Фантастична повість Мирослава Капія «Країна блакитних орхідей» мала всі шанси на забуття, якби не цьогорічне перевидання у видавництві «Ще одну сторінку». Написана в 1929–30 роках, вона вийшла друком у Львові 1932-го. Здавалося б, не дуже вчасно: у Галичині триває пацифікація, у підрадянській Україні починається Голодомор, а автор, вперше в українській літературі, пише про космічний політ, а ще про телебачення та інші технічні винаходи, небачені на той час. Та найбільшою дивовижею в повісті є те, що дія відбувається в самостійній соборній високотехнологічній Україні ХХІ століття. До того ж із гетьманичем Данилом на чолі.
Це утопічне зображення альтернативної історії, в якій Українська революція 1917 року завершилася перемогою, створене задовго до постмодерних експериментів Василя Кожелянка («Дефіляда в Москві») та Олександра Ірванця («Харків 1938»).
«Країна блакитних орхідей» мала своїх читачів, для яких незалежність була головною метою життя: наприклад, повістю зачитувався Євген Грицяк, член молодіжної організації ОУН, один із керівників повстання в Норильських таборах 1953 року.
Читайте також: Столиций, столичний, столітній: міф Києва та його творці
Сьогодні, читаючи повість Мирослава Капія, вражаєшся його проникливості, заледве не пророчості. А ще розумієш: щось відбулося б і без комуністів, як-то технічний прогрес. Щось з’явилося б ще сто років тому — як-от назви вулиць на честь українських героїв. І не довелося б із боєм протягувати декомунізацію та виборсуватись із задушливих обіймів «русского міра».
Але для автора і його читачів незалежна Україна під проводом Ясновельможного пана гетьмана тоді, в 1930-х, видавалася такою ж фантастичною утопією, як і космічна подорож, про яку йдеться в другій частині повісті.
За параболічною структурою тексту маємо, власне, дві України — «земна» й «марсіанська». Обидві вигадані автором, але не позбавлені реальних рис. От тільки сьогодні для нас значно реальнішою виглядає «земна», позаяк майже всі фантастичні припущення втілились, хоч і з запізненням. Натомість для перших читачів єдина можлива Україна — це, власне, і була Країна блакитних орхідей, чужина, де вимушені міжпланетні мігранти плекають заповідник спогадів про Батьківщину — назавжди втрачену Атлантиду.
Альтернативна київська топоніміка
Дія повісті здебільшого відбувається в Києві. Такими питомими видаються припущення про те, якою могла б бути наша столиця, якби Українська революція перемогла:
«На крутянському майдані, як знаєте, проти памятника “Героям з під Крутів” є водограй а біля його басейн, до якого спливає вода із водограю…».
Центральна артерія міста — вулиця Володимирська. Сюди стікається люд довідатися новини про прибуття космічного корабля:
«Ще довго гомоніла вулиця небуденною новиною, ще довго стояли на Володимирській громади тих, не показуючи охоти розходитись домів. В передполудневих годинах знав про неї цілий Київ».
Розташування на Володимирській Академії наук відіграє неостанню роль. Тут-таки розміщена редакція газети, в якій працює головний герой, від неї квапливо від’їжджає автівка марки «Чумак» Кременчуцького автомобільного заводу, який справді буде збудовано… 1958 року:
«— Святошинське шоссе через Майдан Мазепи, та проспект Многогрішного — тільки як мога скоро!
Шофер кивнув головою, поправив щось коло машини та авто пігнало по Володимирській, звертаючи біля пам’ятника Марка Проклятого в бік на Благовіщенську, що лучила Володимирську із сіткою поперечних вуличок і доторкалася своїм другим кінцем широкого майдану Мазепи, серед якого піднімався на гранітному обеліску пам’ятник славного гетьмана».
Читайте також: Прогулянки Києвом 1920-х із Доктором Серафікусом
В альтернативній київській топоніміці вшановані й українські благодійники. Головний герой, «пройшовши кільканадцять кроків Симиренковим бульваром завернув біля музею Терещенка в бічні вулички, бажаючи пройтися трохи пішки, щоб вспокоїти розбурхані до краю нерви».
