В добірці Нового німецького кіно нараховується всього-нічого 5 фільмів, що вийшли у минулі два роки. І без сумніву, вони ніяк не можуть відображати загальної ситуації німецького кіно, яка в копродукції за 2010-2011-і випустила з півтисячі фільмів. До складу фестивалю не ввійшло жодного документального фільму (а їх сотні), і жодного, що мав резонанс в Німеччині: ні «Клички» про дуже популярних майже-німецьких-українських боксерів братів Кличко, ні докфільм «Ахет» про геноцид вірмен в Османській імперії, ні «Ходорковський» про життя відомого ув’язненого російського бізнесмена Міхаіла Ходорковського.
Зрозуміло, що чимало сильних фільмів не включили через їх минулу або майбутню присутність в нашому прокаті — як, наприклад, «Білу стрічку» Міхаєля Ханеке чи «Піну» Віма Вендерса, чи «2016: Кінець ночі» Тіма Фельбаума. Інші рейтингові німецькі фільми могли не потрапити до фестивалю через їх ціну або недоступність для організаторів Goethe-Institut в Україні, Банку Форум Commerzbank Group та дистриб’юторської компанії «Артхаус Трафік».
Тому маємо те, що маємо: умовний зріз, умовну репрезентацію, але досить показову: складну драму-мелодраму відомого режисера, соціальну комедію початківців, історичну мелодраму кліпмейкера, історичну драму письменника-журналіста-ілюстратора і молодіжну трагікомедію кінокритика.
Відомий режисер — це Том Тиквер, а його мелодрама — це «Любов утрьох». Складність її є і візуальною, і змістовною. Поліекран, три сюжетні лінії, заплутаність стосунків. Фільм одночасно є психоаналізом усього німецького суспільства і окремих його представників, причому секс у цьому фройдівському розборі, як і має бути, грає важливу роль. Любовний трикутник між жінкою і двома чоловіками в контексті пануючого в Німеччині парадоксального поєднання консерватизму із сексуальною свободою утворює чудову картину, з якої багато що стає зрозуміло про німців для НЕнімців. «Любов утрьох» сміливо можна назвати новою суспільною моделлю Німеччини, а пісню Девіда Боуі SpaceOddity, що кілька разів лунає у фільмі, — новим гімном німців, які давно відлетіли від правил і повертатися не збираються.
«Альманія: ласкаво просимо до Німеччини» показує інші, етнокультурні, національні проблеми. Давно відомо, що найбільшою діаспорою на території Німеччини є діаспора турецька. Будучи культурною нацією, німці не розповсюджуються на весь світ про пов’язані з цим труднощі економічного характеру та падіння загального культурного рівня нації. Натомість, Дойчлянд дякує і не може не дякувати туркам, які на прохання уряду після Другої світової приїхали до Німеччини і, живучи в жахливих умовах, розбудували країну, зробивши її такою, як зараз. Назад до дому турки не повернулися, і навіть навпаки — перевезли до себе свої сім’ї. А нове покоління, яке народилося в 90-х і 2000-х, вже не розцінює себе, як турки — вони говорять німецькою, слухають сучасну музику і сповідують європейські цінності. Для Німеччини — це чудово, для турків, вихідців з Туреччини — жах. «Альманія» в кінематографічний спосіб і в гумористичній манері вирішує проблему, беручи за основу реальну історію і запевняючи — «все буде добре, аби не було війни».
Сильним підґрунтям для німецького кіно, звісно, є її класична література, де першість веде великий Гете. Дивно, що про нього у цьому столітті ще нічого гідного його таланту в кіно не зняли. «Гете» Філіппа Штьольцля — як пишуть німецькі критики — саме те, що треба. На любителя, треба сказати. Це досить грайлива комедійна мелодрама, де мова йде про молодість поета і початок його стосунків і зовсім не платонічний за фільмом роман з Шарлоттою, нам відомою як Лотта зі «Страждань юного Вертера».
Частково «Гете» є антитезою «Нареченої» Егона Гюнтера — там власне йшлося про життя Гете зі своєю офіційною дружиною (навіть якщо вони й не жили у шлюбі перші 18 років) і лише про зустріч з Шарлоттою, причому через 40 років після написання роману. «Гете» — фільм веселий і задиркуватий, «Наречена» — тягуча біографічна драма. В «Гете» головна увага прикута до симпатичного Олександра Фехлінга, а в «Нареченій» над усіма височить талант Крістофера Вальца у ролі герцога Карла Августа… Загалом, фільм Штьольцля виглядає серйозним переосмисленням життя і творчості німецького генія: про суїцид, яким закінчується «… Вертер», всі забули, тепер на вустах людей посмішки. Це, як і «Любов утрьох» Тиквера, ще одне слово про сучасні настрої Німеччини.
Також у програмі фестивалю: «Щоденник з Полла» Кріса Крауса (2010) і «Біжи, якщо зможеш» Дітріха Брюггеманна (2010).