замолоду він був актором у самодіяльному театрі. Ну й що, я теж в університеті бавився самодіяльністю, крім того можу нагадати про ще одного колишнього актора на відповідальній посаді в державі. Все? Мене насправді добряче дратує один пункт його програми — це віра в отого «хорошего русского» та «другую Россию», надто якщо йдеться про те, що місцем їхнього збирання стане в подальшому Київ як, дідько, «мать городов русских» (далі матюки). Я сам виріс на Стругацьких, ну неможливо стільки часу залишатися в своєму дитинстві. Але це вже супутні обставини, ex cathedra він нічого такого ніби не транслює.

 

Насправді я не про Олексія Арестовича, ви ж розумієте. Переконаний, що будь-хто яскравий і помітний на його місці отримав би той самий потік тієї самої субстанції, й що яскравіший і помітніший, то щедріше. Я так само переконаний, що на своєму місці він робить, перепрошую, більше й краще, ніж весь отой безкінечний збірний телемарафон, який мало не наполовину озвучується вчорашньою упоротою, продажною ватою, й такого емоційного супроводу він чомусь не зустрічає. Арестович надто оптимістичний? Хіба він має сіяти відчай і паніку? Навпаки, я вважаю його крейсером гібридної війни, найефективнішим пропагандистом, про якого колись писатимуть у підручниках зі спецоперацій. Хіба що ви вважаєте інформаційну складову війни зайвою, ну-ну… А, він надто лояльний! А не мав би? Ми все тримаємо в голові: прос**ли підготовку до війни та початок війни — це правда, й подальший перебіг із нібито взірцевою ефективністю та особистою мужністю все одно не врятує від повернення до цього питання після перемоги. Але ПІСЛЯ! А ми почали чубитися на другий тиждень від початку (я буду останнім, хто виправдовуватиме вимикання телеканалів та інші вибрики в бік опозиції, але ж ви розумієте, про що я).

 

Читайте також: Зупиніть музику!

 

Доведеться повторити: річ не в персоналіях, річ у нашому звичному ставленні до самих себе. Це щось схоже на «В мене голос такий!» Дратівливість не пояснюється стресом і тим більше не виправдовується ним. Поганий характер — продукт виховання та самовиховання. Типу: «а, можна!» Звичайний протокол взаємодії, який я спостерігаю щодня, такий:

 

1) я з тобою не згоден, а тому…

2) ти дебіл, паскуда, г*ндон, отже…

3) ти працюєш на… (від політиків і олігархів до Путіна), ти на утриманні в… (те саме), в кращому разі ти заробляєш бали, лайки, популярність.

Частковий алгоритм не передбачений, сказавши А, ти кажеш Б і В.

 

Цікаво, що категоричність вердикту перебуває в зворотній залежності від того, до якої міри суб’єкт зайнятий у безпосередньому процесі захисту країни. Найменше психують учорашні вояки з передка (сьогоднішнім, ясно, не до того зовсім). Трохи більше — волонтери, задіяні безпосередньо в постачанні життєво важливих ресурсів для фронту й біженців. Найкраще чути тих, хто співчуває й допомагає епізодично, без відриву від основної діяльності, хоча, звісно, є винятки.

 

Слухайте, ми вже в Європі. Силою невблаганних обставин, іронії долі, історичної логіки ми повернулися туди, де були давно й де нас нібито вже не чекали, а сьогодні в нас немає вибору: Захід, північно-атлантична цивілізація, «перший світ», називайте, як хочете, поставили на нас. Відтепер ми, Україна, приречені бути авангардом Європи, бастіоном вільного світу й водночас вітриною успішної демократії та ринкової економіки. Мене це влаштовує, я про це й не мріяв. Але Європа, за всіх її вад і тарганів, є місцем, де вимагається хоч якийсь політес. Зокрема, доводиться практикувати довіру та повагу. Довіра та повага — це й є Європа. Не такі абстрактні категорії, як може здатися, без них не працюють або працюють погано як економіка, так і соціальні інститути. А тут ми зі своїм «у мене голос такий». Нахапалися від колонізаторів. Доведеться знову вчитися поважати одне одного. Або принаймні робити вигляд.

94