У тексті згадані численні київські книгарні, гамірні публічні сади, човники з молоддю на Дніпрі, «величава палата міністерства воздухо-плавства», «віллі та літні тереми київських богачів» (звісно, приватну власність ніхто не скасовував).
Національні травми Української революції
«Країна блакитних орхідей» терапевтично пропрацьовує національні травми Української революції. Мирослав Капій створює образ гетьмана, який є по-справжньому легітимним лідером, шанованим і улюбленим народом. Його приїзд викликає справжнє захоплення й повагу киян. Гетьман Данило Павлович постає не лише персоніфікованим символом влади, а й спадкоємцем традицій і батьком нації, чия відповідальність і державницька позиція є очевидними й близькими для народу.
«Аж нараз здійнявся живіший гомін понад трибунами, море голов повернулося у той бік, де був вхід на летунський майдан. Всі дивилися туди, кудою крізь широкі ворота заїздили повозки, на хвилях уст неслися слова:
— Ось вже й пан гетьман їде!
А там від гетманського терему, крізь обставлені густою юрбою видців вулиці, протискався ряд повозок, везучих пана гетьмана і його почот. Перед повозками на білих конях сердюки.
В блакитних, нашиваних золотом жупанах, в шапках смушевих, островерхих — мов живі тіні забутих предків, їхали вони.
Гетьманська гвардія. Осаул Дашанич провадив їх. Рівним гомоном відбивався стукіт кінських копит о камянисті вулиці, рівними рухами стрясалися стрункі постаті на мережаних сідлах.
Грімке “слава” зривалося що хвилини з обох сторін вулиці, падало перед кінські копита й колеса повозок то відбившись о камяні заборола домів злітало над юрбою й губилося у городському гаморі.
А в третій, з ряду повозці їхав пан гетьман. Молоденький, стрункий юнак з блакитними очима. На ньому стрій святочний і шапка з перами. Блакитний жупан з вильотами, шовковий пояс і кирея підбивана білками. Так його предки вбиралися перед сотками літ, коли: перед радою ставали — або в похід вибиралися.
Всміхався й прикладаючи руку до шапки дякував за привитання. Котилися з легким шумом колеса автомобільних повозок, повільно сунувся камянистими вулицями гетьманський почот. Де дальше ставало важко проїхати крізь залиті цікавими вулиці. Городська варта здалека заздрівши гербові повозки зникала в бічних вуличках. Такий був приказ. Тільки на перехрестях, на білих острівчиках стояли вартові, що білими палочками кермували вуличним рухом.
Он там на розі крутянського майдану з посеред громадки цікавих вибігла якась жінка з маленьким хлопчиком на руках й підносючи його високо кликнула:
— Глянь дитинко, це наш пан гетьман їде — цей в блакитному вбранні, бачиш?
І було в тому виклику “наш” стільки прихильности й любови, стільки стихійного захоплений, що дійсно відчувалося, що той юнак в блакитному жупані є рідний тим тисячам безіменних громадян, що залягли київські вулиці, щоб привитати “свого” гетьмана. Любили його Київці.
Може за те, що вбачали в ньому доброго господаря своєї землі, якого доля поставила на сторожі того, що створила збірна воля цілого народа. А може була це ота несвідома любов, що з покоління в покоління переходить, що казала ставитись до нього, як до сина його великого батька…
Виріс між ними, кість від їх кости, кров від їх крови!…
І не було лукавої зависти в їхніх поглядах, коли їх очі спинялися на довгому рядові гетьманських повозок, що котилися київськими вулицями й ховалися за закрутом, що звертав на шоссе до летунського майдану.
А там по трибунах вже облетіла вістка “пан гетьман їде”. Грімке “слава” витало сердюків й повозки, що почали під’їздити до гетьманської трибуни. Короткі слова команди стрепенули й вистроїли на “струнко” почотну чету й ряди ґазометчиків і кожний однострій, що находився в тій хвилині на летунському майдані. Обі оркестри заграли гимн.
