13 лютого 1904 року народився Данило Скоропадський – син останнього Гетьмана України Павла Скоропадського, який впродовж багатьох років був лідером гетьманського руху і однією з ключових постатей української еміграції. «Тиждень» розпочинає серію публікацій про життя та діяльність гетьманича Данила, чиє життя пройшло під гаслом «Будую Україну для всіх і з усіма».
Похмурий день на цвинтарі
Українська еміграція, що знайшла свій прихисток на теренах Америки та Європи, зокрема у Великій Британії, була приголомшена сумною звісткою: 23 лютого 1957 року раптово, за загадкових обставин, у розквіті сил помер один із найбільш харизматичних лідерів українського руху в еміграції, очільник Союзу гетьманців-державників (СГД) Данило Скоропадський, син останнього гетьмана України Павла Скоропадського. За десять днів до трагічної події Данилові виповнилося 53 роки, він вражав своєю енергією, працездатністю, активною діяльністю, спрямованою на відновлення української державності.
Данило Скоропадський в робочому кабінеті фірми Dzus Fastener. Лондон, початок 1950-х років
Для організації похорону в Лондоні, де мешкав Данило останні 18 років свого життя, було створено Громадський комітет із представників усіх наявних у Великій Британії українських політичних і громадсько-культурних організацій, а також націоналістичних організацій, які співпрацювали з гетьманським рухом. Комітет проголосив день похорону 2 березня Днем української національної жалоби й затвердив сценарій траурної церемонії. У день поховання на лондонському цвинтарі Гемпстед (Hampstead Cemetery) перед простою дубовою домовиною, вкритою українським національним прапором і родовим гербом Скоропадських, схилили чоло й об’єдналися всі без огляду на ідеологічну, партійну та віросповідну належність.
Смерть Данила стала великою втратою не лише для гетьманського руху, а й для української політичної еміграції загалом. У прощальному слові на його могилі відомий діяч ОУН(б) і найближчий соратник Степана Бандери Ярослав Стецько сказав: «Українці втратили в особі гетьманича визначну постать, щирого українського патріота, самостійника і соборника, людину високої особистої культури і такту, аристократа не тільки по крові, але передусім по духу. У своїй діяльності він мав тільки основну мету – українську державність».
Читайте також: Німецькі сліди останнього гетьмана
Непохитно слідуючи заповіту свого батька, Данило Скоропадський усе своє свідоме життя присвятив служінню Україні. Він був переконаний, що українська державність може відродитися лише у своїй традиційній національній формі. Втім, це не заважало гетьманичу толерантно й неупереджено ставитись до своїх політичних опонентів, навіть тих, хто у 1918 році підняв повстання проти його батька. З повагою відносився до кожного, хто боровся за незалежність України і поклав за неї своє життя. Загалом, піднятися над особистим заради спільної мети було його характерною рисою. Показово, що багато з колишніх супротивників Павла Скоропадського, стали пізніше палкими прихильниками Данила. Серед них був, наприклад, і колишній член Директорії УНР Опанас Андрієвський, який у листі до гетьманича 1954 року писав так: «У Вашій особі я бачу маєстат української державності й перед Вами клоню мою сиву голову…».
Розуміючи, яку фатальну роль під час Перших визвольних змагань зіграв брак єдності серед українських сил, Данило робив усе можливе, щоб сконсолідувати різні українські політичні сили бодай там, де це було можливо – в еміграції. Він неодноразово підкреслював, що належить до всього українства й вірно служитиме вільній Україні без огляду на те, чи буде там устрій монархічний, чи республіканський. На його думку, державний устрій вільної України мав визначити в майбутньому тільки народ. «Будую Україну для всіх і з усіма» – ці слова, викарбувані на надгробку гетьманича, є ключем до розуміння його життєвого credo, лейтмотивом усієї його діяльності.
Нащадок славетного роду
Данило Скоропадський народився 13 лютого (за новим стилем) 1904 року в Петербурзі в сім’ї Павла та Олександри Скоропадських. Він був четвертою дитиною в родині, яка вже мала на той час двох доньок – Марію (1898) і Єлизавету (1899), та сина Петра (1900). Батьки Данила за своїм походженням, багатством і становищем належали до найвищих аристократичних кіл Російської імперії. Мати – Олександра Петрівна, фрейліна імператриці, була дочкою генерал-ад’ютанта Петра Дурново. Батько – Павло Петрович Скоропадський – блискучий кавалергард, флігель-ад’ютант імператора, герой російсько-японської та Першої світової воєн, напередодні 1917 року – генерал-лейтенант російської армії.
