Викривати вкотре малоросійство як колективний невроз, здавалося б, не на часі. Після Євромайдану, а надто після прямої російської інтервенції кількість неприхованих москвофілів у суспільстві різко зменшилася, а переконаних патріотів (зокрема, вчорашніх україноскептиків) зросла. Політологи й прості громадяни констатували народження української політичної нації. Відтак давня хвороба, яку визначили й затаврували вітчизняні гуманітарії від Миколи Хвильового до Євгена Маланюка, мала б нарешті остаточно відійти в минуле.
Утім, успадкований і глибоко вкорінений ментальний дефект не розсмоктався, а, навпаки, почав давати нові паростки. Питання не лише в інтересах тієї частини суспільства, яка професійно була включена в економічні чи культурні зв’язки з колишньою метрополією. Нічого дивного, коли менеджер «головного телеканалу країни», який від самого початку сприймався як філія московського «Первого», заявляє: «Ми роками, тисячоліттями живемо в єдиному духовному культурному просторі. А тепер давайте все відкидати, відрізати. Це навіть не те, що різати під собою сук, а ногу собі пиляти!». Я добре розумію шановану колегу, навіть співчуваю їй: якщо довго перебувати в позі розкаряки, однією ногою стоячи в Києві, а другою в Москві, рано чи пізно з якоюсь із ніг доведеться щось таки робити…
Повторюю, легко зрозуміти тих, хто заробляв гроші або статус чи й те й інше на відносинах із Росією. Байдуже, про що йдеться: експорт-імпорт, інвестиції, спільне виробництво, культурний обмін (назвімо це так, щоби обійтися без обсценної лексики). Ще легше ввійти в становище тих, хто безпосередньо був агентом російської влади чи великого бізнесу в Україні. Немає питань і з класичною так званою ватою. Значно складніше знайти спільну платформу з тими, хто досі орієнтується на російські контексти, лаючи, висловлюючи огиду чи втому від дій кремлівської влади, проте не втрачаючи відчуття спорідненості. Антиукраїнські висловлювання напівзабутого громадського діяча, письменника, актора все ще стають подією в нашому просторі — зі знаком мінус, але подією. Коряві списки конкретних небажаних російських гастролерів різних амплуа, до речі, з тієї самої опери. Замість забути, перекреслити, перегорнути сторінку українці все ще намагаються зводити запізнілі рахунки з маразматичною імперією, таким чином визнаючи її актуальність для себе.
Цілком зрозумілі саме сьогодні заклики обмежити контакти з країною-агресором провокують звинувачення в реакційності й неприховану паніку: мовляв, через Росію отримуємо інформацію з великого світу, самі ми, вочевидь, не здатні спілкуватися з ним напряму. Давні спроби поставити російську культуру всього лише в один ряд зі світовими й визначати культурні пріоритети поза московською оптикою досі викликають істерику.
Ба гірше, попри відчутні успіхи громадянського суспільства, попри масовий героїзм захисників від агресії, попри не менш масову самовідданість учасників волонтерського руху, знову, як і напередодні Майдану, поширюються занепадницькі настрої: «такий ми вже народ», «з цими людьми нічого не вийде» тощо. Значно легше розписатися в колективній неспроможності, ніж шукати способи мобілізації колективних зусиль на рівні окремої громади, галузі чи цілої держави.
Читайте також: Звідки взялися «недоросіяни»?
Малоросійство — це не просто й не лише москвофільство, тобто зацикленість на цінностях колишньої «єдіной і нєдєлімой». Це внутрішній український феномен. Тим, кому ліньки копирсатися в Google, нагадаємо ключові пункти. На початках саме поняття нічого поганого не містило. Після руйнування Києва монголами та евакуації митрополитів Київських до Володимира-на-Клязьмі галицько-волинські князі, чия держава перебувала на підйомі, почали виборювати в Константинопольського патріархату право на власну митрополію. Саме цю територію, незалежну від церковної влади емігрантів до північних князівств, греки назвали «Малою Руссю» (Μικρα' Ρωσία) за аналогією з власними термінами «Мала Греція» (споконвічні землі, еллінський heartland) та «Велика Греція» (спершу грецькі колонії в Середземномор’ї, а згодом уся територія Візантії). І все! Ніякої меншовартості! З часом уявні кордони «Малої Русі» мінялися, а головне, зсунулися акценти.