Піднялись дипльомати та учені на своїх місцях, підбіг генерал Олізар до повозки й панове з привитального комітету. За паном гетьманом виходив з повозок його почет. Військові достойники, міністри, високі урядовці й старенький патріярх України кардинал Милорадович…
Піднявся пан гетьман на своїй трибуні, піднявся старенький кардинал Милорадович, що сидів біля нього. Дріжучу руку простягнув у гору і благословив нею надпливаючого з просторів гостя. Якась зворушлива мовчанка запанувала на мент серед зібраної юрби на майдані. Очі усіх дивилися то на судно, то на сивобородого старця, що благословляв починові того непосидющого людського духа, що всесвіт перемірював, що не завагався доконати, здавалося б, неможливого діла.
Благословляв і молився старечими устами за тих, що цього доконали.
Нараз, ген десь у долі грянув стріл, немов звук грому далекого, що бурю віщує, а за ним дальші, один за одним. Це гармаші із київських фортів слали своє привитання “Queen of Virginia”. Так витають звичайно монархів, коли ті в гості прибувають. А коли останній грьохіт роздався, а його гомін відбиваючись о саги та плавні котився по Дніпровому плесі, від сторони Київа озвався звук дзвона.
Спершу один голосний та протяжний.
Це дзвін слави із Київської Софії, вилитий на спомин тієї хвилини, коли то Великий Гетьман, прогнавши чужого наїздника з української землі, молився перед незрушимою стіною у святій Софії — голосив своє привитання. А за ним озвалися інші. Ударили всі дзвони у Київі, дальше по цілій Україні. Аж на летунський майдан долітали звуки дзвонів із Василькова та собору у Білій Церкві. Озвалися сирени по фабричних заводах, гудки із київської пристані та залізничих стацій. І зливалися всі оті звуки у якусь дивну, несамовиту симфонію, що стелилася по росах, плила крізь нічну тишину й вдаряла о незримі струни душ усіх, що дожидали на летунському майдані.
Вдаряли і стрясали ними.
Якесь незясоване почування огорнуло кожного. Радісне й трівожне. Будилися думки у людських душах, поверталися спомини, чогось далекого, призабутого. Цеж востаннє дзвонили так дзвони по всій Україні, коли то незабутній гетьман, прадід отого юнака, що в блакитному жупані стоїть на трибуні задивлений в простір, вїздив до вольного Київа, прогнавши одвічних наїздників української землі. Дітям малим батьки про це розказували, подаючи вістку з покоління в покоління. Як широка українська земля, від моря аж гень по срібну верховину, раділо тоді все, впивалося волею.
Своєю волею!
Не купленою й не дарованою ніким, а добутою важким зусиллям, збірним трудом усіх, кермованих залізною рукою того, що кинув свойому народові давний, призабутий потім, заповіт “не посоромимо рідної землі”».
Примирення символів
Цей момент, коли найвищий церковний ієрарх і передзвін Святої Софії благословляють космічних прибульців, може видатися кумедним. Проте йдеться про настанову на максимальне примирення на рівні символів. Подолання розколу було актуальним для українців століття тому: неможливість досягти єдності стала фатальною під час Української революції, розсвареність в еміграції давалася взнаки й надалі.
Тож у фантастичному світі Мирослава Капія досягнуто згоди навіть на символічному рівні: гербом гетьманської держави обраний Володимирів тризуб (хоча в дійсності герб УНР у ході дискусії був замінений на козака із самопалом). Проте «перед гетьманським теремом стояв екіпаж з гербовим тризубом на дверцятах».
Ще одна омріяна ланка порозуміння — єдність церков. В Україні Мирослава Капія всі стали вірянами греко-католицької церкви на чолі з кардиналом.
До того ж досягнуто визнання західного світу, Україна співпрацює з провідними космічними державами й сама належить до цього кола:
«На гетьманському теремі повівали крім державного українського прапора ще й англійський, норвежський та зоряний прапор американських стейтів на знак пошани для трьох сміливих дослідників, що являлися представниками своїх народів.
…Дипльоматична трибуна уявляла собою немов якусь антропольоґічну виставку, так рясно були на ній заступлені всі раси та народи світу».
Ну, а Росії в цьому прекрасному світі, схоже, взагалі не існує — лише як спогад про подолану загрозу: «…скільки крови пролилося отут, на вулицях того гарного Київа, в ту далеку епоху, коли то північні варвари огнем та залізом хотіли стерти з його рідного народа знамена окремішности, аж поки не вдалося знівечити ці дикі намагання надлюдським зусиллям…».