Няня Ганна Василівна Шабуніна і Данило Павлович Скоропадський, 1905 рік
Однак головною прикметою родоводу Павла Петровича було його українське коріння й належність до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів, що згодом зіграло чи не головну роль як в житті майбутнього Гетьмана, так пізніше і в житті самого Данила. Саме генеологія П.Скоропадського стала і для Данила тією домінантою, що привела його зрештою до українства й усвідомлення історичної місії, яку він перебрав на себе по смерті батька. В одному з листів від 1925 року Павло Скоропадський нагадував синові, що предки його були «простими козаками й нобілітацію роду свого дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист, ними виявлений». Далі гетьман писав, що їхні предки «ніколи не бажали спокійного життя без турбот і без праці, йшли тернистими шляхами і доходили до високого становища в державі й до видатної ролі в історії свого народу».
Читайте також: Найстарша гетьманівна Скоропадська
Одним із таких діячів в українській історії був гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський (1646-1722), якому доводилося в тяжкий післямазепинський період постійно стримувати розгін переможця Петра І, який прагнув знищити автономію України. Протягом трьох століть цей рід дав Україні багатьох визначних військових, державних і громадських діячів. Члени роду Скоропадських ріднились у шлюбах з найвідомішими козацько-шляхетськими родинами, серед яких були Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Забіли, Закревські, Кочубеї, Лисенки, Кулябки, Лизогуби, Марковичі, Миклашевські, Милорадовичі, Тарновські, Полуботки. Таким чином, по лінії батька гетьманич був потомком відомих українських діячів минулого й не випадково своє хресне ім’я отримав на честь гетьмана Данила Апостола.
Ранні роки
Дитинство Данила минуло здебільшого в Петербурзі, де він зростав у російському середовищі й переважно під впливом російської культури. Хіба що періодичні перебування в родових маєтках батька в Тростянці й Полошках могли опосередковано, десь на підсвідомому рівні впливати на його відчуття спорідненості з Україною. Як і всі діти тогочасної російської еліти, Данило отримав класичне домашнє виховання та освіту. Цікавими документами, що висвітлюють петроградський період його життя, є написані ним листи до батька, коли той воював на фронтах Першої світової війни. Написані по-дитячому наївно, вони, проте, дають яскраве уявлення про взаємини в родині, навчання і виховання дітей, їх ставлення до близьких, учителів, сприйняття тогочасних подій. Листи яскраво відбивають внутрішній світ хлопчика з його інтересами і захопленнями. Данилко, як називали його в родині, грав на роялі, альті, скрипці, вивчав іноземні мови (англійську, французьку, німецьку), брав участь у дитячих концертах і виставах, відвідував театри та художні виставки, активно займався спортом. Окрім цього, дітей змалечку привчали до праці. Дівчата займалися рукоділлям, шили й вишивали; хлопчики – випилювали, конструювали, навчалися столярній справі.
Стілець, зроблений Данилом власноруч. Фото надане автором
У багатьох листах, адресованих батькові, хлопчик хвалився речами, зробленими власноруч. В історії зберігся цікавий факт: в листі до батька, датованому 1915 роком, 11-річний Данило повідомляв, що зробив маленький стілець до свого письмового столика. Цей стілець потім «супроводжував» свого хазяїна через усю еміграцію. З 1939 року стілець «осів» у Лондоні, де оселився Данило, і як дорогоцінна реліквія зберігався в помешканні гетьманича до кінця його життя.
Свідок творення держави
Переломною віхою в житті Скоропадських став 1917 рік. Після зречення Ніколая ІІ, а невдовзі й більшовицького перевороту в Петрограді, Павло Скоропадський постав перед вибором: із ким іти далі і який шлях обрати. У своїх «Споминах», написаних 1919 року в еміграції, він пояснив свій вибір так: «Я пішов тим шляхом, до якого ближче всього лежало моє серце. Цей шлях вів до України». Навесні 1918 року політика Української Центральної Ради зазнала повного краху. 29 квітня 1918 року розпочався новий етап в історії Української революції. Саме того дня Хліборобський конгрес, що зібрався в київському цирку П. Крутикова по вул. Миколаївській (нині – Архітектора Городецького), проголосив Гетьманом усієї України Павла Скоропадського. Влітку дружина Гетьмана разом із дітьми спеціальним потягом через Курськ прибула до Києва.
Молебень на Софійській площі після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. 29 квітня 1918 року
У Києві 14-річний Данило продовжив навчання, але вже в українському класі гімназії Володимира Науменка, відомого педагога, громадського діяча й редактора «Киевской Старины». Незважаючи на доволі обмежений термін навчання в гімназії, цей час, поза сумнівом, позначився на формуванні його особистості й усвідомленні ним своєї національної ідентичності. Однак найяскравіші українські враження юнак отримав під час проживання в резиденції батька, що містилась у колишньому будинку генерал-губернатора по вулиці Інститутській (будинок не зберігся).
