Гезер Норріс Ніколсон: «Як на мене, історії, котрі розповідає аматорське кіно, є демократичнішими та критичнішими, ніж у постановних стрічках»

Культура
4 Квітня 2021, 11:22

До кінодокументалістики належить багато різних жанрів, зокрема аматорське кіно, яке, щоправда, досі лишається прерогативою фахівців та кінокритиків. Чим воно цінне для кіномистецтва?

 

— Аматорське кіно — те, що створене завдяки різноманітним візуальним технологіям, які застосували його творці. Тим, хто його знімає, йдеться насамперед про себе самих і про світ довкола, про можливість якось поділитися знятим. Багато аматорських відео, які зараз знаходимо в архівах, зроблені у ХХ столітті й містять певний елемент документалістики. Доволі часто такі стрічки є персональними свідченнями, особистими спробами поглянути на світ крізь призму кінематографу. Ці спроби неофіційні, неформальні, найчастіше вельми спонтанні. От, наприклад, аматорська стрічка про суднобудування, яку я коментую для цьогорічного фестивалю Docudays UA. Зйомки цієї картини від початку до кінця забрали доволі багато часу. Аматори створювали, по суті, документальне кіно завдяки тому, що їм вдавалося опинятися в потрібному місці у слушний час із технікою, за допомогою якої можна було провести зйомку. Понад те, вони розуміли важливість того, що перед ними розгорталося.

 

Це зберігає автентичність, справжність зафіксованої камерою реальності. Ці люди знімали справжній, непостановний світ довкола себе — і саме це робить аматорські стрічки цінними безпосередніми свідченнями подій ХХ століття. Внесок аматорів у розвиток документального кіно є значним, бо йдеться про безпосередні докази що певні речі справді відбувалися. Цей внесок, на мій погляд, полягає в тому, що зафільмоване аматорами є первинним матеріалом, прямим текстом про те, що відбувається у щоденному житті. Це своєрідна форма громадянської журналістики. Люди, які мають відеокамери, спрямовують їх на своє довкілля, формують візуальний наратив. Додавати до цього звукову історію чи ні — це вже вторинна справа. Таке кіно має широкий спектр використання в суспільстві. Як на мене, історії, котрі розповідає аматорське кіно, є демократичнішими та критичнішими, ніж у постановних стрічках.

 

Читайте також: Docudays UA.Чи очікувати на повне одужання?

Коли технології відеозйомки стали доступнішими, то й історії, які люди намагалися показати в аматорському кіно, стали значно інклюзивнішими. Проте такі зміни потребували багато часу. Все починається з аматорських відео, а потому вже йдуть фільми, котрі є важливою перехідною ланкою до сучасних форм. Як правило, сьогодні відео створюють для того, щоб ними можна було поділитися з іншими і таким чином комунікувати. Матеріали, які знімають безпосередні учасники соціальних протестів, військових конфліктів чи природних катаклізмів, відіграють значну роль як свідчення, як матеріал для критичного підходу до того, що відбувається.

 

Де пролягає межа між аматорським кіно і домашнім відео? Як змінювалася тематика непрофесійного кіно у різні часи?

— Домашнє відео і так зване сімейне кіно було вагомою частиною аматорських відеозйомок упродовж доволі тривалого періоду ХХ століття. Якщо говорити просто, то це були різні важливі моменти життя, зняті кимось на камеру в себе вдома. Їхнім авторам важливо було зафіксувати власні спогади про, можливо, дуже прості й невибагливі речі: як їхні діти чи онуки вчаться їздити на велосипеді, як минали родинні свята тощо. Ці відео часто не надто добре відредаговані, проте це частина справжнього життя без купюр. Зазвичай, такі матеріали створювалися передусім для домашнього вжитку, щоб підтримати тривкість родинної пам’яті. Частина стрічок, зроблених непрофесіоналами, показує велетенський спектр різноманіття навколишнього життя та людської діяльності, вони мають власну естетику, свій формат. Сьогодні, через десятиліття, аматорське кіно здатне розповісти нам про життя родин у 1940-х роках і пізніше, дати нам загальний контекст того, що тоді відбувалося в щоденному житті. Але це лише один із підходів до аматорського кіно, який я назву простим.