Хай як неприємно це усвідомлювати, саму доктрину Малоросії й відповідно малоросійства в їхньому актуальному сенсі не було привнесено ззовні, вона народилася тут, у нас. Малоросійство — український винахід. Біля своїх джерел, у XVII столітті, це лише недалекоглядна й безвідповідальна спроба частини місцевих постпереяславських еліт знайти опору у відстоюванні своєї ідентичності (зокрема, від полонізації) за рахунок чужої опіки замість наважитися реалізовувати власний український проект. Ще раз: цей концепт винайшли руські, а не московські інтелектуали просто через те, що на той час у Московії своїх інтелектуалів не було як таких. Сьогодні легко засуджувати тодішніх київських православних ідеологів, адже в їхній свідомості національна ідентичність суттєво поступалася релігійній, до того ж була надія нав’язати дикуватим північним кузенам свої пріоритети, своє бачення держави (включно з перенесенням столиці до Києва), оскільки їхній досвід взаємодії із сюзеренами вичерпувався більш-менш демократичними звичаями Речі Посполитої. Те, що Москва як спадкоємиця Орди з її вертикаллю абсолютної влади вкладатиме в ідеологему зовсім інший зміст і зовсім інші практики, їм не спадало на думку.
Так, це киянин (хоч і німецького походження) Інокентій Ґізель склав Києво-Печерський патерик і, головне, Київський синопсис, де ретельно конструювалася спадковість Русі Володимирської від Київської, а Московії від України. Це кияни Феофан Прокопович, Данило Туптало, він же Димитрій Ростовський, і галичанин Стефан Яворський, по суті, вигадали (або допомогли вигадати) для Пєтра І його Російську імперію. Далі: це малороси — випускники Могилянки займалися там культуртрегерством, а малороси Кирило Розумовський та Олександр Безбородько якийсь час адміністрували імперію впродовж її становлення. І вже в XIX столітті малоросійство набуло практично сучасного вигляду: імперія успішно асимілювала й приватизувала всі інтелектуальні внески провінції, покінчила з її претензіями на самобутність і тим більше будь-яку первинність, переписала історію аборигенів на свій смак і дала москвофілам переконливий, проте запізнілий урок здорового глузду. Далі: 200 років культурного виживання й фізичного виснаження в боротьбі з імперією, і не в останню чергу із самими собою.
Політичне й ментальне поневолення визначило типові мотивації та життєві стратегії представників різних верств і рівнів ієрархії в суспільстві, як це ставалося не раз у багатьох колоніях світу. Колоніальний чиновник не може орієнтуватися на інтереси громади, для нього авторитет — губернатор із метрополії та якесь там міністерство заморських територій. Усвідомлення ввіреної йому адміністративної одиниці як самоцінної й суверенної суперечить його природі. Колоніальний підприємець не може не виснажувати ресурси провінції, де він оперує, її майбутнє — відновлення, розвиток, інвестиції в основні фонди й людський капітал — поза межами його горизонту подій. Колоніальний інтелектуал, попри будь-які сентименти до «малої батьківщини», бачить свою реалізацію в культурному контексті метрополії, опинитися там — його найбільша мрія та найбільший успіх. Логіка проста: підданий французької колонії прагнув бути більше французом, ніж самі французи, британської — більше британцем, ніж британці, російської — більше росіянином, ніж росіяни.
Коли Хвильовий ще в 20-ті роки минулого століття проголошував знамениті гасла «Геть від Москви» та «Дайош психологічну Європу», він мав на увазі не зміну одного символічного господаря іншим, а принципову трансформацію парадигми, пророщення в собі навичок індивідуальної відповідальності. Власне, Євромайдан виразно артикулював практично ті самі змісти.
Євген Маланюк у своєму програмному есеї 1959 року зазначав, що найбільше зараза малоросійства зачепила українські еліти й найменше — так звані широкі маси, маючи на увазі селянство. Але за понад півстоліття, що минуло від часу написання тексту, саме пересічний українець зазнав суттєвих втрат ідентифікації внаслідок керованих згори процесів декласації, розмивання етнокультурної спільноти та масованої пропаганди. Незалежність не припинила деградації, доказом чого є спершу масове голосування за Партію регіонів на Сході, а потім співчуття до агресора. Звісно, воно не було таким тотальним, як стверджує російська пропаганда, але воно було. Відмова від зусиль, надія на «доброго царя» — чи то в особі місцевого урки, чи то в образі далекого тирана — різниця не така принципова.
За всієї різниці між поведінкою згаданого типу «еліт» та пересічних «громадян» (у цьому разі доведеться взяти обидва слова в лапки) у їхніх проявах є спільна риса: покора начальству, соціальна пасивність, нездатність до взаємодії та побудови власних довгострокових планів, неповага до формальних, однакових для всіх вимог. Можна пояснювати це інтоксикацією кримінальною етикою або деградацією соціальних інститутів, але все одно тут ідеться про наслідки саме малоросійства як відмови від себе, втрати суб’єктності.
Сергій Грабовський в одній зі статей характеризує згаданий феномен, послуговуючись інструментарієм видатного психолога та філософа Еріха Фромма, зокрема спираючись на його засадничу працю «Escape from Freedom». Отже, за Грабовським (і Фроммом), малоросійство — це підсвідома або навіть цілком свідома втеча від свободи, й у цьому з ними обома важко не погодитися.