Наші хлопці
Хоча воєнної загрози наразі немає, доцільність існування українського війська ніхто не ставить під сумнів. Парадний крок військових споглядають кияни:
«Для вдержання порядку вирядило міністерство військових справ чотири курені пятого полку газометчиків, що в повному парадному лаштунку, в блискучих шоломах, проходили рівним кроком київськими вулицями, прямуючи на летунський майдан. Цей полк належав до особистої охорони пана гетьмана, й набирався з усіх українських земель. їхні білі однострої та золотисті шоломи на зразок тих, які колись носили старі київські ратники, вилискувались у горячому соняшному промінню й надавали їх постатям живучої бадьорости та сили.
— Це наші хлопці — говорили про них Київці — а в тому висказі скривалася якась сентиментальна прихильність й любов до тих струнких, бадьорих хлопців, що хоч із ріжних кінців України зібрані, почувалися тут у Київі як дома.
Любили їх Київці.
Коли “хлопці” проходили київськими вулицями йдучи на вправи чи виражені на яке свято, тоді всі вікна заповнялися цікавими, що раді були глянути на ті стрункі, сталені здавалося, постаті, але овіяні якоюсь ніжністю, тією, що її дає молодість. І не одній Київляночці забилося живіше серденько в грудях, коли наближалася до шибок й проходючи зором поміж рядами “хлопців” спинялася на мент віднайшовши “свого”…
Неодній матері, котрої синок служив у стрільцях десь далеко в херсонських степах чи гень за синіми верхами у Срібній землі, замерехтіла в очах сльоза й спинилася на віях…
За те старі дідугани й дядьки, що приставали на рогах вулиць, щоб приглянутись краще проходячим рядам, підморгували з усміхом бровами й приговорювали:
— Бач, як воно тепер! Не те, брат, що колись! Ледви ноги волочиш, стільки того добра навантажать на тебе! А їм що, тільки та швайка, що визирає з наплечника, от і ціла збруя! Хоч зараз у танець! Так, брат, не ті часи, не ті!
І здавалося, що немов якесь ревнування блестить у їхніх очах, коли споглядали на ті бадьорі, молодечі постаті, що проходили рядом за рядами. Та була в тому ревнуванні туга за тими літами молодими, що минулися й не вернуться більше, туга за тією буйністю молодечою, що крилами своїми неба дістає й об землю спирається міцно, туга за тим, що минуло й не вернеться…
Стрункими рядами, курінь за курінем дійшли вони так до летунського майдану й займали призначені собі місця між трибунами і площею, де причалювали воздушні судна маючи завдання здержати публику, колиб та забажала надто близько підступитись до площі причалення».
Читайте також: Друге цвітіння бароко в Гетьманаті Павла Скоропадського
Усіх церемоніалів, якими і в дійсності славився Гетьманат, ретельно дотримано, а космічних гостей незабаром після прибуття запросять до гетьманського терему:
«Десь біля шістнадцятої години з’явилися дві оркестри, київського гвардійського піхотного полку, що уставились по обох боках трибуни, вслід за ними прибула почетна чета з особистої охорони пана гетьмана з гетьманським прапором, який під звуки музики й із звичайним в таких випадках церемоніялом піднесено над гетьманською трибуною. Чета під проводом молодого старшини виряжена в святочні блискучі однострої уставилась на призначеному для себе місці, дожидаючи прибуття пана гетьмана. Коротке “спочинь” заколихало її ряди, сковуючи їх у гармонійну цілість дожидання».
Фантастична повість Мирослава Капія «Країна блакитних орхідей» показує альтернативну Україну 1930-х без комуністів, що стала незалежною, високотехнологічною й величною, втілює культурні ідеали й плекає історичну спадщину.
Автор зображує світ, де перемогла Українська революція, шанують військову еліту, віряни досягли примирення, влада гідна пошани, а суспільство не роз’єднане.
Проте це лише перша частина повісті. Друга зображує дійсну долю тогочасної України — Атлантиди, мешканці якої або загинули, або розвіяні по світах.