Був такий шотландський режисер-аматор Френк Маршалл. Його стрічки нині зберігаються у Британському національному відеоархіві. Його роботи надихнули багатьох інших на творчість, бо зняті Маршаллом непрофесійні фільми отримали відзнаки, а також визнання глядачів та журі кінофестивалів. Багато хто намагався наслідувати його. Це приклад того, як домашнє відео та аматорське кіно можуть сягати високого рівня складності. Також у цьому контексті я хочу згадати про англійського режисера середини минулого століття Джорджа Вейна, який знімав кіно про своїх дітей. Часто ці фільми мали гарно прописаний сценарій та поєднували дитячу безпосередність із дорослим уявленням про те, що таке кіно. Цікаво, що існує виразний контраст між творцями кіно, котрі знімають стрічки, щоб показати їх насамперед членам своєї родини, і тими, хто створює аматорське кіно для ширшої глядацької аудиторії — наприклад, для інших режисерів та спільноти кінокритиків.

 

Часто говорять, що аматорське кіно зберігає безпосередні свідчення про життя певних суспільних груп у певний історичний момент. Та чи справді такі фільми цінні лише своїми свідченнями?

— Гадаю, що йдеться про цікаву і важливу сферу, про переосмислення аматорських фільмів як своєрідного вмістилища колективної пам’яті. Кінематографісти-аматори фіксували світ навколо себе. Інколи то були місця й обставини, в яких вони жили, а часом і ті краї, які відвідували під час відпустки чи вихідних. Звичайно, також ішлося про далекі закордонні мандрівки. Завдяки цим плівкам ми нині розуміємо ідентичності минулого, маємо зафіксовані спогади про традиційну культуру та її регіональні відмінності. Суднобудування, традиційне скотарство та розведення овець у горах, рибальство, традиції шахтарських регіонів — усе це зафіксоване на плівку і зібране в колекціях аматорського кіно у розвиненій мережі британських архівів. Ці фільми мають значну історичну вагу саме як свідчення тієї чи іншої доби.

Але, гадаю, творців того кіно заохочувала передовсім власна цікавість та можливість розповісти про свій соціальний досвід не так, як це було прийнято в суспільстві, а так, як це кортіло зробити їм самим. Це був досвід долання соціальної дистанції між тими, в чиїх руках була кінокамера, і тими, кого знімали. Часом такі аматорські фільми виникали з чийогось бажання зафіксувати свою співучасть у певних діях. Буває, що таке кіно є цілком неформальним: там не рахуються ані з якимись політичними речами, ані з тим, чи мають вони від когось, наділеного владою, дозвіл зафільмувати чиюсь працю чи життя.

 

Читайте також: Docudays UA: Трансформація на вимогу часу

Доволі часто режисери-аматори глибинно працювали з тими теренами, на яких мешкали, фіксуючи локальні традиції і практики, яким загрожувало зникнення. У 1940-х роках Британський кіноінститут став першим, хто системно долучив аматорів, закликав їх документувати традиції, які могли незворотно зникнути найближчим часом. Це робилося для того, щоб якомога більше таких звичаїв можна було зберегти, показати наступним поколінням, які про такі речі могли б і не дізнатись. Це було таким собі визнанням факту, що модернізація впливає на діяльність людей, їхню самоідентифікацію. Мережа локальних кіноархівів у Великій Британії та інших європейських країнах це засвідчує. Майже половина того, що там зберігають — це аматорське кіно, яке зафіксувало важливі елементи регіональних ідентичностей і те, як вони змінювалися на рівні щоденного життя. Йдеться не завжди про свідому фіксацію процесу змін, які відбувалися. Ті, хто мав камеру, просто знімали речі навколо себе, а сьогодні ми розуміємо, що це їхнє хобі показує нам світ, який зник — наприклад, годинникарів на північному заході Англії.

 

Ви зазначили, що в певний момент відбулася демократизація сфери аматорського кіно. Чи були ці зміни суголосними з тим, як змінювалися суспільства, зокрема культура застосування кінокамер?

— Ідеться про тривалий процес розширення можливостей створювати аматорське кіно. На самих початках своєї історії процес таких зйомок був дорогим і потребував багато вільного часу. Це було хобі меншості британців, вищих верств суспільства та аристократів. А також тих, хто мав певну владу та вплив у місцевих громадах — лікарів, вчителів тощо. Лише з плином десятиліть технології кінозйомки стали поширенішими, бо зменшилися ціни на обладнання та плівку, а також вони стали доступнішими на вторинному ринку. Аматорське кіно, яке знімали у 1920—1930-х роках, а далі протягом 1940-х років (такого було значно менше через заборони, що діяли у воєнний час), було соціально значно вибірковішим, ніж зняте пізніше. Від 1950-х років триває демократизація доступу до тих засобів, які в своїй роботі використовують режисери-аматори, включно із сучасними цифровими технологіями.