Згадуючи в еміграції ті часи, Данило писав, що він щодня спостерігав зміну гетьманської варти, яка рівно о 12-й годині з музикою й українськими прапорами проходила повз його вікна, і це викликало в нього особливі хвилюючі відчуття. Тут-таки, у будинку, Данило був свідком прийому Гетьманом іноземних послів і делегацій, а також щоденних засідань гетьманських міністрів. Він мав змогу зблизька бачити тих, хто відповідав у той час за долю України й докладав значних зусиль, щоб її збудувати. Це були такі відомі діячі, як Микола Василенко, Антон Ржепецький, Борис Бутенко, Дмитро Донцов та інші. У Києві гетьманич також уперше побачив своїх майбутніх ідейних провідників – В’ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Сергія Шемета. Саме під їхнім впливом, вже в еміграції, остаточно сформувався його національний світогляд і були визначені подальші життєві орієнтири. Та вирішальний вплив на Данила справив приклад його власного батька. Дмитро Дорошенко – тоді міністр закордонних справ у гетьманському уряді, – писав, що Павло Скоропадський «жив в’язнем у своїй господі: з ранку до глибокої ночі просиджував за прийомами, вислуховуванням доповідей та засіданнями. Просто доводилося дивуватись, як людський організм міг виносити таке напруження».
Читайте також: Генеза українського консерватизму
У Києві гетьманич Данило прожив недовго – лише три місяці. Пізніше він неодноразово згадував той невеличкий, але насичений подіями період свого життя. «Мені було 14 років, – зазначав він, – коли в Києві я був свідком творення Української Держави. Тоді у мене це мало характер романтичного захоплення, але пізніше я усвідомив, що це справа великої історичної ваги, якій і я мушу служити».
Повороти долі
Після падіння Гетьманату Данило разом із батьками опинився в еміграції. Закінчивши французьку реальну гімназію у швейцарській Лозанні, він переїхав до Німеччини, у Ванзеє (поблизу Берліна), де з кінця 1921 року остаточно оселилась родина Скоропадських. Деякий час Данило працював робітником на фабриці Сіменса і Шукерта, потім вступив до Вищої технічної школи в Шарлотенбурзі, після чого працював на електротехнічній фабриці Сіменса і Гальске.
Данило Павлович Скоропадський з песиком Галькою. Ванзеє, 1921 рік
На той час українська політична еміграція розмежувалася на три групи: республіканців УНР, консервативні кола та націонал-революціонерів. Діячі, які репрезентували на чужині Українську Державу 1918 р. і належали до консервативного табору (В. Липинський, М. Кочубей, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський), заснували в Австрії 1920 р. Український Союз хліборобів-державників (УСХД), до якого невдовзі увійшов і Гетьман.
Іл6: Учасники з’їзду Українського союзу хліборобів-державників. Зліва направо сидять: І. Леонтович, П. Скоропадський, В. Липинський, Л. Сідлецький. Стоять: М. Тимофіїв, М. Кочубей, А. Монтрезор, А. Білопольський, М. Савур-Ципріянович, І. Лоський, В. Залозецький, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський. Рейхенау, 4-8 червня 1922 року.
Ідея встановлення дідичності гетьманської влади висунула на порядок денний питання про майбутнього спадкоємця гетьманського престолу. На думку найближчого оточення Скоропадського, ним міг стати другий син Гетьмана – Данило. В той час Данило брав активну участь в житті Української громади й українському молодіжному русі: очолював студентську організацію «Дніпро», брав участь в роботі Гетьманського клубу ім. Липинського, мав тісні стосунки з найближчими соратниками батька: В’ячеславом Липинським, Дмитром Дорошенком, Сергієм Шеметом та іншими діячами неомонархічного напряму. У 1925 році Павло Скоропадський звернувся до сина із запитом: чи погодиться він після нього перебрати на себе провід гетьманського руху. В листі, приуроченому до повноліття Данила, Гетьман писав: «Коли в 1918 р. я, шукаючи виходу для свого краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державності. Моїм обов’язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготувати собі наступника, достойного високої чести й великої відповідальності бути вождем нації».
Читайте також: У пошуках хліборобів
Зважаючи на відповідальність, яку Данило мав прийняти на себе, він попросив рік на роздуми, по завершенні котрого дав згоду. На початку 1933 року Данило залишив роботу на фабриці й повністю віддався діяльності в гетьманському центрі. 16 травня 1933 року, у день свого 60-річчя, Павло Скоропадський урочисто проголосив Данила своїм правонаступником.
Продовження нарису про життя Данила Скоропадського читайте завтра на сайті Тижня.