На те, що і як буде показано в аматорському фільмі, дуже впливає той факт, в чиїх руках кінокамера. Візуальна політика аматорського кіно суттєво змінилася порівняно з першими десятиліттями його існування. Спочатку то була розвага привілейованої еліти, наділеної владою різного ґатунку. Частиною її зверхності була можливість без дозволу спрямувати об’єктив відеокамери практично на будь-кого. Так героями аматорського кіно ставали слуги, орендарі, перехожі та подорожні. Деякі творці аматорського кіно були дуже чутливі до питання зйомок без дозволу — вони продовжували зйомки навіть тоді, коли люди в кадрі намагалися відвернутися чи приховати обличчя. Тут ідеться про норми поведінки та ставлення одне до одного у певному суспільстві в певний час, про ті речі, які вважали нормальними за часів колоніалізму. Власне, перші аматорські кінофільми показували життя в колоніях. Те, що знято жінками, демонструє ще один цікавий аспект: в колоніях вони отримували ту владу і вплив, яких не мали вдома. Вони також могли безкарно знімати практично все, що їм заманеться, бо за ними стояли їхні чоловіки, батьки і брати, біла колоніальна адміністрація. Це стосується і внутрішнього колоніалізму, наприклад, поведінки англійських аристократів у Шотландії, котрі знімали місцевий люд за важкою працею. Стрічки, зняті в такій спосіб, передають оце відчуття влади, неписаного права втручатися в чуже життя кінокамерою, не рахуючись із тим, що відчувають люди, які потрапляють в об’єктив.

 

Читайте також: Труднощі дорослішання

 

Аматорське кіно часто показує подробиці простого буденного життя, що лишаються майже поза увагою художнього і професійного документального кінематографу. Але чи існують теми, які аматори обходять своєю увагою?

— На це питання складно відповісти з цілковитою впевненістю, бо, здається, знімали і знімають практично все. Є аматорські фільми, які опонували провідному наративу. Зокрема, коли йдеться про 1970-ті, то аматори знімали масові протести. Також були ті, хто знімав своє кіно на підтримку прав жінок і матерів, коли групи, що відстоювали права цих категорій, шукали спосіб, як виразніше донести свої вимоги до суспільства. Також слід зазначити, що міноритарні етнічні групи також майже не представлені в аматорському кіно. В аналогову добу, скажімо у 1980-х роках, було дуже мало представників етнічних меншин, які знімали аматорське кіно. Їх маже зовсім ігнорують і ті, хто займається більш «офіційними» формами відеозйомок, зокрема тележурналістикою.

Багато що залежало банально від обставин. Так, свого часу було знято фільм про італійців, які переселилися на терени центральної Англії наприкінці 1950-х років. Це історія про те, звідкіля вони дізналися, що там можна отримати роботу, як їм було жити у Великій Британії, коли багато членів їхніх родин лишалися за кордоном. Але такі стрічки — величезна рідкість. Їх також дуже мало про вихідців із Індійського субконтиненту та інших переселенців із південно-східної Азії. Найменш репрезентованою лишається спільнота чорношкірого населення Британії, і, як на мене, значну роль тут відігравали економічні причини, бо для цієї категорії населення ціна знімальної апаратури була недоступною. Починаючи з 1970-х років лишилося достатньо їхніх фотографій, які надсилали додому, щоб показати, що їм живеться в Британії незле. Досі, попри дуже рідкісні винятки, це головний спосіб розказати складні історії про міграцію та зрозуміти ступінь нерівності, який існує у британському суспільстві сьогодні. 

 

——————-

Гезер Норріс Ніколсон — британська дослідниця кіно, професорка Університету Гаддерсфілд та Міського університету Манчестера. Навчалася та отримала докторський ступінь в Ексетерському університеті. Викладала в університетах Ланкастера, Лідса, Гаддерсфілда, Манчестері та Йоркському університеті Св. Джона, а також в Інституті мистецтва Курто (Лондон). Її дослідження присвячені аматорській творчості британських режисерів та культурі використання кінокамер.